just for you, babe
я щоразу безпомилково визначаю адресу твого помешкання. сьогодні це - відень. цей відень, однак, сьогодні майже не схожий на себе самого. виходжу з таксі коло чумного стовпа, прямую в „біллу” - ти просила купити апельсини. твій почерк, бейб, видають надто вузенькі вулиці. тебе викриває весна, нерівні тротуари, рівчаки, якими стрімко тече підтала вода, подекуди лежать залишки брудного снігу, що для відня просто неприпустимо. сонце занадто яскраве, ріже очі - до чиху. повітря занадто свіже. хоча у виборі місця для помешкання - ти завжди ґеніальна. поряд з кунстхаусом я помічаю не менш (якщо не більш) чудернацьку споруду, схожу на величезного кота, який став дибки. він рудий з білими плямами. між чотирма лапами-колонами - критий внутрішній дворик. твій під’їзд - ліва задня лапа, що плавно переходить у виструнчений хвіст - вежку, яка увінчана флюгером - жовтою канаркою. ти збоченка бейб - хто як не ти вибере для житла саме задню частину кота замість передньої. передня частина - не менш вражаюча: з вітражними совиними вікнами-очима й вусами-антенами, на яких можна сушити білизну. я набираю до-мажор на клавішах замка на під’їзді - вгадати код зовсім нескладно. гребуся круговими сходами на шостий - мансардний - поверх, вдихаючи запах свіжого котячого лаку на старих бильцях. поручні вигинають спини, задирають трубою хвости. із задоволенням торкаюся їх здиблених спин, повільно йдучи нагору. поручні нявчать, нявчать навіть мої кроки, так наче б я ступав не старими дошками, а просто коту на хвіст. кожна наступна сходова клітка - це окремий кіт. перший проліт - синій єгипетський, без хутра, схудлий - самі кістки, - як і всі нинішні поштові скриньки; другий - розжирілий сибіряк; третій - звичайний сусідський котик василько, у сіру тигрову смужку, точніше у радянські шахові квадрати. натхненний цією котячою еклектикою, не помічаю під ногами справжнього кота, точніше вагітну кицьку. руду, достоту черепична іржа, котра вже видніється крізь маленьке слухове віконце: я на потрібному поверсі. киця мовчки змірює мене поглядом і схвально, важко перевалюючись, обходить стороною. ти живеш під самісіньким дахом, бейб, у круглій вежці, якою, власне, і закінчується котячий хвіст будинку.
ти ніколи не лишаєш ключі під килимками, бо твій світ - це світ, у якому не брешуть. ти не замикаєш двері - світ, у якому не крадуть. штовхаю скрипучі двері - світ, у якому зайве не змащують. ступаю до твоєї круглої квартири - світ, у якому нема кутів для покарання. навшпиньки йду старим паркетом, ніби розмовляю із добрим другом. заздалегідь знаючи, де причаїлися скрипучі дошки (круглі, як і твоя квартира), обминаю їх, так, ніби щодня ходжу цією підлогою. ти дрімаєш у своєму круглому ліжку, укрившись двома круглими ковдрами. сьогодні в тебе все кругле. навіть книжки на полицях: уявіть собі франца кафку в круглій палітурці. і вхідні двері, що зі сторони сходів прямокутні, зсередини - круглі. я викладаю круглі апельсини на круглу таріль і сідаю на свій - прямокутний - краєчок ліжка. дивлюся на тебе.
ти спросоння починаєш ворушитися, розплющуєш очі й усміхаєшся.
- а - вітаєшся.
- а - нахиляюся, цілую тебе в чоло. - чудова робота, мала, - кажу.
- я знала, що тобі сподобається, - кажеш ти, продовжуючи всміхатися.
- криза минула? - підморгую.
- хіба ж то криза була?
я нахиляюся, ми цілуємось.
ти ніжишся в ліжку, з вікна ллється яскраве сонячне світло, грає боб марлі. ти просиш чаю. я підводжуся і проходжу до плитки, вже не звертаючи уваги на скрипучий паркет. ставлю круглий чайник. у круглому просторі він миттєво закипає. я висипаю залишки зеленого чаю до чашки, заливаю окропом. ґранульовані чаїнки починають танцювати, надуваючись, немов повітряні кульки. чому в тебе ніколи не буває нічого трикутного?
- дякую, - ти обіймаєш чашку. - до речі, ти бачив кицьку?
- оту вагітну, що на сходах? так, вона супер.
- вона житиме в мене. а згодом - і котенята.
