Чарівна флейта
Моцарт, пишучи ці ноти, точно знав, що люди їх візьмуть. А коли слухаєш, як ті ноти грають у людському голосі - аж дивуєшся, звідки була така впевненість.
У постановці Бергмана - підкреслена умовність моцартівського світу, навіть час од часу видно глядачів у залі. Сказано ж - постановка. Герої хочуть щось сказати - і співають. І коли співають, то вже можна й не перекладати, все ясно.
Умовне і кохання - ну де ж це таке буває: побачив її фотографію - і раптом так закохався, що хочеться слухати ту арію вічність. Співає поранене серце. Збитий вираз, але тут дуже точно, поранене - діткнуте. Герой закохується, виходить з ночі і приходить у день. І ще коли він тримає медальйон із зображенням коханої і співає серцем - вже ясно, що він пройде всі випробування й переможе. Бо це нормально, так правильно. Драма - то коли все неправильно.
Хіба вірив Моцарт, що так буває? Мабуть, ні - у таке вірять тільки діти й дівчата. Але ж писав ту арію так, що серце говорило.
Та й Бергман у таке, мабуть, теж не вірив - він з іншого століття і з інших жанрів - але чогось мріяв про цю постановку ще з юності.