Дівчата в моєму житті. Частина 8. Червона гітара.
Для тих, хто не бачив найпершого поста з поясненням, що до чого, нагадую, що це така собі невеличка серія в моєму журналі про всіх тих дівчат, яких я може й не кохав, але які залишили відбиток у серці і якось змінили мене. Всі пости можна знайти за посиланням «Дівчата в моєму житті» :)
* * *
Окрім всього іншого, саме 2007 року я, не знамо навіщо, почав вести цей журнал, і веду його ще досі, хоч читачів і маю ще менше, ніж в ті часи :) Думаю тому, що я не шукав френдів, а чекав, поки вони знайдуть мене... І вони мене знаходили! Як знайшла у вересні 2007 року мене сьогоднішня героїня - Аня.
Фотокартки:
Всі фото - 2007 рік. Нажаль, фото інших років не маю, та й ці були добуті взламуванням паролю якогось Богом забутого фотохостингу :)
Ім’я: Аня. Доречі, вже друга Аня серед тих, кого я описував. Це підтверджує той факт, що Анна - найпоширеніше жіноче ім’я на Землі.
Дата народження: 23 лютого 1985 року.
Місце знайомства: Цей самий ЖЖ. Дивно відчувати, що багато подій і людей, зв’язаних з цим блогом, стали спогадами, а він попри все ще існує.
Період закоханості: 2007-2008 роки.
Коротка характеристика: Мила, допитлива, однак із жорстким характером людина - явний відбиток її складного дитинства. Намагалася бути, чи принаймні продемонструвати, що вона дуже незалежна особа і бунтівниця. Любителька ґранджу та фанатка Курта Кобейна. Лютий ворог Радіохед та Тома Йорка. Насправді ж, і це я, нажаль, розумію тільки тепер, не все було так просто, та вже немає змоги впевнитись.
Історія: Свій ЖЖ я почав із нонсенсу з претензією на філософію, зрідка додаючи порцію життєвих подій з дрібкою розповідей про себе та свої інтереси. Не знаю, чим я виділявся з-поміж інших тисяч учасників ЖЖ в ті часи його найвищої слави, однак мене зафрендила одна дівчина. Її записи здалися мені цікавими, а фотографії - гарними, то ж я також додав цю особу до списку своїх друзів. Тільки набагато пізніше я дізнався, як вона зветься - Аня. Ви спитаєте, як можна спілкуватись із людиною, не знаючи її імені? Та дуже просто. Імена не такі важливі насправді - це лише маленький картонний ярличок, що дається нам після народження, і зовсім нічого не говорить про нас теперішніх. Та й до того ж, моє мислення зазнало легкої контузії :) Ну справді, як вчорашній 17-річний школяр міг зацікавити без перебільшення гарну і недурну 23-річну дівчину? Так не буває. Принаймні я не вірив тоді, що так може бути. Однак справжнім ударом блискавки для мене стало її запрошення на зустріч :)
Вона давно мріяла навчитись грати на гітарі - хоча б "Smells Like Teen Spirit". І, на відміну від нас багатьох, вона відклала на свою мрію гроші... Щоб зрозуміти, що сама вона в гітарах не шарить - варто попросити в когось допомоги. Не знаю чому, але допомоги вона попросила в мене, хоч в ті часи ледве міг відрізнити хамбакер від сингла, а Стратокастер - від Телекастера. Що? Зустрічаємось? Завтра?! Із такою красунею? Мене підкинуло на стільці, а вночі я спав наче на тупих іржавих голках. Настав ранок: зім’ята ковдра, кисла розчинна кава, червоні очі у дзеркалі - і розуміння того, що це був не сон. Мене били дрижаки, у роті все пересохло, проте я сів на метро, і поїхав до станції «Площа Льва Толстого». Вона мала дивний, але приємний голос, і... Зустріч нанесла вже невиправні ментальні ушкодження. Придумайте їм назву самі :) Сподіваюсь, що червоний Сквайр Страт Ані справді сподобався.
Ми активно переписувались далі, коментували записи одне одного в ЖЖ, хоча інколи мій страждаючий помутнінням розум грав у хованки на мінному полі, примушуючи мене говорити якісь нісенітниці - наприклад про сусідів, що майже кожному вечору дарували неповторний супровід палкими криками несамовитого кохання. Напевно я таємно мріяв опинитись на місці тих сусідів разом з нею...
