Гайдельберґ: між романтикою та руїнами
Як мені вже продзижчали вуха цим Гайдельберґом (Heidelberg): там найфотогенічніші руїни Німеччини (не вірю, у мене свій критерій), столиця романтизму, найстаріший німецький університет, найдовша торгова вулиця, найбільша бочка для вина. Я у команді з Заратустрою вирішив подивитися на цей стронґлі рекоментед у землі Баден-Вюртенберґ. Як завжди, багато пафосу. Краще відвідувати інші міста - переконуюся вкотре, і подалі від цих маст-хевів.
Як би там не було, як би натягнуто не виглядали запрошення, я вирішив відкласти поки фотки з інших міст і написати таки вже про цей Гайдельберґ/Гейдельберґ/Хайдельберґ. На жаль, найкращості та найулюбленості я не відчув: давалася взнаки втома після тижневих мандрів та купи позитивних емоцій від Тріра чи Кьольна.
Десь в околицях міста знайдено щелепу «гайдельберзької людини» - першої засвідки наявності людини в Європі. А замок, який на горі, збудували теж доволі давно - у середині ХІІІ століття. Ним володіли пфальцграфи, королі. А після пожежі в королівській резиденції 1764 року вже ніхто й не відновлював... Саме таким поставало у творах поетів-романтиків це місто...
Для туристів Гайдельберґ став доступним після прокладання сюди залізниці. Тоді й почали формувати його образ: митці, художники, поети та письменники приїжджали сюди для натхнень, які залишались у їх творах. Вони дивилися на романтичні руїни замку та писали, творили... Це магнітило сюди все більше і більше обдарованих людей, студентів. Цим і можна пояснити, що романтичний дух витав там скрізь.
Гайдельберґ відноситься до тих небагатьох великих міст Германії, які зберегли старі міські будівлі після бомбардувань у Другій світовій. На місто не впав жоден снаряд, бо американці початково планували розмістити там штаб.
Як би там не було, до ЮНЕСКО місто не може ніяк дотягнути: двічі прохання про внесення до Всесвітнього списку світової спадщини відхиляли. Здається, ні замку, ні старій ринковій площі туристів не позичати. Найбільший інтерес місто викликає у жителів Японії, які включають в обов’язковий маршрут по Європі не тільки Нойшванштайн, але й Heidelberg.
Місто стало магнітом для багатьох філософів, які свої вчення формували, ймовірно, споглядаючи вид на ріку чи на старий замок. Той шлях, яким прогулювалися відомий Георг Гегель та Карл Ясперс, тепер носить високу назву «Дороги філософів». Літератори теж гуртувалися разом, формувався напрямок гайдельберзького романтизму, яскравими представниками якого були А. Арнім, К. Бретано, брати Грім. До міста приїздили композитори Йоганн Брамс, Скрябін, Шуман. Місце, де сидів Гьоте, навіть відмічено на перилах замку, а бував поет у Гайдельберзі аж 8 разів.
Творчий люд прибував до міста не просто так. Центром став університет - найстаріший із університетів Германії імені Рупрехта і Карла, 1386 року заснування. Саме в його стінах склали студентський гімн «Ґаудеамус», який зараз кожен випускник будь-якого вузу повинен знати, хоча б перші кілька рядків. Ґаудеамус іґітур, ювенес дум зумус...
У пивницях та кав’ярнях зараз рябить від студентства та туристів. Перших, ясна річ, більше (30 тисяч, 1/5 всього населення). У будь-яку пору доби можна зустріти цих бравурних людей. При цьому їх так багато, що мимоволі запитуєш себе: а чи вчаться вони взагалі?
І, як це класично бувало в старих, древніх університетах, спудеї формували спілки, таємні ордени та корпорації. Сучасні прототипи таких студитських братств розміщуються у старих будиночках, у вузеньких вуличках. Десь напівтаємно, а десь - і за келихом пива.
Особливий пік популярності університету припадає на ХІХ століття. Світила науки, які виходили з його стін, справді гідні пошани. Осип Мандельштам та Сашко Чорний, можливо, на лекціях писали у зошитах вірші, які потім стали класичними. Миклухо-Маклай сформовував там світогляд та базу знань, щоби податися в етнографічні мандри вивчати папуасів Нової Гвінеї.