- а я?
- а ти хочеш?
- що за питання? тільки в мене, здається, колись була алергія на шерсть. хоча, якщо вона лишилась - це можна виправити за одну ніч.
- тільки гляди, щоб ми прокидались в одному ліжку, чуєш?
- слухаюсь, пані.
риплять вхідні двері. повагом приходить кицька, лягає в кутку.
- як звуть?
- я ще не вирішила. може - альма?
- альма - так звали сусідську собаку, коли мені було десь чотири чи п’ять років. - всміхаюсь я, перебираючи на журнальному столику круглі журнали: ґітар парт, плейбой, елк’ю, ще купа якихось видань, переважно про мистецтво фотографії. - а потім вона привела цуценят. одне тільки щеня вижило, здається. я його називав „альменятком”. воно впізнавало мене за голосом, ще коли зовсім сліпе було.
- кумедно, - смієшся ти. - як же тоді назвемо кицьку?
- амальтея. ама. майже альма, тільки крутіше.
- ну вона ж не коза, а киця!
- але ім'я круте та символічне, погодься?
- ти захоплюєшся міфологією? ніколи б не подумала.
- ну, радше, астрономією та науковою фантастикою. хоча амальтея, думаю, нам таки принесе удачу.
- ріг достатку, - підказуєш ти.
- ну, можливо. хіба що ріг вулиці достатку та проспекту свободи - жартую я, беручи зі столика пачку зелених „лоран”. - як ти можеш курити ментолові?
- не знаю, мені подобається.
ми закурюємо.
- я, до речі, згадав одну історію з дитинства. можливо, саме з того часу в мене алергія на котячу шерсть. хоча - хтозна.
я курю швидше за тебе. я вже встиг загасити недопалок, а в тебе, бейб, іще - ледве половина. ти робиш чергову затяжку. я взагалі-то маю купу всіляких проблем із здоров’ям, зокрема із бронхами. мені взагалі не можна було курити в нашому попередньому світі. я весь час кашляв, наче туберкульозник. в цьому ж місті, на щастя, куріння не приносить шкоди, як і вживання алкоголю, як і всіх наркотиків. вживати їх можуть навіть вагітні - без жодних наслідків для плоду. і, що найважливіше, тут немає хвороб, але, можливо, хвороби тут лише безсимптомні? досі не можу звикнути. щовечора я перетворюю водопровідну воду на сухе червоне вино. єдине, що може засмучувати - я досі ще не навчився синтезувати з борошна кокаїн, але, думаю, справа за малим - і в нашому світі побільшає безкарних задоволень.
- що ж за історія?
- колись, не пам’ятаю, скільки мені тоді було років, може п’ять, може шість, ми сусідським хлопчиком, сашком, знайшли на вулиці кошеня. ну, звісно, як нам сказала сашкова мама, з повним букетом - кон’юктивіт там, воші, лишаї й усе таке. тому нам заборонили гратися з ним. сказали, віднесіть його, де знайшли. ми із сашком, здається, вже встигли дати йому ім'я, присвоїти його собі, і заборона тримати його в себе нас дуже засмутила. і тоді, - я беру наступну сигарету, - ми вирішуємо віднести його в ліс. навіщо в ліс - придумали дорогою. ми жили в селищі, де лише одна дорога - вулиця горького - була асфальтовою. наша вулиця, леонова, - всипана гравієм, а та вулиця, якою треба було йти в ліс - взагалі була ґрунтова і чомусь називалась наддніпрянською, хоча дніпром там і близько не пахло. до псла було ближче - кілометрів зо двадцять. влітку ми любили ходити тією вулицею, здіймати куряву, і так - щоб аж вище голови. отже, на оцій запилюженій дорозі, мені, чорт забирай, спадає на думку... - тут я замовкаю, бо не знаю, як ти, бейб, зреагуєш на мої слова.
- тобі спало на думку - що? - зацікавлено дивишся ти.
- здогадуєшся?
- приблизно.
- мені насправді важко про це говорити. мені через той випадок совість не дає спокою і дотепер. я тоді виголосив страшні слова: „давай заб'ємо його!”. і, знаєш, як у сашка загорілися очі? думаю, що в мене - так само. ми несли оте нещасне кошеня, і, що дивно, ми його не мучили, а пестили, немовби виконуючи останнє бажання засудженого до страти. як же ж неприємно про це говорити...
- ну, малий, всі в дитинстві робили щось подібне. хто мучив комашок, хто взагалі нашпиговував петардами собак...
