Незалежність у Татарбунарах
Отож ускочила я в останній вагон літа - і подалася на море.
Останнім часом для мене відпочити - це коли багато простору і нема людей. В таку формулу дуже гарно вписалося село Лебедівка в Татарбунарському районі під Одесою. Ну, принаймні з того, що вичитала в Інтернеті.
Отож ускочила я в останній вагон... Ним виявився автобус Київ-Ізмаїл, який приходить у Татарбунари десь близько 5-ої ранку. Але шофер чогось так гнав, що приїхав о 3.16, в глупу ніч.
Вийшла я в глупу ніч у Татарбунарах - глухий райцентр, автостанція спить, усе зачинено, темно. Ну, думаю, да... А навпроти чиясь постать з ліхтариком.
Нею виявилася чувашка Валя. Двадцять років тому до них у Сибір на лісопильню приїхав місцевий джигіт і забрав її в сонячні Татарбунари. Взагалі-то охороняє станцію Валін син, але він іще десь працює на сезонних роботах і страшенно втомлюється.
Валі погано в Татарбунарах. Чоловік п’є і б’є, щастя нема. А повертатися вже нема куди й нема до кого. Їй зараз головне дожити два роки до пенсії.
Я сказала, що не варто терпіти того, чого не хочеш терпіти, - а вона сказала, що починати життя вже пізно.
- Ну чого, ви красива. Мені здається, життя можна почати з будь-якої точки, це самовідновлювальна структура, - про структуру я такого не казала, це я вже зараз дописала:)
Валя і правда красива - така копчена сибіряцька краса, а ще з тонкою чорною косичкою - взагалі як дівчинка.
Біля нас поступово збиралися й згорталися в клубочки станційні собаки, у мене на руках вмостилось біле кошеня. Пласкі будівлі станції, дві тополі, місяць і недбалий розсип зір.
- О, це ж уже 24 серпня! Я вас вітаю з Днем незалежності!
- Е, спасібо! - махнула рукою чувашка. Для неї свято означало лише те, що чоловік знов нап’ється і вони з сином поб’ються. Син від першого чоловіка, який помер ще перед другим.
Вона двадцять років прожила в Татарбунарах - і жодного разу не була в Лебедівці.
Рівно о четвертій ранку дружно заспівали перші півні - і чувашка пішла зі своєї зміни. Я ще послухала других півнів і третіх, віддала речі сонній диспетчерці й пішла в місто.
А в місті замішувався святковий ярмарок до Дня незалежності. В Татарбунари з’їхався весь район. І на чому він з’їхався! На машинах, мопедах, на возах із кіньми (а колеса, колеса! - можна зустріти "ще ті", дерев’яні, які зображують як колесо життя), я бачила навіть запряженого віслюка. А лісапети! Це взагалі якийсь антикваріат, таких раритетів я вже й не застала... А ще місцеве ноу-хау - бабусі з усіх кінців міста котили на ринок... дитячі візки. Старі-старі, пам’ятаю, в таких іще нас із сестрами возили, а потім ми ними гралися. Я спочатку думала, що то вони онуків гойдають, - а то, виявляється, бабці собі вигадали такі тачки для продуктів))
А ще в місті продають газовану воду - пригадуєте, була така в дитинстві в автоматах?
Але найголовніше моє здивування - вся Татарбунарщина говорить українською. Така органічна українська Одещина. Ну ще молдавську частенько можна почути - кордон же близько...
Останнім часом для мене відпочити - це коли багато простору і нема людей. В таку формулу дуже гарно вписалося село Лебедівка в Татарбунарському районі під Одесою. Ну, принаймні з того, що вичитала в Інтернеті.
Отож ускочила я в останній вагон... Ним виявився автобус Київ-Ізмаїл, який приходить у Татарбунари десь близько 5-ої ранку. Але шофер чогось так гнав, що приїхав о 3.16, в глупу ніч.
Вийшла я в глупу ніч у Татарбунарах - глухий райцентр, автостанція спить, усе зачинено, темно. Ну, думаю, да... А навпроти чиясь постать з ліхтариком.
Нею виявилася чувашка Валя. Двадцять років тому до них у Сибір на лісопильню приїхав місцевий джигіт і забрав її в сонячні Татарбунари. Взагалі-то охороняє станцію Валін син, але він іще десь працює на сезонних роботах і страшенно втомлюється.
Валі погано в Татарбунарах. Чоловік п’є і б’є, щастя нема. А повертатися вже нема куди й нема до кого. Їй зараз головне дожити два роки до пенсії.
Я сказала, що не варто терпіти того, чого не хочеш терпіти, - а вона сказала, що починати життя вже пізно.
- Ну чого, ви красива. Мені здається, життя можна почати з будь-якої точки, це самовідновлювальна структура, - про структуру я такого не казала, це я вже зараз дописала:)
Валя і правда красива - така копчена сибіряцька краса, а ще з тонкою чорною косичкою - взагалі як дівчинка.
Біля нас поступово збиралися й згорталися в клубочки станційні собаки, у мене на руках вмостилось біле кошеня. Пласкі будівлі станції, дві тополі, місяць і недбалий розсип зір.
- О, це ж уже 24 серпня! Я вас вітаю з Днем незалежності!
- Е, спасібо! - махнула рукою чувашка. Для неї свято означало лише те, що чоловік знов нап’ється і вони з сином поб’ються. Син від першого чоловіка, який помер ще перед другим.
Вона двадцять років прожила в Татарбунарах - і жодного разу не була в Лебедівці.
Рівно о четвертій ранку дружно заспівали перші півні - і чувашка пішла зі своєї зміни. Я ще послухала других півнів і третіх, віддала речі сонній диспетчерці й пішла в місто.
А в місті замішувався святковий ярмарок до Дня незалежності. В Татарбунари з’їхався весь район. І на чому він з’їхався! На машинах, мопедах, на возах із кіньми (а колеса, колеса! - можна зустріти "ще ті", дерев’яні, які зображують як колесо життя), я бачила навіть запряженого віслюка. А лісапети! Це взагалі якийсь антикваріат, таких раритетів я вже й не застала... А ще місцеве ноу-хау - бабусі з усіх кінців міста котили на ринок... дитячі візки. Старі-старі, пам’ятаю, в таких іще нас із сестрами возили, а потім ми ними гралися. Я спочатку думала, що то вони онуків гойдають, - а то, виявляється, бабці собі вигадали такі тачки для продуктів))
А ще в місті продають газовану воду - пригадуєте, була така в дитинстві в автоматах?
Але найголовніше моє здивування - вся Татарбунарщина говорить українською. Така органічна українська Одещина. Ну ще молдавську частенько можна почути - кордон же близько...