Палаючі Едеми
Як можна пояснити дитині, навіщо люди вбивають одне одного?
Вона саме прагне пізнати світ. Радіти весняним квітам, ловити ротом сніжинки, хлюпатися в калюжах, бігати за метеликами… І просто не зрозуміє, як можна не милуватися зорями, не радіти сонячному теплу, не захоплюватися життям, що вирує у траві, на зеленому листі дерев і у синьому небі… А натомість, витрачати життя на ненависть, злість та вбивство…
Розуміння цього настане значно пізніше, коли людина розпочинає пошук власного місця в суспільстві. Неймовірно великий, казковий світ звузиться до вигаданих ілюзій про статуси, репутацію, статки… Хоча жоден гельмінт не замислюється, чи сидить він у дупі багатого, чи бідняка. І комар не відчує різниці між шанованим авторитетом і тим, кому інші вважають нижче свого достоїнства потиснути руку.
Здатність до спілкування породжує штучні ідеї, а вони в свою чергу будують ілюзії… Крок за кроком, ми самі створили для себе світ, у якому існує багато мотивів для вбивства.
Бо і боги, яких ми створюємо, прагнуть напитися крові.
Задоволення іноді вимагає чужої болі.
Невгамовне прагнення до речей, за якими вимірюють статус, може бути сильніше за співчуття і повагу до життя інших.
Нарешті, ідеологія величі та унікальності здатна безжалісно нищити все, що ставить її під сумнів.
З віком, людина повільно занурюється в ілюзію, у межах якої вона допускає можливість вбити заради ідеї й померти заради неї ж.
Штучної, вигаданої суспільством ідеї, яку так неможливо пояснити маленькій дитинці, котра ще тільки захоплено вивчає величезний, різноманітний світ. Наш спільний едемський сад, який ми своїм проклятим розумом перетворили на пекло.
Ідеї, які вітають убивства, породжують інші - про те, як можна захистити себе. Штучне доповнює штучне, чергові ілюзії роздуваються мильними бульбашками, щоб з часом лопнути, забризкавши кров’ю усе довкола. Ми з жахом читаємо, як ацтеки колись вбивали дітей і дорослих, аби випросити милостині у ненажерливих богів. Як у середньовіччі за неправильну думку церква живцем палила людей.
А сьогодні вже інший бог збирає криваву жатву, окормивши свою чималеньку паству казками про рай і самопожертву.
Колись, через кілька тисячолітть, цього бога так само будуть жахатися. Й так само натхненно вбивати заради нової химери, яка за купою слів про мораль, благочинність і гуманізм не зможе і не захоче ховати звірину людську природу.
Цій химері навіть не треба мати ані імені, ані статуса божества. Достатньо лише обіцяти в майбутьому недосяжний Рай і вимагати зараз готовності карати і помирати заради нього.
(с)