Червоний як кров, постмодернізм
Тімоті Снайдер - прекрасний науковець, з тої рідкісної категорії істориків, які знаються не лише на минулому, але й на тій історії, яка іще не стала минулим. Вчорашня зустріч в Могилянці стала іще одним підтвердженням цього факту. Тема, про яку активно пише і говорить Снайдер - путінський євразійський проект, чия форма і зміст проявилися завдяки Майдану.
Власне, основні тези розмови можна прочитати в статті Снайдера, опублікованій близько місяця тому. Ось цитата звідти: "Якщо європейська інтеграція передбачає ліберальну демократію, євразійська ідеологія відверто відкидає її. Головний ідеолог "Євразії", Олександр Дугін, який свого часу закликав "червоний, як наша кров" фашизм, сьогодні привертає до себе більшу увагу, ніж будь-коли раніше. Його три основних політичних ідеї - потреба колонізувати Україну, занепад Європейського Союзу і бажаність альтернативного Євразійського проекту від Лісабона до Владивостока - нині, звісно, у дещо менш диких формулюваннях, офіційно прийняті у якості російської зовнішньої політики".
Під час лекції професор Снайдер згадав основні тези статті, але багато нового і цікавого прозвучало у ході подальшої розмови. Нижче хочу своїми словами переказати кілька ідей, які привернули мою увагу.
- Те, що відбувається зараз в Україні, можна розглядати, як пілотний проект (test case) того, що Путін планує для всього Європейського Союзу. Йдеться про стимулювання сепаратизму і внутрішніх конфліктів всередині ЄС, що уже починає втілюватися завдяки підтримці Путіним європейських правих сил.
- У своїй пропаганді Путін представляє Майдан, як агресію Заходу проти Росії, і таким чином виправдовує свою силову відповідь.
- У зовнішній пропаганді, спрямовані на Захід, Путін представляє українців, як "поганих" європейців, фашистів, таким чином налаштовуючи європейців проти України. У внутрішній - представляє "поганою", занепадницькою, всю Європу, а українців - "занадто європейцями", аби з ними можна було мати справу. Перша стратегія почасти успішна, особливо в Німеччині. Успіх другої ми можемо засвідчити самі.
- Успіх зовнішньої пропаганди Путіна виявляться іще і в тому, що Європа уже втратила контроль над інтерпретацією Другої світової.
(Від себе додам, що подібну думку чула іще і від Мартіна Поллака, австрійського історика, який приїздив на "Книжковий Арсенал". Його пояснення успіху Путіна в Німеччині полягає в тому, що, звинувачуючи українців у "фашизмі", німці та австріяки можуть зняти з себе частину своєї історичної провини.)
- Успіх стратегій Путіна полягає ще і й в тому, що вони не просто сучасні, але постмодерні. Його ідеологія чхати хотіла на факти та логічні суперечності; російська пропаганда може одночасно клясти українців як фашистів і називати Гітлера прекрасним державним діячем. Росіяни ставляться до історії не як до логічного перебігу подій, але як до "контейнера", звідки при потребі можна витягати різні цікаві ідеї. Професор Снайдер навіть припустив, що наступним кроком буде реабілітація пакту Молотова-Ріббентропа. При чому, у відповідності до власної постмодерної логіки, науковців будуть сварити, а політиків хвалити саме за це.
- Майдан виявив не лише російські стратегії, але і кризу європейського лівого крила. Ліві не змогли зрозуміти трьох важливих речей: Майдан виступав проти пародії на капіталізм, яку уособлювала влада Януковича, а отже був значною мірою "лівим"; Майдан виступав за ліберально-консервативні цінності; найрадикальнішим "правим" гравцем у даному протистоянні є якраз Росія - держава, яка вважає, що одна нація має право вирішувати долю іншої і ставить етнічність вище за закон.
- До початку Майдану Росія мала добрі стосунки з Європою, США і Україною. Однак добрих стосунків виявилося замало, і Росія вирішила ризикнути у геополітичній грі. Вона ставить на те, що ЄС розвалиться, і в результаті Росія отримає свій політичний виграш - але не від того, що стане краще самій Росії, а від того, що стане гірше Європі, яка погрузне у внутрішніх чварах.
- Однак, попри всі пропагандистські успіхи Путіна, наразі його Євразійський проект не досяг того, що повинен був досягти. ЄС усвідомив загрозу і прагне посилити власний захист, США "згадали" про Європу, і її важливість для США і світу. Проблемою залишається швидкість реакції на дії Росії.
- Треба розуміти, що Євразія - це не альтернатива західній цивілізації. Це - проект, який просуває Росія у своїй політичній грі. Цей проект не може дати світу нічого нового, він може досягти успіху тільки зруйнувавши наявні інституції і створивши якомога більше хаосу.
Резюмуючи, зазначу, що професор Снайдер - не політтехнолог, і, тим більше, не військовий, тож якогось рецепту порятунку запропонувати нам не може. Зважаючи на зазначене вище, утім, можна припустити, що ми мусимо навчитись морально протистояти кривавому російському постмодернізму і продовжувати боротись за обрані демократичні цінності. На добре це чи на зле, а здається, у цьому в нас немає вибору. Можливо, хіба, нас потішить те, що у Європи, якщо вона хоче себе зберегти, як таку, вибору немає також.
