. . .

[silverandglass]

Він прокидається, поки вона ще спить.
Тепла, як пташка, злапана між долонями,
трепетна, ніби пташки серце. Ранкові промені
сонця, як голки, дірявлять міську блакить.
Він одягається і сідає на підвіконня.
Вікна у нього виходять у зелень лип.
Липи тепер доцвіли і стоять, знесилені.
Вона видихає глибоко, і чи то схлип,
чи то стогін, змушує його знов роздивлятись засмаглі вигини
і згадувати, через що він саме на ній залип.
Стільки історій, ходить собі сама,
носить у одязі запах чужих кімнат ще,
присмак чужих зізнань. Взагалі - вона
ніби цілющі ліки, котрі слід вживати натще,
ненависні, гіркі. Він тихо встає з вікна.
Хай би вона не прокидалася краще.
Над її волоссям гойдаються духи сну,
схиляються феї та мертві лицарі - відчайдушні приблуди.
Він іде на кухню, ніби холодна течія тягне його по дну.
Варить дві чашки кави. Думає. Переливає в одну
і випиває. Вона прокидається. Нічого у них не буде.