Одного разу Львівщина
Одної весни була раз Львівщина. Затяжна й потужна Львівщина. Не давала вона змоги затримати післяодеське морське повітря в ніздрях. Забивала голову, туманила своїми видноколами. От так одразу: приїхав і - гайда з lena_and_alex по бездоріжжю. Весна показувала жваво свої скарби: аметисти природи, опали повітря, сердоліки мандрів, хризопази доріг і александрити манівців. І тоді кожне побачене ставало дорогоцінним.
Що сказати, сонячний львівський ранок плавно перетік у сонячний день, погода абсолютно була не проти поніжити нас теплом. Автівка долала кілометри, попереду був Пустомитівський район Львівщини.
1. У Пустомитах є палац, в якому зараз знаходиться чи то технікум, чи то ліцей. Ну і вульгарні леви. Ах, мало не забув: там ще є страшенне полчище ворон, які атакують без розбору всіх, хто знаходиться під деревами. Атакують, самі розумієте, чим :)
Вид на палац з класичними колонами.
Здалеку виглядає трохи ошатно.
Зверху, в тимпані, соціалістичний герб. Біля входу - блювотні леви.
Композиційний зад.
2. По дорозі не проминули Щирець. Факультативна зупинка порадувала: костел Святого Станіслава (1553 р.), Троїцька церква. Ну ще надибалася могила невідомим (і відомим також) воякам.
Троїцька церква.
Мужній вояк з прикладом і обрізаною по щиколотку рукою. Вазони без зірочок.
Неподалік знаходиться костел. От поки не було листя, його й сфотографувати можна.
Скульптури біля входу.
Ще інший весняний ракурс.
Ну і роз’яснююча табличка.
3. Ящичком Пандорри, у доброму значенні слова, стало Комарно. Увесь боєкомплект для туриста: і млин, і палац, і костел, і церква, і дерев’яне зодчество, і меморіальний знак. От хіба що замку немає, вали лише збереглися, але передоз іншого компенсує такий невеличкий брак.
Пам’ятний знак на честь перемоги над турками. І напис по периметру «Mea mori tua vita» (Моя смерть твоє життя).
Михайлівська дерев’яна церква. Трьохзрубна.
Хрестики хоч і не 1754 року, як церква, але вже накренилися.
А ось і дзвіниця до нас у кадр завітала.
Практично поруч від Михайлівської церкви знаходиться таке космічне чудо в кольорі вирвіґлаз.
А впритул до стадіону стоїть костел. Біля нього - точка збору місцевих.
Шикарний фасад з великою кількістю деталей.
Самі все бачите.
Роздивіться ось цей фрагмент більш детально.
Костел не залишає інших ракурсів, окрім таких ось гострокутних.
Перед ним примурована дзвіничка, в яку вдекороване пасхальне йайко.
Ліворуч від костелу є така ось гарна будівля адміністративно-управлінського призначення.
Далі в Комарному є історичної ваги будівля: тут розміщувався уряд праці за часів Гітлера.
Якщо рухатися далі, натрапляємо на цвинтар з прекрасними надгробками і капличкою.
Старі хрести й некроскульптура.
Минаючи стадіон заїхали до парку. Страшного, як летаргічні джунґлі. Парк по-сусідськи терпить городи і пашню біля нього, сміття та шашлики по неділях. У парку маємо збережені (як гордо це звучить!) залишки палацу Кароліни Лянцкоронської.
Кістяк палацу.
Пригріта сонечком стіна.
Бачите ж самі, як все запущено.
При виїзді з Комарно зустрівся палацоподібний будинок. Розпитавши сусідів, зрозуміли, що тут (ще перед магазином) був і справді панський маєток. Якого пана - vox populi не сказав. Бо не знав.
Сучасна спадщина.