Власне, основні тези розмови можна прочитати в статті Снайдера, опублікованій близько місяця тому. Ось цитата звідти: "Якщо європейська інтеграція передбачає ліберальну демократію, євразійська ідеологія відверто відкидає її. Головний ідеолог "Євразії", Олександр Дугін, який свого часу закликав "червоний, як наша кров" фашизм, сьогодні привертає до себе більшу увагу, ніж будь-коли раніше. Його три основних політичних ідеї - потреба колонізувати Україну, занепад Європейського Союзу і бажаність альтернативного Євразійського проекту від Лісабона до Владивостока - нині, звісно, у дещо менш диких формулюваннях, офіційно прийняті у якості російської зовнішньої політики".
Під час лекції професор Снайдер згадав основні тези статті, але багато нового і цікавого прозвучало у ході подальшої розмови. Нижче хочу своїми словами переказати кілька ідей, які привернули мою увагу.
- Те, що відбувається зараз в Україні, можна розглядати, як пілотний проект (test case) того, що Путін планує для всього Європейського Союзу. Йдеться про стимулювання сепаратизму і внутрішніх конфліктів всередині ЄС, що уже починає втілюватися завдяки підтримці Путіним європейських правих сил.
- У своїй пропаганді Путін представляє Майдан, як агресію Заходу проти Росії, і таким чином виправдовує свою силову відповідь.
- У зовнішній пропаганді, спрямовані на Захід, Путін представляє українців, як "поганих" європейців, фашистів, таким чином налаштовуючи європейців проти України. У внутрішній - представляє "поганою", занепадницькою, всю Європу, а українців - "занадто європейцями", аби з ними можна було мати справу. Перша стратегія почасти успішна, особливо в Німеччині. Успіх другої ми можемо засвідчити самі.
- Успіх зовнішньої пропаганди Путіна виявляться іще і в тому, що Європа уже втратила контроль над інтерпретацією Другої світової.
(Від себе додам, що подібну думку чула іще і від Мартіна Поллака, австрійського історика, який приїздив на "Книжковий Арсенал". Його пояснення успіху Путіна в Німеччині полягає в тому, що, звинувачуючи українців у "фашизмі", німці та австріяки можуть зняти з себе частину своєї історичної провини.)
- Успіх стратегій Путіна полягає ще і й в тому, що вони не просто сучасні, але постмодерні. Його ідеологія чхати хотіла на факти та логічні суперечності; російська пропаганда може одночасно клясти українців як фашистів і називати Гітлера прекрасним державним діячем. Росіяни ставляться до історії не як до логічного перебігу подій, але як до "контейнера", звідки при потребі можна витягати різні цікаві ідеї. Професор Снайдер навіть припустив, що наступним кроком буде реабілітація пакту Молотова-Ріббентропа. При чому, у відповідності до власної постмодерної логіки, науковців будуть сварити, а політиків хвалити саме за це.
- Майдан виявив не лише російські стратегії, але і кризу європейського лівого крила. Ліві не змогли зрозуміти трьох важливих речей: Майдан виступав проти пародії на капіталізм, яку уособлювала влада Януковича, а отже був значною мірою "лівим"; Майдан виступав за ліберально-консервативні цінності; найрадикальнішим "правим" гравцем у даному протистоянні є якраз Росія - держава, яка вважає, що одна нація має право вирішувати долю іншої і ставить етнічність вище за закон.
- До початку Майдану Росія мала добрі стосунки з Європою, США і Україною. Однак добрих стосунків виявилося замало, і Росія вирішила ризикнути у геополітичній грі. Вона ставить на те, що ЄС розвалиться, і в результаті Росія отримає свій політичний виграш - але не від того, що стане краще самій Росії, а від того, що стане гірше Європі, яка погрузне у внутрішніх чварах.
- Однак, попри всі пропагандистські успіхи Путіна, наразі його Євразійський проект не досяг того, що повинен був досягти. ЄС усвідомив загрозу і прагне посилити власний захист, США "згадали" про Європу, і її важливість для США і світу. Проблемою залишається швидкість реакції на дії Росії.
- Треба розуміти, що Євразія - це не альтернатива західній цивілізації. Це - проект, який просуває Росія у своїй політичній грі. Цей проект не може дати світу нічого нового, він може досягти успіху тільки зруйнувавши наявні інституції і створивши якомога більше хаосу.
Резюмуючи, зазначу, що професор Снайдер - не політтехнолог, і, тим більше, не військовий, тож якогось рецепту порятунку запропонувати нам не може. Зважаючи на зазначене вище, утім, можна припустити, що ми мусимо навчитись морально протистояти кривавому російському постмодернізму і продовжувати боротись за обрані демократичні цінності. На добре це чи на зле, а здається, у цьому в нас немає вибору. Можливо, хіба, нас потішить те, що у Європи, якщо вона хоче себе зберегти, як таку, вибору немає також.