Стара будівля університету, 1712-1735.
Університетська бібліотека поч. ХХ ст.
Видатних (у майбутньому) випускників можна перелічувати до скону. Проте найтаємничішою та загадковою персоною залишатиметься студент Йоганн Фауст - імматрикульований маг і чорнокнижник філософського факультету в 1509 році. Мабуть, з нього Гьоте писав у 1774 році свого доктора «Фауста», приїхавши сюди.
До замку з довгою та трагічною історією можна потрапити кількома шляхами: ліниві туристи використовують фунікулер (10 євро), більш енергійні (це я) йдуть пішки по крутій стежці. При вході до замку стоїть будка з продажем квитків. Я не пам’ятаю, скільки вартує вхід: я пройшов задарма (любителі старовинних міст та старожитностей по домовленості з Відділом культури та туризму баварського ландтагу мають превілейований доступ до архітектурної спадщини Німеччини).
Фунікелер, про який я згадав вище, є найстарішим у Німеччині. Щорічно ним послуговується до мільйона пасажирів. Нижню частину відкрили в 1890 році, верхню - в 1907 році (майже повністю все збереглося). Турист сам може обрати, яким видом підйому скористатися: на фунікулері швидко, пішки - економно. По дорозі механічне чудо робить три зупинки: Schloss, Molkenkur (ресторан та готель) та на вершині тронної гори Königstuhl (парк для дітей, ресторан, готель, обсерваторія, телевежа). Для відвідин замку достатньо купити квиток на першу станцію, для прогулянки на природі потрібно брати повний квиток до «королівського крісла».
Гайдельберзька фортеця розташована у місці, де води Некару набирають руху, русло звужується, обстріл човнів максимальний.
Дата спорудження точно не встановлена, проте фіґурує на старих пергаментах 1225 рік. Під час 30-річного побоїща замок став ареною для нападів та руйнувань. Добре тут похазяйнував граф Тіллі, який, власне, і привіз Максиміліану І Баварцю Палантінську бібліотеку, яка з Мюнхена потім поїхала у вигляді подарунка папі Григорію XV.
Наступною стала війна пфальцгерцогів за спадщину - війська трощили і немилосердно били стіни фортеці, далі французи просто висадили його у повітря. Так-сяк підлатували, підбудовували замок, але грошей одвічно не вистачало. Тому було прийнято рішення залишити замок у напівзруйнованому вигляді, обмежившись лише відновленням однієї будівлі та консервацією руїн.
Принекар’я.
Переломним і фундаментальними стали для замка XVII-XVIII століття. Саме тоді фортифікант-резиденція почав перетворюватися на руїни. Воно й не дивно, після трьох нападів стіни вже не витримували натиску плюндраторів. Та й курфюрсти ніяк не могли визначитися, де їм мешкати. На деякий час місто втратило ґаздів, які перемістили свою резиденцію до Мангайма. Ще трохи, та й Гайдельберґ перетворився б на село з трьома фермами й п’ятьма гусками.
Карл Теодор, пфальцький курфюрст, у 1764 році повертає місту статус резиденціального, перенісши сюди свій трон і меблі. Замок ремонтують, пробоїни закладають новою червоною цеглою, палац для проживання та веселощів вже спорудили. Усі чекали приїзду курфюрста з дня на день...
І ось починається негода, проливний грозовий дощ, вітер не вщухає, блискавки крешуть свої удари. Одна із них вціляє якраз у дах замкового палацу, починається пожежа, яку не можуть зупинити. На наступний день приїхав власник і побачив руйновище. Як він міг інакше розцінити це, як не знак згори? Для забобонної Європи тільки такий варіант був прийнятним. Розвернувши свій фаетон, Карл Теодор поїхав знову в Мангайм. А жителі тим часом потягли цеглу по домівках. Замок конав у конвульсіях.
Справжнім доглядачем руїн німецького еталону романтизму став французький граф Шарль де Гремберґ. Якось молодий худодник-гравюрист поїхав по долині Некару, щоб зробити серію ескізів. Побіжного погляду на обвалені стіни при високій кручі, від якої віяло одвічною прохолодою, вистачило, щоб він закохався у цей замок на все життя. Справі збереження руїн гайдельберзької твердині граф присвятив половину віку. І не даремно, як бачимо.