Пам’ятний момент: Вся наша єдина зустріч - суцільний пам’ятний мені момент. Зроблю лише її маленьку замальовку.
Щоб відсвяткувати посвячення Ані у гітаристки, ми зайшли до підозрілого закладу у якомусь підвалі недалеко від станції метро «Площа Льва Толстого». Ми сіли за лакований столик один навпроти одного. В залі стояв тютюновий туман, що пахнув сигарами і вином. Вона замовила глінтвейн, а я - просто чай. Вона розсміялась, і запропонувала натомість випити хоча б пива. Я зніяковіло погодився :)
Чекаючи наші замовлення, ми говорили ні про що. Наші погляди постійно перетинались. Вона закурила, а я нервово тарабанив пальцями по столу. Моя нервова напруга досягла астрономічних висот, але я не міг нічого вдіяти... Я міг тільки дивитись на білявку, що сиділа навпроти, гублячи всі дві заздалегідь заготовлені теми для розмов. Я не наважувався навіть дістати з кишені свій фотоапарат, що я клацав ним все направо і наліво. То був занадто поганий фотоапарат для неї... Тому я просто дивився на Аню - і слухав її. Я був героєм пісні "Creep" ненависного їй гурту - у німому захопленні перед напівбогинею.
Чим все закінчилось: Може здатись, що я шалено закохався - але ні, ті почуття мали в собі більше сліпого поклоніння, ніж любові. Зустріч? Ще раз зустрітись? Та я би того просто не витримав :)
Закінчилось все так само, як і почалося - з її ініціативи. Думаю, що вона таки відчула, який я невдаха, або засумнівалась у моїх розумових здібностях, коли я перепостив до журналу якусь "банальщину", або ж і просто зрозуміла, що не отримає в мені того, що вона шукала. Кінець фільму, більше серій немає.
Що було далі: Я згубив її слід приблизно у 2009 році. Тоді вона вже пофарбувала волосся у червонуватий колір (як у Курта Кобейна) і вже грала в якомусь підвальному гурті на бас-гітарі. Сподіваюсь, що вона все ж не потрапила до клубу "27", як її головний кумир.
Мораль: Не потрібно боятись дівчат, якими б класними вони не були: краще знати класну дівчину, ніж розчавленого комплексами себе. Та й не потрібно нічого боятись взагалі: скільки можливостей були втрачені не тому, що люди не прямували до них, а тому, що лякались швидкого руху цих можливостей у свій бік :)
* * *
Окрім всього іншого, саме 2007 року я, не знамо навіщо, почав вести цей журнал, і веду його ще досі, хоч читачів і маю ще менше, ніж в ті часи :) Думаю тому, що я не шукав френдів, а чекав, поки вони знайдуть мене... І вони мене знаходили! Як знайшла у вересні 2007 року мене сьогоднішня героїня - Аня.
Фотокартки:
Всі фото - 2007 рік. Нажаль, фото інших років не маю, та й ці були добуті взламуванням паролю якогось Богом забутого фотохостингу :)
Ім’я: Аня. Доречі, вже друга Аня серед тих, кого я описував. Це підтверджує той факт, що Анна - найпоширеніше жіноче ім’я на Землі.
Дата народження: 23 лютого 1985 року.
Місце знайомства: Цей самий ЖЖ. Дивно відчувати, що багато подій і людей, зв’язаних з цим блогом, стали спогадами, а він попри все ще існує.
Період закоханості: 2007-2008 роки.
Коротка характеристика: Мила, допитлива, однак із жорстким характером людина - явний відбиток її складного дитинства. Намагалася бути, чи принаймні продемонструвати, що вона дуже незалежна особа і бунтівниця. Любителька ґранджу та фанатка Курта Кобейна. Лютий ворог Радіохед та Тома Йорка. Насправді ж, і це я, нажаль, розумію тільки тепер, не все було так просто, та вже немає змоги впевнитись.
