БІЛІ ВІВЦІ (казка для дорослих про дітей продовжується)
Наступного разу - коли задумали приземлятися - не виникло жодних проблем ні з м'ячем, ні з бажаючими зіграти у футбол з хлопчиками та дівчатками, які прилетіли на дракоші.
О, вже на досить великому драконі. Здається, й діти трішки підросли.
Вони летіли, летіли, та одного разу побачили велику зелену горбисту долину, що була розгалужена на прямокутники кам’яними стіночками. І на деяких з цих ділянок грали у футбол білі вівці з білими ж вівцями, але з чорними головами, та одні та другі, побачивши дітей, стали зазивати, й ще як наполегливо, зіграти з ними у футбол дітлахів, які летіли на дракоші. Тут була безодня м’ячів, тут всі вівці знали правила гри й полюбляли цю гру. Як з’ясувалось пізніше, саме вони й вигадали футбол.
І арбітрів тут вистачало. Ними були плямисті поні.
Тож дракоша вийшов на берег океану, сів та про щось замислився. Може, замріявся. Може, спочатку замислився, потім замріявся та знову замислився. Ну, у кого як.
Діти та білі вівці, коли награлись вдосталь та й ще поснідали, підійшли до свого дракоші, й він сказав: «Я лечу далі». - «Там же океан!» - злякались всі. «Там мій дім», - відповів дракоша. «Якщо ти про Атлантиду, - промовив поліглот, якій був, ясна річ, ще й ерудит, - то вона давно потонула». - «Я полечу та побачу, там повинен бути…»
Дракоша недомовив - він мав на увазі не Атлантиду, а рідний свій маленький острів.
Більшість дітей залишилась з білими вівцями, бо тут було все необхідне для життя: м’ячі, ідеальні поля, нелічені футболісти-вівці, арбітри-коняки та смакота, якою вони пригостили гостів, - пастуший пиріг. Доречі, коли їли його, хтось спитав: «А де ж пастухи?» Хто зрозумів, той засміявся.
Лише декілька дівчат та хлопців - перекладач віршів поміж них - полетіли на дракоші далі, туди, де океан та небо сходяться в один світ.
І знову з’явилися трошки рожеві на заході сонця димчасті ієрогліфи! Правда, юний поет-перекладач здивувався новому ритму поезій, якомусь переривчастому, що, можливо, встановився від схвильованого дихання дракоши:
- Тобі не має більше міст
для зупинок, так?
Якщо твій острів затонув,
що робитимеш?
- Якщо мій острів затонув,
до зірок злечу.
Знайду там острів, сад і дім.
В цьому впевнений!
- А діти? З ними буде що?
Чи забув про них?
- О, мій політ для них також!
Ось побачиш й ти!