- я бачив оте, коли вже до школи ходив, але мені не вкладалося в голову - після того випадку - як можна бути такими живодерами?
- я, дякувати богу, цим не займалася ніколи.
- а ми навіть почекали, поки зникнуть з поля зору випадкові перехожі, вирили заздалегідь! ямку... господи... закопали... а потім, десь за півроку, мене обсипав лишай. не всього - підборіддя лише. лікували мене народним способом, сметаною з порохом. отак, змішали звичайний порох, яким заряджають рушниці, зі сметаною, обмазали мені підборіддя. ходив, як дід, із бородою.
- весело. - усміхаєшся ти. - не могла уявити, що порохом щось можна лікувати.
- так. от. від того часу, мені здається, котяче царство мститься мені за те вбивство - лишаями, алергіями. лишай був же пізніше, не від того кошеняти.
- але ж не в цьому місті?
- тут начебто все гаразд. - сміюся я. і раптово згадую ще дещо. - останнім часом мені сниться той будинок у якому я жив у дитинстві. він повен незнайомих людей, а я заходжу туди, починаю вчити їх літати. мовляв, дивіться, як я, це ж легко. вві сні так легко літати - без жодних технічних засобів. хе, не знаю, чому я про це згадав.
- спогади просто, спогади.
наша кицька (отже - амальтея?) задумливо підводиться, так, ніби збирається оголосити свій вердикт із щойно почутої історії. відвертається, важко ступає підлогою і зникає за балконними дверима.
- я, до речі, малий. - невпевнено кажеш ти саме в цей час, ніби чекала, поки амальтея, небажаний свідок, покине кімнату. - малий, я, здається, вагітна. як і наша киця.
- справді? - невизначеним тоном відповідаю я. о боже, дві вагітні жінки в хаті! - народиш мені одразу п’ятьох?
- я взагалі-то серйозно. а ти...
- ти ж кажеш, вагітна, як кицька. - намагаюсь жартувати я. - отже, за логікою, дитина там не одна.
- дуже смішно.
- вибач, я просто... не чекав.
- ти радий? - насторожено питаєш.
- так. а ти?
- звісно, рада!
- тож це потрібно відсвяткувати! - обіймаю тебе, міцно притискаючи до себе.
- діставай вино. - встаєш з ліжка. - оціни мої сьогоднішні старання: з водопровідної води робила. за твоєю рецептурою.
- хвилиночку, то як? ти зробила вино з води?
- так. підглянула рецепт у твоїх записах.
- з першого разу? боже, мала, ти геній!
- менше слів, відкорковуй пляшку.
я розливаю вино у келихи, ми цокаємось.
- за нашу дитину. дітей?
- за тебе, в першу чергу, мала.
- м. переборщила, - відпивши зауважую я. - здається, воно має такий само градус, як і коньяк.
- але смачне, правда? і швидко п’янить. хіба це погано?
спустошивши пляшку, ми падаємо в ліжко. наші язики - язики полум’я. наша мова не має мови. ми кохаємося, як уперше, і як востаннє. ми чекаємо на донечку. ми вже знаємо, що це - донечка. ми вже вирішили, що це - донечка. її генетичний код я написав язиком у тебе на спині. тому вона буду кращою за нас двох. її зватимуть. як її зватимуть? а може вона буде не одна? треба пофантазувати.
нагадаю, була рання весна. у відні.
ми вирішуємо залишитись у цій квартирі назавжди.
ти ніколи не лишаєш ключі під килимками, бо твій світ - це світ, у якому не брешуть. ти не замикаєш двері - світ, у якому не крадуть. штовхаю скрипучі двері - світ, у якому зайве не змащують. ступаю до твоєї круглої квартири - світ, у якому нема кутів для покарання. навшпиньки йду старим паркетом, ніби розмовляю із добрим другом. заздалегідь знаючи, де причаїлися скрипучі дошки (круглі, як і твоя квартира), обминаю їх, так, ніби щодня ходжу цією підлогою. ти дрімаєш у своєму круглому ліжку, укрившись двома круглими ковдрами. сьогодні в тебе все кругле. навіть книжки на полицях: уявіть собі франца кафку в круглій палітурці. і вхідні двері, що зі сторони сходів прямокутні, зсередини - круглі. я викладаю круглі апельсини на круглу таріль і сідаю на свій - прямокутний - краєчок ліжка. дивлюся на тебе.
ти спросоння починаєш ворушитися, розплющуєш очі й усміхаєшся.