Історія: Свій ЖЖ я почав із нонсенсу з претензією на філософію, зрідка додаючи порцію життєвих подій з дрібкою розповідей про себе та свої інтереси. Не знаю, чим я виділявся з-поміж інших тисяч учасників ЖЖ в ті часи його найвищої слави, однак мене зафрендила одна дівчина. Її записи здалися мені цікавими, а фотографії - гарними, то ж я також додав цю особу до списку своїх друзів. Тільки набагато пізніше я дізнався, як вона зветься - Аня. Ви спитаєте, як можна спілкуватись із людиною, не знаючи її імені? Та дуже просто. Імена не такі важливі насправді - це лише маленький картонний ярличок, що дається нам після народження, і зовсім нічого не говорить про нас теперішніх. Та й до того ж, моє мислення зазнало легкої контузії :) Ну справді, як вчорашній 17-річний школяр міг зацікавити без перебільшення гарну і недурну 23-річну дівчину? Так не буває. Принаймні я не вірив тоді, що так може бути. Однак справжнім ударом блискавки для мене стало її запрошення на зустріч :)
Вона давно мріяла навчитись грати на гітарі - хоча б "Smells Like Teen Spirit". І, на відміну від нас багатьох, вона відклала на свою мрію гроші... Щоб зрозуміти, що сама вона в гітарах не шарить - варто попросити в когось допомоги. Не знаю чому, але допомоги вона попросила в мене, хоч в ті часи ледве міг відрізнити хамбакер від сингла, а Стратокастер - від Телекастера. Що? Зустрічаємось? Завтра?! Із такою красунею? Мене підкинуло на стільці, а вночі я спав наче на тупих іржавих голках. Настав ранок: зім’ята ковдра, кисла розчинна кава, червоні очі у дзеркалі - і розуміння того, що це був не сон. Мене били дрижаки, у роті все пересохло, проте я сів на метро, і поїхав до станції «Площа Льва Толстого». Вона мала дивний, але приємний голос, і... Зустріч нанесла вже невиправні ментальні ушкодження. Придумайте їм назву самі :) Сподіваюсь, що червоний Сквайр Страт Ані справді сподобався.
Ми активно переписувались далі, коментували записи одне одного в ЖЖ, хоча інколи мій страждаючий помутнінням розум грав у хованки на мінному полі, примушуючи мене говорити якісь нісенітниці - наприклад про сусідів, що майже кожному вечору дарували неповторний супровід палкими криками несамовитого кохання. Напевно я таємно мріяв опинитись на місці тих сусідів разом з нею...
Пам’ятний момент: Вся наша єдина зустріч - суцільний пам’ятний мені момент. Зроблю лише її маленьку замальовку.
Щоб відсвяткувати посвячення Ані у гітаристки, ми зайшли до підозрілого закладу у якомусь підвалі недалеко від станції метро «Площа Льва Толстого». Ми сіли за лакований столик один навпроти одного. В залі стояв тютюновий туман, що пахнув сигарами і вином. Вона замовила глінтвейн, а я - просто чай. Вона розсміялась, і запропонувала натомість випити хоча б пива. Я зніяковіло погодився :)
Чекаючи наші замовлення, ми говорили ні про що. Наші погляди постійно перетинались. Вона закурила, а я нервово тарабанив пальцями по столу. Моя нервова напруга досягла астрономічних висот, але я не міг нічого вдіяти... Я міг тільки дивитись на білявку, що сиділа навпроти, гублячи всі дві заздалегідь заготовлені теми для розмов. Я не наважувався навіть дістати з кишені свій фотоапарат, що я клацав ним все направо і наліво. То був занадто поганий фотоапарат для неї... Тому я просто дивився на Аню - і слухав її. Я був героєм пісні "Creep" ненависного їй гурту - у німому захопленні перед напівбогинею.
Чим все закінчилось: Може здатись, що я шалено закохався - але ні, ті почуття мали в собі більше сліпого поклоніння, ніж любові. Зустріч? Ще раз зустрітись? Та я би того просто не витримав :)
Закінчилось все так само, як і почалося - з її ініціативи. Думаю, що вона таки відчула, який я невдаха, або засумнівалась у моїх розумових здібностях, коли я перепостив до журналу якусь "банальщину", або ж і просто зрозуміла, що не отримає в мені того, що вона шукала. Кінець фільму, більше серій немає.
Що було далі: Я згубив її слід приблизно у 2009 році. Тоді вона вже пофарбувала волосся у червонуватий колір (як у Курта Кобейна) і вже грала в якомусь підвальному гурті на бас-гітарі. Сподіваюсь, що вона все ж не потрапила до клубу "27", як її головний кумир.
Мораль: Не потрібно боятись дівчат, якими б класними вони не були: краще знати класну дівчину, ніж розчавленого комплексами себе. Та й не потрібно нічого боятись взагалі: скільки можливостей були втрачені не тому, що люди не прямували до них, а тому, що лякались швидкого руху цих можливостей у свій бік :)