Лагідна дегуманізація
Я підозрюю, що текст нашого гімну писав явний або латентний буддист. Як інакше пояснити таке ніжне ставлення до ворогів? Вони в нас не вороги, не кляті бусурмани, а "вороженьки". Та ще й мусять не вмитися кров’ю і горіти в пеклі, а просто… якось так згинути. Як роса на сонці. І, ймовірно, перетворитися на білих метеликів.
Донедавна таке ставлення до ворога причаровувало, тепер здається просто несумісним з дійсністю. Ну, з дійсністю людей, які ще не досягли просвітлення. Ворог - це загроза, страх і ненависть. Не ніжність, аж ніяк. Навіть і саме походження слова "ворог" натякає на загрозу, безумовну і невблаганну. Протогерманське wargoz означає "вовк", кажуть, саме з цього джерела походять толкієнівські "варги". Одним словом, ворог - це не людина. З ним неможливо домовитись, тільки боротися або тікати.
Таке ставлення до ворога потужне, укорінене в генах, але досить-таки примітивне. Сучасна економічна теорія доводить, що співпраця вигідніша за конкуренцію. Однак той, хто емоційно занурився у ворожнечу, про вигоду вже не думає; проголосивши іншого не-людиною, він поступово втрачає і свою власну гуманність. Адже гуманність закінчується там, де зникає віра в абсолютну цінність людського життя, навіть коли йдеться про представника іншого табору.
Ті, що протистоять нам, розпрощалися із гуманністю уже давно. Хтось не мав її в принципі, а хтось, як адорнівський "поверхово-ворожий" обиватель, завжди готовий до побутової агресії, радісно сприйняв команду ненавидіти ворога, призначеного пропагандою.
Ми ж нині у дещо відмінній ситуації. Протягом останнього часу наша гуманність пережила дивовижні метаморфози. Мільйони байдужих відкрили в собі чутливість, співчуття і навіть спів-страждання. Однак, зіткнувшись із відвертою і масштабною ворожнечею, жорстокістю та приниженнями, навіть найкращі з нас переживають зараз такі напади ненависті, що мені стає страшно за наше психічне здоров’я, не кажучи вже про здоровий глузд.
Хотіла б я поговорити із тим-таки автором гімну. Може, він знав якийсь секрет щодо того, як протистояти ворогу, не відчуваючи до нього ненависті. Можливо, "роса на сонці" - це і є якась така доброзичлива дегуманізація, коли борешся не з людиною, але немовби зі стихією - вулканом чи повіддям - яка може всього лише знищити, але не принизити.
Кілька днів тому на презентації свого роману (звісно, про війну) Баса Джанікашвілі сказав - уявіть, що з лісу виходить ведмідь-шатун. Тому, хто перестрів цього ведмедя… ну, скажімо, йому просто не пощастило.
До речі, який там калібр пропонують проти ведмедя? 16-й? А проти варга - теж, імовірно, придасться? У всякому разі, мисливці говорять: головне - зупинити звіра.