Мати під боком гори і сидіти весь день вдома - це плебейська поведінка обрісших пивом і животами від нього туристів. А коли знайомі відмовляються їхати, то це взагалі тотальне западло. Як просто з цим у німців - відкрили сайт, глянули маршрут з найкращими виглядами і нескладний, роздрукували на принтері, шусь у машину - і вперед, назустріч вітру.
Мені давно хотілося потрапити у Манґфальські гори. Там завжди мені здавалося шикарно. І чуйка не підвела. Ми планували залізти спочатку на Wildalpjoch однією стежиною, а потім повернутися іншим шляхом, але все якось перемінилося в дорозі. Нам не треба легких вершин, подавай складніші й красивіші. Таємно сфоткана в Гугендубрлі карта показала ближні маршрути, а дяденько в поїзді сказав, що до Йоха все може бути в снігах - то важко і небезпечно, не варто лізти. Спробувати можете, ну що вам, молодим. А краще - спочатку на
альм, а там вже побачите. Він помилявся - Вільдальпйох без снігу, хіба тільки північні схили вкриті.
Тому й маршрут ми перемінили вбік гори Wendelstein (1838) {Нім. «гвинтовий камінь»}. У цей же час, на підйомі, виявилося, що для наших товаришів (Льоша, Наташа і Майк) дорога виявилася трохи складною. Справді, спочатку було стрімко, та й ще у прискореному темпі. Зараз, сидячи на кріслі, я розумію, що гора була вкрай складною. Мало хто зі знайомих піднявся б. Але то таке.
Початок. Перший із альмів. Наша ціль - ото позаду.
На тому альмі був гарний перекус, навіть із принесеним у рюкзаку вином мерло та антіпаста (в олії перчик із козячим сиром). Ми вирішили розділитися на тих, хто має сили і може полізти далі на той Йох, а хто спуститься вниз і буде пити пиво.
На обідньому привалі. На снігу Нік, позаду - Вендельштайн.
Льошка показує fuck. А для чого?
Вигляд на гору знизу.
Сусідка - Кессельванд (1611).
munich_app підтримав моє бажання подолати 1700 метрів. А під будиночком далі, де не було стежки, ми зустріли кучеряво-сиву бабцю з баварцем, які підказали на місцевості, куди веде тропа. Грубого прикиду вистачило, щоб з’ясувати - нам ще треба як мінімум 5 годин на шлях. Це було б дуже зле, бо друзі спустилися вниз до Байрішцеллю і чекали б нас. Ні, ну, рішення вималювалося швидко - залишити невідомої складності гору, а піднятися на сусідній Wendelstein. Тепер ні секунди не шкодую: і швидше, і поряд, і вище, і з найкращими виглядами. З альму підйом крутий і з протоптаною стежиною. Люди після 15 год. у своїй повальній більшості спускалися вниз, а ми - тільки вгору. Короткі Servus! - і далі вверх.
Нам відкривалася на шляху передгірська частина баварських Альпів.
А гори все вище, все скелястіше.
Скелясту, високу, неприступну наскоком гору умовно можна поділити на дві частини: кафе і платформа витягів та зубчастого потяга, каплиця - перша, і верхівка з оглядовим майданчиком, платними біноклями і астрообсерваторією - друга. Досягнути проміжної станції вистачило, щоби в мене заклякло все: коліна від тих уродливих східців і очі - від неймовірної краси довкола. Я інстинктивно викрикував «Ой бля!», «Бля, як тут…». Поза контролем цензури. Не стримувався.
Біля кафе. Позаду пивопивців дивіться. То вже Австрія.
Далі стежка на сам вершечок.
Ось як петляє.
Німці завбачливі - перила. Інакше ніяк - там скелі.
На верхівці було в рази краще. А чому дивуватися, 1838 метрів - з одного боку передгір’я, а з іншого - в снігах австрійські Альпи. Дихання завмирало від цієї краси, гравірованої самою природою, піднятою тектонічними процесами на висоту піднебесся.
Кращих краєвидів не було ще перед ликом Заратустри... Лице назустріч вітрам, які несуть прохолоду, схоплену з засніжених вершин, де вони розмаюють спогади і додають сили безсилим мріям. На межі, над прірвою і безмежжям.
Мені важко словами передавати побачене. І написане на кавалку паперу в поїзді більш статичне й для звітності (для пам’ятного опису подій) багатоабзацне збіговисько куцих слів. Без емоцій,. Їх зібрав вітер і знову відніс у далечінь…
Мила парочка, яка відпочивала горічерева наверху (бо теплий асфальт), була така люб’язна, що показала і назвала найближчі піки. Навіть почастувала нас аверною (ні, то не аверна, а щось настоєне на травах. Ймовірно, єгермайстер). І хотілося там затамувати подих і линути в далечінь, проводжати сонце за далекі небокраї. Перетворитися на камінь і тисячоліттями спостерігати за плином часу, таким неквапливим там на верхівці. На верхівці між землею і небом.
На верхівці. Дядько гріється, тьотінька спішить мені щось показати.
Лише вниз треба було одначе спускатися. До нижньої станції швидко доріжкою - без проблем. Далі нам стрілася (це в мене зазвичай трапляється - все випитувати і контактувати: а куди йдете, чи довго, а як сподобалося там) бабця привітна, яка показала, що є швидкий і короткий спуск. Так, короткий, хто б сперечався, але вся лійка в снігу, густому й стоптаному. Це нікуди не годилося - низькі кросівки, табу на великий палець. А вверх уже дороги нема, ми на снігу, тому давай, долай 500 метрів неймовірно стрімкого спуску вниз (щоб не збрехати, там нахил 50° був, якщо не більше), щоб наздогнати якихось привітних німців (і знову: Grüß Gott, куди йдете? До Байрішцеллю? То ми теж. Вам цікаво там на верху було? А розкажіть. А знаєте, де ми були? То я зараз переповім… І так цілу годину бла-бла).
Унизу наш Байрішцелль.
А це на зууумі.
Е ні, це не той жахітливий сніг, це просто невеличкий язик. Його - хоп, і перейшли.
Заратустра уклінно дякує горам за таблетку позитивіну. Die Luft wird kalt und spielt Klavier.
А потім все швидко закінчилося: вузька стежина через ліси і лісоповали, вздовж меліорованих схилів, попри трасу. Вокзал. Фанта. Поїзд.
Погляд з вокзальної платформи на нашу вершину. Підкорену.