ЧОРНІ ВІВЦІ (казка для дорослих про дітей продовжується)
Діти летіли й шукали, де б їм вільно зіграти у футбол. Ніде не можна було - то чиєсь господарство, то війна за чиєсь господарство. А то почалась місцевість непідходяща: яри, гори і все таке. Нарешті приземлились на якійсь вузькій довгастій смужці землі під лісом.
Приземлились та одразу стали грати у футбол. Дракоші, нарешті, знайшли дуже адекватну як для нього спеціальність у футболі - арбітра. Як для нього, так й для всіх-всіх на світі, бо дракоша був самий справедливий за будь-кого. До того ж він помітно підріс, так що куди його? У ворота? Й воріт не побачиш!
Дракоша-арбітр не свистів, а робив так: «Ааааа!» - і гра зупинялась. Він трішечки піднімав у повітря порушника правил та просто й зрозуміло пояснював, в чому його помилка, після чого призначав штрафний і гра продовжувалась.
Діти не помітили, як з лісу зійшлись та злетілись вболівальники. Так, саме перші з них злетілись. Це були усілякі дрозди: самі сміливі серед них - чорні, за чорними - співочі, за співочими - вже не з лісу, а з якихсь полів, ясна річ, польові.
Й хто, як ви гадаєте, підняв з них найбільший галас? А ось і не вгадали! Польові! Недаремно їх звуть чекатинями за їх чекатиння.
А потім з лісу вийшли… ні, зовсім не медведі та вовки! Вийшли вівчарки й вівці, та на сам кінець гри - пастухи. І всі вони дивились на те, що відбувалось на палестинці, роззявивши рота й втративши голос. О це диво так диво! Що воне таке є?
То є гра! Це було прояснено на прикладах вівчаркам, пастухам та вівцям. А заразом й усіляким дроздам.
Нарешті було зіграно товариський матч, в якому перемогла дружба.
І ось після матчу всі посідали на травку у коло, і слово за слово з’ясувалось, що у місцевих великі проблеми: налетить якась хмара - та вифарбує вівці то у червоний, то у ультра-мариновий, то у бурий, то у жовтий, то ще у якийсь колір.
«Подивиться, - жалувались пастухи, - вовна на наших вівцях не зрозуміло якого кольору! Її вже нічим не вибілити, і її ніхто не купуватиме».
Пастухи зітхали, вівчарки піднімали очі до хмар та гарчали на них, а вівці - о бідолашні! -ридали у голос: «А ми ж в дійсності чооорні!»
І тут дракоша видав своє «Ааааа!» - і всі замовкли.
Тоді він каже: «Маємо нову дійсність, й то є не біда, а радість - бути різнобарвними! Зстрижіть свою кольорову вовну і продайте як наймоднішу. І більше не ховайтесь у лісі. Ось вам м'яч, грайте під сонцем та дощем і будьте щасливі!»
Дівчатка і хлопчики поїли бануша з бринзою, посідали на дракошу та полетіли далі, крім двох-трьох, яких вже мутило від польоту. Інші ж, коли летіли, трохи бурчали: «Як не проковтне, то все одне кудись подіває м’яча. Ну що ти з ним поробиш, з цим дракошею!»
Але ж знову політ, знову серце тремтить у польоті, як ластівка крильцями.