Гестапо
У мене були нецікаві студентські роки.
Ні, не зовсім так. Це були збіса цікаві п’ять років, але жоден пережитий протягом цього часу action не випливав зі студентського статусу.
Ні, не зовсім так. Без студентського статусу таких п’яти років у мене б не було, адже саме в університеті я зустріла трьох своїх подруг, незмінних (супер)героїнь усього того пережитого action’а.
Я не пам’ятаю вже, як саме це сталося, але протягом першого курсу ми поступово спаялися в нерозлучну четвірку. Нерозлучну в прямому сенсі цього слова. Ми сиділи вчотирьох за першою партою, яку всі швидко привчилися не займати, навіть якщо ми запізнювалися (що траплялося часто). Ми ходили разом до їдальні. До бібліотеки. До курилки (хоча не всі курили). На пиво в день стипендії (хоча не всі пили пиво). Ми разом прогулювали пари, писали по черзі конспекти і навіть інколи складали одна за одну заліки у найбільш неуважних викладачів.
На третьому курсі ми дізналися, що на потоці нас поза очі називають «наше гестапо». Ми були щиро здивовані. «Чому гестапо?» - сушили голови ми. Наша четвірка, при всій повазі, не тягнула на факультетський аналог таємної поліції Третього рейху. Ми не були наближеними до сильних світу цього - декан і більшість викладачів нас не любили. Ми ні над ким не мали влади. Ми самі були осередком інакодумства та бунтарства, куди вже нам слідкувати за чистотою помислів інших.
Після закінчення вишу минули роки, але мене все одно час від часу охоплювало це розгублення: чому гестапо? Це питання свербіло десь у моїй підсвідомості, як сверблять усі нерозгадані таємниці. І ось на днях, просто нізвідки - чи то з глибин тієї самої підсвідомості - до мене прийшла відповідь.
У всуціль жіночому колективі, яким був наш потік, яким є, зрештою, кожен потік філологів-україністів, максимальною кількістю людей, залучених одночасно у дружні стосунки, було ДВОЄ. І небагато, ой, небагато цих дуетів спромоглися дожити до диплома в мирі та злагоді. Я раптом зрозуміла, яким злочином проти природи були ми в очах наших сокурсниць. Сам вигляд ЧОТИРЬОХ таких різних дівок, що ходять разом наче приклеєні, поза сумнівом, викликав у них ксенофобський жах. Вони розуміли, що нічого не розуміють. Певно, ми здавалися їм таємною організацією, об’єднаною круговою порукою, кровною присягою та моторошною таємницею. Бо що ще може тримати разом ТАКУ кількість жінок ТАК довго.
Якби ті, хто називав нас «гестапо», були ерудованими дівчатами, яким саме і місце на філологічному факультеті, а не людьми, що подали документи на спеціальність із найнижчим конкурсом, вони б вигадали інше прізвисько. Масонки. Ку-клукс-клан. Fantastic Four, врешті-решт. Будь-що із цього краще відповідало б дійсності. Але вони були пересічними дітьми все ще радянського в своїй суті суспільства. Дітьми, які виросли в світі книжок та фільмів про «наших» і «німців», які довгий час, як і вся радянська малеча, вважали слова «фашист» і «німець» абсолютними синонімами. Навряд чи вони знали достеменно, що таке Гестапо, і навряд чи це їх цікавило. Це було просто слово на позначення зла - чужорідного, зверхнього, незрозумілого, монолітного.
До речі, я не знаю, що об’єднувало нас у цей моноліт. Звісно, це була не боротьба за світове панування аріїв. Певно, це була всього лише дружба.
Ні, не зовсім так. Це були збіса цікаві п’ять років, але жоден пережитий протягом цього часу action не випливав зі студентського статусу.
Ні, не зовсім так. Без студентського статусу таких п’яти років у мене б не було, адже саме в університеті я зустріла трьох своїх подруг, незмінних (супер)героїнь усього того пережитого action’а.
Я не пам’ятаю вже, як саме це сталося, але протягом першого курсу ми поступово спаялися в нерозлучну четвірку. Нерозлучну в прямому сенсі цього слова. Ми сиділи вчотирьох за першою партою, яку всі швидко привчилися не займати, навіть якщо ми запізнювалися (що траплялося часто). Ми ходили разом до їдальні. До бібліотеки. До курилки (хоча не всі курили). На пиво в день стипендії (хоча не всі пили пиво). Ми разом прогулювали пари, писали по черзі конспекти і навіть інколи складали одна за одну заліки у найбільш неуважних викладачів.
На третьому курсі ми дізналися, що на потоці нас поза очі називають «наше гестапо». Ми були щиро здивовані. «Чому гестапо?» - сушили голови ми. Наша четвірка, при всій повазі, не тягнула на факультетський аналог таємної поліції Третього рейху. Ми не були наближеними до сильних світу цього - декан і більшість викладачів нас не любили. Ми ні над ким не мали влади. Ми самі були осередком інакодумства та бунтарства, куди вже нам слідкувати за чистотою помислів інших.
Після закінчення вишу минули роки, але мене все одно час від часу охоплювало це розгублення: чому гестапо? Це питання свербіло десь у моїй підсвідомості, як сверблять усі нерозгадані таємниці. І ось на днях, просто нізвідки - чи то з глибин тієї самої підсвідомості - до мене прийшла відповідь.
У всуціль жіночому колективі, яким був наш потік, яким є, зрештою, кожен потік філологів-україністів, максимальною кількістю людей, залучених одночасно у дружні стосунки, було ДВОЄ. І небагато, ой, небагато цих дуетів спромоглися дожити до диплома в мирі та злагоді. Я раптом зрозуміла, яким злочином проти природи були ми в очах наших сокурсниць. Сам вигляд ЧОТИРЬОХ таких різних дівок, що ходять разом наче приклеєні, поза сумнівом, викликав у них ксенофобський жах. Вони розуміли, що нічого не розуміють. Певно, ми здавалися їм таємною організацією, об’єднаною круговою порукою, кровною присягою та моторошною таємницею. Бо що ще може тримати разом ТАКУ кількість жінок ТАК довго.
Якби ті, хто називав нас «гестапо», були ерудованими дівчатами, яким саме і місце на філологічному факультеті, а не людьми, що подали документи на спеціальність із найнижчим конкурсом, вони б вигадали інше прізвисько. Масонки. Ку-клукс-клан. Fantastic Four, врешті-решт. Будь-що із цього краще відповідало б дійсності. Але вони були пересічними дітьми все ще радянського в своїй суті суспільства. Дітьми, які виросли в світі книжок та фільмів про «наших» і «німців», які довгий час, як і вся радянська малеча, вважали слова «фашист» і «німець» абсолютними синонімами. Навряд чи вони знали достеменно, що таке Гестапо, і навряд чи це їх цікавило. Це було просто слово на позначення зла - чужорідного, зверхнього, незрозумілого, монолітного.
До речі, я не знаю, що об’єднувало нас у цей моноліт. Звісно, це була не боротьба за світове панування аріїв. Певно, це була всього лише дружба.