- а - вітаєшся.
- а - нахиляюся, цілую тебе в чоло. - чудова робота, мала, - кажу.
- я знала, що тобі сподобається, - кажеш ти, продовжуючи всміхатися.
- криза минула? - підморгую.
- хіба ж то криза була?
я нахиляюся, ми цілуємось.
ти ніжишся в ліжку, з вікна ллється яскраве сонячне світло, грає боб марлі. ти просиш чаю. я підводжуся і проходжу до плитки, вже не звертаючи уваги на скрипучий паркет. ставлю круглий чайник. у круглому просторі він миттєво закипає. я висипаю залишки зеленого чаю до чашки, заливаю окропом. ґранульовані чаїнки починають танцювати, надуваючись, немов повітряні кульки. чому в тебе ніколи не буває нічого трикутного?
- дякую, - ти обіймаєш чашку. - до речі, ти бачив кицьку?
- оту вагітну, що на сходах? так, вона супер.
- вона житиме в мене. а згодом - і котенята.
- а я?
- а ти хочеш?
- що за питання? тільки в мене, здається, колись була алергія на шерсть. хоча, якщо вона лишилась - це можна виправити за одну ніч.
- тільки гляди, щоб ми прокидались в одному ліжку, чуєш?
- слухаюсь, пані.
риплять вхідні двері. повагом приходить кицька, лягає в кутку.
- як звуть?
- я ще не вирішила. може - альма?
- альма - так звали сусідську собаку, коли мені було десь чотири чи п’ять років. - всміхаюсь я, перебираючи на журнальному столику круглі журнали: ґітар парт, плейбой, елк’ю, ще купа якихось видань, переважно про мистецтво фотографії. - а потім вона привела цуценят. одне тільки щеня вижило, здається. я його називав „альменятком”. воно впізнавало мене за голосом, ще коли зовсім сліпе було.
- кумедно, - смієшся ти. - як же тоді назвемо кицьку?
- амальтея. ама. майже альма, тільки крутіше.
- ну вона ж не коза, а киця!
- але ім'я круте та символічне, погодься?
- ти захоплюєшся міфологією? ніколи б не подумала.
- ну, радше, астрономією та науковою фантастикою. хоча амальтея, думаю, нам таки принесе удачу.
- ріг достатку, - підказуєш ти.
- ну, можливо. хіба що ріг вулиці достатку та проспекту свободи - жартую я, беручи зі столика пачку зелених „лоран”. - як ти можеш курити ментолові?
- не знаю, мені подобається.
ми закурюємо.
- я, до речі, згадав одну історію з дитинства. можливо, саме з того часу в мене алергія на котячу шерсть. хоча - хтозна.
я курю швидше за тебе. я вже встиг загасити недопалок, а в тебе, бейб, іще - ледве половина. ти робиш чергову затяжку. я взагалі-то маю купу всіляких проблем із здоров’ям, зокрема із бронхами. мені взагалі не можна було курити в нашому попередньому світі. я весь час кашляв, наче туберкульозник. в цьому ж місті, на щастя, куріння не приносить шкоди, як і вживання алкоголю, як і всіх наркотиків. вживати їх можуть навіть вагітні - без жодних наслідків для плоду. і, що найважливіше, тут немає хвороб, але, можливо, хвороби тут лише безсимптомні? досі не можу звикнути. щовечора я перетворюю водопровідну воду на сухе червоне вино. єдине, що може засмучувати - я досі ще не навчився синтезувати з борошна кокаїн, але, думаю, справа за малим - і в нашому світі побільшає безкарних задоволень.
- що ж за історія?
- колись, не пам’ятаю, скільки мені тоді було років, може п’ять, може шість, ми сусідським хлопчиком, сашком, знайшли на вулиці кошеня. ну, звісно, як нам сказала сашкова мама, з повним букетом - кон’юктивіт там, воші, лишаї й усе таке. тому нам заборонили гратися з ним. сказали, віднесіть його, де знайшли. ми із сашком, здається, вже встигли дати йому ім'я, присвоїти його собі, і заборона тримати його в себе нас дуже засмутила. і тоді, - я беру наступну сигарету, - ми вирішуємо віднести його в ліс. навіщо в ліс - придумали дорогою. ми жили в селищі, де лише одна дорога - вулиця горького - була асфальтовою. наша вулиця, леонова, - всипана гравієм, а та вулиця, якою треба було йти в ліс - взагалі була ґрунтова і чомусь називалась наддніпрянською, хоча дніпром там і близько не пахло. до псла було ближче - кілометрів зо двадцять. влітку ми любили ходити тією вулицею, здіймати куряву, і так - щоб аж вище голови. отже, на оцій запилюженій дорозі, мені, чорт забирай, спадає на думку... - тут я замовкаю, бо не знаю, як ти, бейб, зреагуєш на мої слова.
