. . .

[silverandglass]

Всі вони залишаються, жоден іще не йшов,
жоден не виводиться з організму, як найгірший токсин.
На лопатці в неї метелик, на животі - застарілий шов,
шрам від апендициту. Вся вона як бурштин,
в якому завмерли чорні комахи їх дотиків і розмов.
Все, що з нею ставалося - задні сидіння авт і світлі аеропорти,
теплі каюти і місця при проході або коло вікна,
всі готельні кімнати і кухні найменших в світі квартир,
всі номери, адреси, відбитки пальців, погляди, імена -
все в ній в’язне, як піна, не хоче ніяк зійти.
Серце її - діамантове коліща, затиснуте з всіх боків
досконалими механізмами пам’яті і часу.
Б’ється як пташка душа її квола серед стін голосів
і зізнань або зазізіхань, ніби замкнена на іржавий засув
усіма, хто кохав її, снив нею, торкався її, хотів,
зневажав її, залишав - словом, тими, хто з нею був.
Літня ніч приносить полегкість, та не розраду нічним містам,
матерям і невротикам, паркувальникам, виснаженим теплом,
воїнам печалі, полеглим без ліку і без потреби.
І коли вона спить, її пальці тонкі торкаються шиї там,
де пульсує живе і ніжне артерії джерело,
щоб роздерти, випустити, звільнити місце для себе.