Мало того, що Гремберґ відновлював споруду коштом своєї спадщини, так він ще й був великим популяризатором цього місця. Художник буквально дихав руїнами, малював і творив гравюри, які незабаром почали розходитися по Європі. Його грифель упізнавали у Франції та Австрії. Хіба це не могло не надихнути приїхати сюди Марка Твена чи Віктора Гюго, ще тих романтиків?
Зараз замок - це ті самі руїни, що й були при графі Грамберґу. У деяких приміщеннях розміщується аптека-музей та винний погріб (обидва за додаткову плату). У ньому знаходиться найбільша бочка у світі. Її габарити наздоганяють одноповерховий будинок. Спробуй таку наповнити, якщо об’єм складає 220 тис. літрів. Головним недоліком було те, що в неї скидали оподаткований з селян виноград і все перемішували. Вино виходило низької якості, однак його було багато, щоб заливати у горлянки.
Згідно опитувань географічного інституту Гайдельберзького університету, важливим пунктом турогляду міста є замок із його терасами. Одначе старе місто варте приблизно такого ж відтинку часу на огляд. Там теж є варті уваги об’єкти.
Он туристи якими табунам валять.
З часів Середньовіччя ринкова площа (Marktplatz) була центром міського життя. На ній проводили не тільки ярмарки, але й страчували злочинців, палили відьом та єретиків. Зараз на ринковій площі двічі на тиждень влаштовують ярмарки. У центрі булькає водою фонтан XVIII ст., який зображує Геркулеса.
Ратуша, яка теж тут же, була зведена одночасно з фонтаном на місці старої (впала під час франц. війни), потім неодноразово перебудовувалася та розширювалася.
Геркулес.
Ратуша. Грає глокеншпіль «Alt Heidelberg».
Тут же на площі велика, масивна церква Св. Духа (Heiliggeistkirche), про яку згадують документи 1239 року. Я собі так думаю, що згадки йдуть про дерев’яну, бо перший камінь заклали в 1398 році. У церкві ховали королів (могили зруйнували в XVII ст.). Ще примітним епізодом із життя сакральної споруди - у ній до 1623 р. зберігалася найбільша в Європі колекція рукописних книг і документів - Палатинська бібліотека (перевезена до Ватикану під час Тридцятилітньої війни).
Окрема площа - це Корнмаркт (Kornmarkt), де зберігалася і продавалася сільськогосподарська продукція. Статую Мадонни поставили в 1718 році для посилення католицького впливу на населення. Під тиском протестантське населення переселилося в інші регіони, але не стали ламати свою віру.
Збоку від площі починається базова станція фунікулера.
Старий міст через Некар було збудовано в 1786 році, проте зараз перед нами перший кам’яний, хоча п’ятий по ліку. Дві башти на краях мосту з XV ст., були колись міською в’язницею.
Окрім того, туристи несуться стрімголов до пам’ятника мавпі (80-ті роки ХХ ст.). Цей бронзовий статует нагадує міську легенду: кожен житель, який пересікав міст, повинен був оглянутися назад і згадати, що житель міста нічим не кращий від жителя за його межами, і навпаки. Що цікаво, мавпа на мості стояла ще з XV століття (на старих гравюрах видно), але зникла під час війни з французами.
Мавпа справа зліва.
Карлові ворота споруджено при курфюрсті Карлові Теодору протягом 1775-1781 як східний вхід до міста. До того ж вони слугували тріумфальною аркою у римському стилі. Замість лева тільки його шкіра.
На іншому боці Некара серія гарненьких будиночків. Такі собі вілли на узбережжі, одна ошатніша іншої. Там же десь на вулицях можна стати і гарно сфотографувати гайдельберзький замок. Навіть HDR виготовити - опор вистачає.
Центр розташований далеченько від вокзалу. Якщо пішки йти, то навряд чи за 40 хв. досягнеш. Від двірця їде багато автобусів, а якщо баденвюртенберзький квиток є, то можна сміливо їхати не боячись перевірки. Автобус зупиняється прямісінько в центрі, біля старого корпусу університету. Проїжджає попри стайні (Marstall), але вони не заслуговують особливої уваги. Путівник про них довідки не дає, лише підпис на карті.
У приміщенні вокзалу.
Біля вокзалу.
Прикінцеве. Люк.