5. Село Переможне, мабуть, має якесь відношенння до Перемоги 45-го року. Але село більш давніше, ніж його теперішня назва. Нічого про нього не знаючи, до такої думки можна дійти, бачачи костел. Типовий габітус 30-х років. Він нагадує прибульця. Або сучасний космічний корабель, який сів між городами і трасою. :)
Вид з дороги. На абсиду.
Ліхтарики зате є. Досить академічні.
Темно-коричневий, аж до шоколадного кольору костел.
6. Останнім пунктом стали Тулиголови. Тут свої голови притулив палац Фельнера і Гельмера з ліпниною, баштами, балконами, гарними дверима. А ще в селі є храм Покрови Пресвятої Богородиці 1600 року (раніше - костел св. Дороти). Про це свідчить табличка на фасаді. А ще там зазначено, що храм наразі греко-католицькою церквою є.
Чубаста алича прикриває блювотний нефотогенічний паркан.
Жовтий, як курчатко.
А тепер поглянемо на палац туберкульозну лікарню. Зараз на першому поверсі здіснює польоти патичок Коха, а раніше тут була столова й зал для гостей. Кімнати вже не прикрашені розкішними картинами й гобеленами. Що там зараз прикращає вбогі кімнати - я побоявся дізнатися. Все тут дихало міазмами хвороби. І хворі, які гуляли по парку, теж були в активній фазі хвороби. Знаючи це, вони лояльно просили не наближатися, щоб ми не потрапити до армії таких же, як і вони, туберкульозників. Нарікали на недофінансування і практично загниваючі свої життя. Повірте, це неймовірно страшно випльовувати свої легені кожен день, харкаючи кров’ю і знаючи, що всі на тебе забили самі знаєте що.
Тут тусувалася мешкала челядь.
Розкішний особнячок.
Балкон ще не втратив шляхетності. Навіть у симбіозі з антеною.
Як бачимо, частково фасад перетерплює реставрацію.
Інфекція, кругом одна інфекція.
Не ходіть сюди, тут бацили!
Ось у кадр потрапив один з хворих. Він веде розмову з Лєною. На безпечній відстані, звісно.
Подяки:
1. lena_and_alex за компанію та автотревел.
2. Розробникам програми Ozi Explorer за таку зручну тулзу.
3. Комусь ще. Прошу зголошуватися до подяк.
Що сказати, сонячний львівський ранок плавно перетік у сонячний день, погода абсолютно була не проти поніжити нас теплом. Автівка долала кілометри, попереду був Пустомитівський район Львівщини.
1. У Пустомитах є палац, в якому зараз знаходиться чи то технікум, чи то ліцей. Ну і вульгарні леви. Ах, мало не забув: там ще є страшенне полчище ворон, які атакують без розбору всіх, хто знаходиться під деревами. Атакують, самі розумієте, чим :)
Вид на палац з класичними колонами.
Здалеку виглядає трохи ошатно.
Зверху, в тимпані, соціалістичний герб. Біля входу - блювотні леви.
Композиційний зад.
2. По дорозі не проминули Щирець. Факультативна зупинка порадувала: костел Святого Станіслава (1553 р.), Троїцька церква. Ну ще надибалася могила невідомим (і відомим також) воякам.
Троїцька церква.
Мужній вояк з прикладом і обрізаною по щиколотку рукою. Вазони без зірочок.
Неподалік знаходиться костел. От поки не було листя, його й сфотографувати можна.
Скульптури біля входу.
Ще інший весняний ракурс.
Ну і роз’яснююча табличка.
3. Ящичком Пандорри, у доброму значенні слова, стало Комарно. Увесь боєкомплект для туриста: і млин, і палац, і костел, і церква, і дерев’яне зодчество, і меморіальний знак. От хіба що замку немає, вали лише збереглися, але передоз іншого компенсує такий невеличкий брак.
Пам’ятний знак на честь перемоги над турками. І напис по периметру «Mea mori tua vita» (Моя смерть твоє життя).
Михайлівська дерев’яна церква. Трьохзрубна.