- тобі спало на думку - що? - зацікавлено дивишся ти.
- здогадуєшся?
- приблизно.
- мені насправді важко про це говорити. мені через той випадок совість не дає спокою і дотепер. я тоді виголосив страшні слова: „давай заб'ємо його!”. і, знаєш, як у сашка загорілися очі? думаю, що в мене - так само. ми несли оте нещасне кошеня, і, що дивно, ми його не мучили, а пестили, немовби виконуючи останнє бажання засудженого до страти. як же ж неприємно про це говорити...
- ну, малий, всі в дитинстві робили щось подібне. хто мучив комашок, хто взагалі нашпиговував петардами собак...
- я бачив оте, коли вже до школи ходив, але мені не вкладалося в голову - після того випадку - як можна бути такими живодерами?
- я, дякувати богу, цим не займалася ніколи.
- а ми навіть почекали, поки зникнуть з поля зору випадкові перехожі, вирили заздалегідь! ямку... господи... закопали... а потім, десь за півроку, мене обсипав лишай. не всього - підборіддя лише. лікували мене народним способом, сметаною з порохом. отак, змішали звичайний порох, яким заряджають рушниці, зі сметаною, обмазали мені підборіддя. ходив, як дід, із бородою.
- весело. - усміхаєшся ти. - не могла уявити, що порохом щось можна лікувати.
- так. от. від того часу, мені здається, котяче царство мститься мені за те вбивство - лишаями, алергіями. лишай був же пізніше, не від того кошеняти.
- але ж не в цьому місті?
- тут начебто все гаразд. - сміюся я. і раптово згадую ще дещо. - останнім часом мені сниться той будинок у якому я жив у дитинстві. він повен незнайомих людей, а я заходжу туди, починаю вчити їх літати. мовляв, дивіться, як я, це ж легко. вві сні так легко літати - без жодних технічних засобів. хе, не знаю, чому я про це згадав.
- спогади просто, спогади.
наша кицька (отже - амальтея?) задумливо підводиться, так, ніби збирається оголосити свій вердикт із щойно почутої історії. відвертається, важко ступає підлогою і зникає за балконними дверима.
- я, до речі, малий. - невпевнено кажеш ти саме в цей час, ніби чекала, поки амальтея, небажаний свідок, покине кімнату. - малий, я, здається, вагітна. як і наша киця.
- справді? - невизначеним тоном відповідаю я. о боже, дві вагітні жінки в хаті! - народиш мені одразу п’ятьох?
- я взагалі-то серйозно. а ти...
- ти ж кажеш, вагітна, як кицька. - намагаюсь жартувати я. - отже, за логікою, дитина там не одна.
- дуже смішно.
- вибач, я просто... не чекав.
- ти радий? - насторожено питаєш.
- так. а ти?
- звісно, рада!
- тож це потрібно відсвяткувати! - обіймаю тебе, міцно притискаючи до себе.
- діставай вино. - встаєш з ліжка. - оціни мої сьогоднішні старання: з водопровідної води робила. за твоєю рецептурою.
- хвилиночку, то як? ти зробила вино з води?
- так. підглянула рецепт у твоїх записах.
- з першого разу? боже, мала, ти геній!
- менше слів, відкорковуй пляшку.
я розливаю вино у келихи, ми цокаємось.
- за нашу дитину. дітей?
- за тебе, в першу чергу, мала.
- м. переборщила, - відпивши зауважую я. - здається, воно має такий само градус, як і коньяк.
- але смачне, правда? і швидко п’янить. хіба це погано?
спустошивши пляшку, ми падаємо в ліжко. наші язики - язики полум’я. наша мова не має мови. ми кохаємося, як уперше, і як востаннє. ми чекаємо на донечку. ми вже знаємо, що це - донечка. ми вже вирішили, що це - донечка. її генетичний код я написав язиком у тебе на спині. тому вона буду кращою за нас двох. її зватимуть. як її зватимуть? а може вона буде не одна? треба пофантазувати.
нагадаю, була рання весна. у відні.
ми вирішуємо залишитись у цій квартирі назавжди.