Морське
Будинок стоїть над урвищем, за ним далі - кущі бузку з посохлим цвітом, кілька сосен і море.
Сині двері гойдає вітер, на дверях гойдаються ластівки. Проходиш - вони стежать за тобою, але так і не вирішують злітати.
Забираєшся вузькими сходами нагору, понад їхнє поцвіркування, на горище, в кімнату із вікном у море. Вікно старе й погано зачиняється, і коли на морі неспокійно - неспокійно і йому, і тобі здається, що ти в каюті десь у відкритому морі. І між тобою й ним нема ні берега, ні свідомості, воно вимиває з дна душі якісь давно забуті спогади, людей із епізодів, уривки музики, розмов, ти наче радіо, де хтось шукає сам не зна яку хвилю. І думаєш о Господи, невже ж нічого путнього не знайдеться?
Вмикаєш світло - а ця кімната вже не твоя, мовби знову здичавіла, поки тебе не було. Невідь-звідки прибилася й обліпила всю стелю мошкара. Від світла прокидається й вона, дзижчить, обліплює лампу, світло блимає, і тобі здається, що каюта похитується.
Вимикаєш лампу - і мошкара раптово змовкає і все забуває.
...На ранок стеля біла, мушки зникли так само раптово, як і з’явилися. А ті, які не встигли - завмерли в узорах павутин. У кутку й на вікні. Відчиняєш вікно - і павутина тремтить на вітрі, і ти дивуєшся. Просто дивуєшся довершеній геометрії цього узору на безмежно тихому перламутровому тлі.
Це все нагадала мені zorgija, яка доїхала у Лебедівку і дивиться зараз крізь те вікно на море, і фотографує що бачить.
Сині двері гойдає вітер, на дверях гойдаються ластівки. Проходиш - вони стежать за тобою, але так і не вирішують злітати.
Забираєшся вузькими сходами нагору, понад їхнє поцвіркування, на горище, в кімнату із вікном у море. Вікно старе й погано зачиняється, і коли на морі неспокійно - неспокійно і йому, і тобі здається, що ти в каюті десь у відкритому морі. І між тобою й ним нема ні берега, ні свідомості, воно вимиває з дна душі якісь давно забуті спогади, людей із епізодів, уривки музики, розмов, ти наче радіо, де хтось шукає сам не зна яку хвилю. І думаєш о Господи, невже ж нічого путнього не знайдеться?
Вмикаєш світло - а ця кімната вже не твоя, мовби знову здичавіла, поки тебе не було. Невідь-звідки прибилася й обліпила всю стелю мошкара. Від світла прокидається й вона, дзижчить, обліплює лампу, світло блимає, і тобі здається, що каюта похитується.
Вимикаєш лампу - і мошкара раптово змовкає і все забуває.
...На ранок стеля біла, мушки зникли так само раптово, як і з’явилися. А ті, які не встигли - завмерли в узорах павутин. У кутку й на вікні. Відчиняєш вікно - і павутина тремтить на вітрі, і ти дивуєшся. Просто дивуєшся довершеній геометрії цього узору на безмежно тихому перламутровому тлі.
Це все нагадала мені zorgija, яка доїхала у Лебедівку і дивиться зараз крізь те вікно на море, і фотографує що бачить.