Хрестики хоч і не 1754 року, як церква, але вже накренилися.
А ось і дзвіниця до нас у кадр завітала.
Практично поруч від Михайлівської церкви знаходиться таке космічне чудо в кольорі вирвіґлаз.
А впритул до стадіону стоїть костел. Біля нього - точка збору місцевих.
Шикарний фасад з великою кількістю деталей.
Самі все бачите.
Роздивіться ось цей фрагмент більш детально.
Костел не залишає інших ракурсів, окрім таких ось гострокутних.
Перед ним примурована дзвіничка, в яку вдекороване пасхальне йайко.
Ліворуч від костелу є така ось гарна будівля адміністративно-управлінського призначення.
Далі в Комарному є історичної ваги будівля: тут розміщувався уряд праці за часів Гітлера.
Якщо рухатися далі, натрапляємо на цвинтар з прекрасними надгробками і капличкою.
Старі хрести й некроскульптура.
Минаючи стадіон заїхали до парку. Страшного, як летаргічні джунґлі. Парк по-сусідськи терпить городи і пашню біля нього, сміття та шашлики по неділях. У парку маємо збережені (як гордо це звучить!) залишки палацу Кароліни Лянцкоронської.
Кістяк палацу.
Пригріта сонечком стіна.
Бачите ж самі, як все запущено.
При виїзді з Комарно зустрівся палацоподібний будинок. Розпитавши сусідів, зрозуміли, що тут (ще перед магазином) був і справді панський маєток. Якого пана - vox populi не сказав. Бо не знав.
Сучасна спадщина.
5. Село Переможне, мабуть, має якесь відношенння до Перемоги 45-го року. Але село більш давніше, ніж його теперішня назва. Нічого про нього не знаючи, до такої думки можна дійти, бачачи костел. Типовий габітус 30-х років. Він нагадує прибульця. Або сучасний космічний корабель, який сів між городами і трасою. :)
Вид з дороги. На абсиду.
Ліхтарики зате є. Досить академічні.
Темно-коричневий, аж до шоколадного кольору костел.
6. Останнім пунктом стали Тулиголови. Тут свої голови притулив палац Фельнера і Гельмера з ліпниною, баштами, балконами, гарними дверима. А ще в селі є храм Покрови Пресвятої Богородиці 1600 року (раніше - костел св. Дороти). Про це свідчить табличка на фасаді. А ще там зазначено, що храм наразі греко-католицькою церквою є.
Чубаста алича прикриває блювотний нефотогенічний паркан.
Жовтий, як курчатко.
А тепер поглянемо на палац туберкульозну лікарню. Зараз на першому поверсі здіснює польоти патичок Коха, а раніше тут була столова й зал для гостей. Кімнати вже не прикрашені розкішними картинами й гобеленами. Що там зараз прикращає вбогі кімнати - я побоявся дізнатися. Все тут дихало міазмами хвороби. І хворі, які гуляли по парку, теж були в активній фазі хвороби. Знаючи це, вони лояльно просили не наближатися, щоб ми не потрапити до армії таких же, як і вони, туберкульозників. Нарікали на недофінансування і практично загниваючі свої життя. Повірте, це неймовірно страшно випльовувати свої легені кожен день, харкаючи кров’ю і знаючи, що всі на тебе забили самі знаєте що.
Тут тусувалася мешкала челядь.
Розкішний особнячок.
Балкон ще не втратив шляхетності. Навіть у симбіозі з антеною.
Як бачимо, частково фасад перетерплює реставрацію.
Інфекція, кругом одна інфекція.
Не ходіть сюди, тут бацили!
Ось у кадр потрапив один з хворих. Він веде розмову з Лєною. На безпечній відстані, звісно.
Подяки:
1. lena_and_alex за компанію та автотревел.
2. Розробникам програми Ozi Explorer за таку зручну тулзу.
3. Комусь ще. Прошу зголошуватися до подяк.