Недільні гори-доли
Schliersee - Aurachkop - Fischbachau - Birkenstein - Geitau. Ну що ці фрази можуть означати? Практично нічого для мене за назвами не стоїть, гуглити я не хочу, чужих фоток не треба переглядати. Тільки свіжі емоції та вражені, не заплямовані нічим.
До подорожі в цю неділю я підбив munich_app, який в останній момент погодився таки поїхати, хоча для нього теж назви нічого не означали. Зрештою, яка різниця, якщо Альпи ще в снігу, природа починає тільки зараз докумекувати, що йде весна...
На вокзалі, як не дивно, було купа народу. Двадцять сім чоловік загалом набралося, з того числа ще в поїзді підсідали, попередньо передзвонивши. Виходить, я сім чоловік знав. Круто :)
Чи то неділя справила своє, чи випадок, але сісти ніде. Ми стояли найперші на платформі, тому гордо їхали у цій чужій країни сидячи і бачили, як німці (може, то таки не вони були) мусіли стояти. Хто перший встав, того і чоботи.
А ранок узагалі почався незрозуміло хмарно, спати не хотілося ще від шостої години, все якось боявся проспати. Поки тинди, поки пинди, та й час було заварювати чаї, робити сухпай і рушати. Метро у такі застійні дні їздить зранку через кожні 20 хвилин, тому запізнення є фатальним (такт, що тут дієш).
Я змінив своїй звичці пити каву на шпергешоссі. Мабуть, мене звабили яблучні завиванці по ангеботу 1,70 за дві штучки десь по дорозі до омріяної кафешки. Та й кава наче була смачна. Тим і почав.
За Шлірзеє (Schliersee) була якась станція, де ми вилізли. Вітер уже підказував, що про весну цей район взагалі не в курсах. Частина групи відкололася і покрокувала на якусь там горку (Brecherspitze) в пошуках пригод та складнощів. Мабуть, треба було пертися туди, але ж вітер не давав спокою, тереблячи і куртку, і голову. Ну що ж, наш маршрут теж був нічогенько. Лише мальовничі види якісь скупі й однакові. Тут не моя провина. Загалом, я собі оце зараз так думаю, район Байрішцеллю є саме таким, якщо не заглиблюватися далі.
Серед нас був якийсь хлопчак-італієць. Як його занесло - важко зараз здогадатися. Я запитав, хто він і звідки, акцент справді видавав іноземця. Чи то родич, чи що?! Він не надто бажав спілкуватися. Біс із ним.
Тамара їздила у Флоренцію. Оце завжди порозказує мені, безгрішному, про ті свої мандри. Я ж теж хочу, але звідки взяти 220 євро? Ніхто не подарує, то я так і не поїду туди. Шукаю компанію на автостоп (шукаю мляво, тому такі і результати).
Саша розказав про якихось ополченців долати нескладні маршрути. Назву не пригадаю. Ще подумаю, що там і як. Посеред тижня рухатися і з можливістю запізтися на роботу. Зважую.
Взагалі цікава розповідь про снігових барсів. Треба здолати всього 5 семитисячників, щоб отримати це почесне звання (пік Леніна, пік Комунізму, пік Перемоги, пік Корженевської, пік Хан-Тенгрі). Це ж почесно мати жетон «Покоритель высочайших гор СССР». Зважую теж.
Ратуш по дорозі не було, флюгерів теж. Люфтмалерай трапилася, хоча нічого особливого. Наприкінці були фермочки, коники, гній - запахло рідним селом.
Потім був на шляху кар’єр пісковика (здається, близько не підходили). Діоритами там не пахло, але щось екстрасіре лежало на вивалах. Поблизу - руїни монастиря і ще щось замкоподібне невстановленого віку. Власне, тоді й виникли суперечки щодо часу спорудження. З одного боку кахельна плитка всередині башти вказувала на відносну молодість, кладена цегла теж була червона, що не старить будівлю. З іншого боку блоки давно не десятирічної давнини (як казав Женя, так настійливо казав!). Окей, хай буде в рекламних цілях, але ж левам тим кам’яним вже не менше 60 років. Руйнування каменю не відбувається так швидко. Соррі, Майкл, але я вчив цілу дисципліну «Diagnose und Behebung von Schäden an Naturstein» (Діагностування та запобігання пошкодженню природного каменю), тому можу якось визначити ху іс ху.
Прокаталися на Байрішцелль. Якщо я раніше хотів потрапити в цей керунок, то тепер вже нема такого бажання. Хіба далі за хребет. Мабуть, там є прекрасні аусбліки.
