#19 Folk des Montes
У 1929 році, знову ж таки, у Парижі, мав щастя познайомитись з незвичайним художником з незвичайним іменем. Прибув він з Праґи, де мав дуже успішну виставку з 50 полотен. До Праґи у свій час він потрапив з Мюнхену, а до Мюнхену - з Будапешту. У двох останніх містах він навчався. Народився ж Адальберт Ерделі на території Підкарпатсьої Русі, котра є східною частиною Австро-Угорщини, або західною - України (тут я взагалі не міг розібратись). Але географічно - це центр Європи. Середовище, в якому він ріс, охоплювало українську, угорську, румунську, чеську та багато інших культур, назви яких я зараз не пригадаю. Прізвище Ерделі перекладається з угорської, як "лісова країна".
Одним із інструментів, які він мені описував, як дуже характерні, були цимбали. Про цей інструмент мені ще колись розповідав Трістан Тцара. Він же розповідав і про гуслі. Але Трістан все ж таки людина міської культури, тому оповідь про автентичність рідного краю подавалась ним з дещо саркастичного боку.
Так от, Адальберт, який виставлявся разом з Дереном, Пікасо, Дюфі, Денгеном, звертав на себе увагу не тільки своїм колористичним живописом, а й своєю особистістю. Навідміну від модної епатажної поведінки інших художників, він відрізнявся стриманістю, дещо провінційною скромністю та наївною відвертістю. Виглядав завжди надзичайно охайно та у вбранні його відчувалась дещо хвороблива педантичність. Навіть у цьому я відчув між нами певну спорідненість, адже обидва ми народжені у гірських реґіонах, хоч і різних кінців світу. А гори накладають певний відбиток на все життя: можливо не зовсім так, але за собою я часто помічав, що тримаю себе вище багатьох інших (але не зверхньо) через те, що я знаю що таке справжня природа і романтика гірських краєвидів (навряд чи це можна описати словами). Це дає дуже сильну підтримку - коли ти знаєш, що завжди можеш повернутись туди і бута там щасливим.
Це я відчув і в Адальберті. У 1931 році він повернувся до рідного краю, незважаючи на те що тут, у Парижі, він міг залишитись зі своєю красунею коханою Женев'євою Ґожар, котра тоді починала, як оперна співачка.
Кілька років минуло з того часу, як я востаннє бачив цього відвертого живописця з незвичайним іменем. Довгий час ми листувались. Та одного разу він написав мені:
"... повернувшись додому я нічого нового не усвідомив. Всього-навсього я отримав спокій. Мене мучить туга за коханою людиною, але я жодного разу не сумнівався у своєму рішенні. Вона це також розуміє. Адже кохана, нові друзі, динаміка життя у великому місті з його мобілями, мерехтливими ліхтарями та дивацтвами - це тільки спокуса ще якийсь час провести у світі інших людей. У світі людей, котрі брешуть собі. Або просто не знають, що брешуть. Такі, як ми з тобою, Патрік, це бачать. І справа тільки в часі коли ми почнемо це усвідомлювати. Я знав це спочатку, але по-юнацьки наївно вирішив спробувати. Зараз мені боляче, моїй коханій боляче. Але я спокійний. Я не шкодую..."
Одним із інструментів, які він мені описував, як дуже характерні, були цимбали. Про цей інструмент мені ще колись розповідав Трістан Тцара. Він же розповідав і про гуслі. Але Трістан все ж таки людина міської культури, тому оповідь про автентичність рідного краю подавалась ним з дещо саркастичного боку.
Так от, Адальберт, який виставлявся разом з Дереном, Пікасо, Дюфі, Денгеном, звертав на себе увагу не тільки своїм колористичним живописом, а й своєю особистістю. Навідміну від модної епатажної поведінки інших художників, він відрізнявся стриманістю, дещо провінційною скромністю та наївною відвертістю. Виглядав завжди надзичайно охайно та у вбранні його відчувалась дещо хвороблива педантичність. Навіть у цьому я відчув між нами певну спорідненість, адже обидва ми народжені у гірських реґіонах, хоч і різних кінців світу. А гори накладають певний відбиток на все життя: можливо не зовсім так, але за собою я часто помічав, що тримаю себе вище багатьох інших (але не зверхньо) через те, що я знаю що таке справжня природа і романтика гірських краєвидів (навряд чи це можна описати словами). Це дає дуже сильну підтримку - коли ти знаєш, що завжди можеш повернутись туди і бута там щасливим.
Це я відчув і в Адальберті. У 1931 році він повернувся до рідного краю, незважаючи на те що тут, у Парижі, він міг залишитись зі своєю красунею коханою Женев'євою Ґожар, котра тоді починала, як оперна співачка.
Кілька років минуло з того часу, як я востаннє бачив цього відвертого живописця з незвичайним іменем. Довгий час ми листувались. Та одного разу він написав мені:
"... повернувшись додому я нічого нового не усвідомив. Всього-навсього я отримав спокій. Мене мучить туга за коханою людиною, але я жодного разу не сумнівався у своєму рішенні. Вона це також розуміє. Адже кохана, нові друзі, динаміка життя у великому місті з його мобілями, мерехтливими ліхтарями та дивацтвами - це тільки спокуса ще якийсь час провести у світі інших людей. У світі людей, котрі брешуть собі. Або просто не знають, що брешуть. Такі, як ми з тобою, Патрік, це бачать. І справа тільки в часі коли ми почнемо це усвідомлювати. Я знав це спочатку, але по-юнацьки наївно вирішив спробувати. Зараз мені боляче, моїй коханій боляче. Але я спокійний. Я не шкодую..."