Маріам Петросян. Дім, в якому… (Мариам Петросян. Дом, в котором…)
Пам’ятаю, читаючи Лотмана, я була вражена формулюванням однієї думки, яка ще зі шкільних років крутилася в моїй голові, але яку мені так і не вдалося сформулювати самотужки. Думка звучала так: «…методика розгляду окремо «ідейного змісту» й окремо «художніх особливостей» твору, так міцно вкорінена в шкільній практиці, ґрунтується на нерозумінні основ мистецтва і є шкідливою, бо прищеплює масовому читачу хибне уявлення про літературу як про спосіб довго й мальовничо викладати ті самі думки, які можна висловити коротко і просто».
Роман Маріам Петросян «Дім, в якому…» належить до текстів, які особливо яскраво ілюструють хибність такого підходу. Якби я знов була, не приведи Господи, ученицею якого-небудь класу та мала відповісти на питання про тему та ідею даного твору, відповідь була б десь такою: 1) це твір про інтернат для дітей-інвалідів; 2) твір розкриває думку про те, наскільки складно дітям із фізичними вадами соціалізуватися у світі за межами інтернату. Ви б захотіли читати такий роман? Я - ні. Для чого мені ще одна соціальна агітка? У мене гарна уява й здатність до емпатії, я й так розумію, що за пекло бути маленькою, нікому не потрібною людиною, яка не в силах не тільки заробити собі на хліб, а часто й обслуговувати себе самостійно.
Найцікавіше те, що це справді твір про інтернат для дітей-інвалідів. І в ньому справді ключове місце займає страх перед зовнішнім світом, перед «Наружностью», як називають його учні інтернату. Єдине, чого в романі нема, так це дітей та інвалідів.
Ні, ні, це не спроба саркастично дорікнути авторці за те, що їй не вдалося створити достовірні образи. Вдалося, ще й як. Ці образи не є цілковито реалістичними - так ніхто від них і не чекав. Перед нами ж магічний реалізм, а не цілковитий.
В тексті немає дітей - є загадкові, водночас мудрі та наївні, серйозні та пустотливі божества, що явилися в образі дітей. В тексті немає інвалідів - є істоти, які їздять в інвалідних візочках, не бачать або не мають рук, але інвалідів немає. Одін був однооким, Гефест був кульгавим - хіба це заважало їм бути богами?
Та й Дім насправді ніякий не інтернат. Дім - чарівний замок, про який ми так багато читали і завжди не проти почитати ще. Замок, який містить в собі цілий світ, більше того - не один. Коридорами якого можна вийти до найдивовижніших місць, якщо знати, як іти. Ці місця не обов’язково приємні, може бути, на прибульця там чекають страждання, а не веселі пригоди, але вони є, ці місця. Хоч ми тут, «в Наружности», схильні вважати, що їх немає.
В світі є багато книжок, написаних на буцімто фантастичну тематику, а насправді присвячених соціальній проблемі. Ця книжка написана на буцімто соціальну тематику, а насправді присвячена фантастичній проблемі. Проблемі фантастики. Проблемі її місця в нашому житті. Чи так почесно бути реалістом і скептиком? Чи так розумно всьому шукати раціональних пояснень? Це справді книга про вихід «в наружность», але не з будинку-інтернату в дорослий світ, а зі світу, де є місце казці, - в світ, де їй місця немає. Це книга про бунт проти такого виходу, бунт, який кожен із нас мріяв здійснити, але не у всіх стало сил.
В інтерв’ю Маріам Петросян каже, що писала цю книгу протягом десяти років. У неї не було думки друкувати цей роман, вона писала його просто тому, що їй подобалося. Треба сказати, що книга читається так, як писалася, - легко і мрійливо, не для того, щоб дочитати, не для того, щоб дізнатися, чим скінчиться, а просто заради процесу. Це дитяче відчуття - бажання розтягувати і без того некоротку книгу, щоб вона довше не закінчувалася, - разом із надзвичайною атмосферою роману допомагає повернутися в чарівний світ до «Наружности». У Дім, в якому…
Роман Маріам Петросян «Дім, в якому…» належить до текстів, які особливо яскраво ілюструють хибність такого підходу. Якби я знов була, не приведи Господи, ученицею якого-небудь класу та мала відповісти на питання про тему та ідею даного твору, відповідь була б десь такою: 1) це твір про інтернат для дітей-інвалідів; 2) твір розкриває думку про те, наскільки складно дітям із фізичними вадами соціалізуватися у світі за межами інтернату. Ви б захотіли читати такий роман? Я - ні. Для чого мені ще одна соціальна агітка? У мене гарна уява й здатність до емпатії, я й так розумію, що за пекло бути маленькою, нікому не потрібною людиною, яка не в силах не тільки заробити собі на хліб, а часто й обслуговувати себе самостійно.
Найцікавіше те, що це справді твір про інтернат для дітей-інвалідів. І в ньому справді ключове місце займає страх перед зовнішнім світом, перед «Наружностью», як називають його учні інтернату. Єдине, чого в романі нема, так це дітей та інвалідів.
Ні, ні, це не спроба саркастично дорікнути авторці за те, що їй не вдалося створити достовірні образи. Вдалося, ще й як. Ці образи не є цілковито реалістичними - так ніхто від них і не чекав. Перед нами ж магічний реалізм, а не цілковитий.
В тексті немає дітей - є загадкові, водночас мудрі та наївні, серйозні та пустотливі божества, що явилися в образі дітей. В тексті немає інвалідів - є істоти, які їздять в інвалідних візочках, не бачать або не мають рук, але інвалідів немає. Одін був однооким, Гефест був кульгавим - хіба це заважало їм бути богами?
Та й Дім насправді ніякий не інтернат. Дім - чарівний замок, про який ми так багато читали і завжди не проти почитати ще. Замок, який містить в собі цілий світ, більше того - не один. Коридорами якого можна вийти до найдивовижніших місць, якщо знати, як іти. Ці місця не обов’язково приємні, може бути, на прибульця там чекають страждання, а не веселі пригоди, але вони є, ці місця. Хоч ми тут, «в Наружности», схильні вважати, що їх немає.
В світі є багато книжок, написаних на буцімто фантастичну тематику, а насправді присвячених соціальній проблемі. Ця книжка написана на буцімто соціальну тематику, а насправді присвячена фантастичній проблемі. Проблемі фантастики. Проблемі її місця в нашому житті. Чи так почесно бути реалістом і скептиком? Чи так розумно всьому шукати раціональних пояснень? Це справді книга про вихід «в наружность», але не з будинку-інтернату в дорослий світ, а зі світу, де є місце казці, - в світ, де їй місця немає. Це книга про бунт проти такого виходу, бунт, який кожен із нас мріяв здійснити, але не у всіх стало сил.
В інтерв’ю Маріам Петросян каже, що писала цю книгу протягом десяти років. У неї не було думки друкувати цей роман, вона писала його просто тому, що їй подобалося. Треба сказати, що книга читається так, як писалася, - легко і мрійливо, не для того, щоб дочитати, не для того, щоб дізнатися, чим скінчиться, а просто заради процесу. Це дитяче відчуття - бажання розтягувати і без того некоротку книгу, щоб вона довше не закінчувалася, - разом із надзвичайною атмосферою роману допомагає повернутися в чарівний світ до «Наружности». У Дім, в якому…