Чужаки
В моєму улюбленому генделику - демократична атмосфера студентського клубу. Відсутність вікон вириває з реальності. Всюди книжки, сотні книжок, старих, здебільшого ще радянських, які пахнуть бібліотекою. Довкола столів - зручні смугасті диванчики, прості та непретензійні, на які можна залізти з ногами або й влягтися в очікуванні свого пива, що й роблять деякі відвідувачі. Над кожним столиком - підвісні лампи в старомодних плафонах, які можна опустити нижче або підняти вище; плафони нагадують про таємничі бібліотеки з кінгівських трилерів, де герой сидить уночі, шукаючи підказок до розгадки моторошної таємниці. Втім, під плафонами завжди клубочиться сигаретний дим, тому вони нагадують також про підпільні американські бари часів Депресії. З динаміків молодими чуттєвими голосами співає легковажний поп-рок.
За столами переважно студентська молодь. Чимало людей з ноутбуками: стирчать у соціальних мережах, доробляють реферати, показують одне одному фото з відпочинку. Багато хто грає в шахи або нарди, які можна взяти тут же, на комоді біля бару. Парочки цілуються, парубоцькі компанії хвацько іржуть над анекдотами, половина зали, здається, так чи інакше знайома між собою.
Але майже завжди за одним чи двома столами сидять вони. Чужаки. Круглоголові, червонопикі, коротко стрижені чи й зовсім лисі. Віком під сорок чи за сорок. Їхні обличчя - хрестоматійна ілюстрація до результатів, які приносить нездоровий спосіб життя, надлишкова вага і щедра на стреси дрібнокримінальна діяльність в анамнезі. Вони схожі на рекетирів-чорноробів 90-х, які винятково завдяки витривалості, безпринципності та примітивній тваринній хитрості дожили до 2010-х. Вони п’ють горілку і закусюють соліннями та свинячою голонкою.
Я сиджу за своїм столиком, забувши про кухоль з пивом, і думаю: що вони тут роблять? Що вони забули тут, де замість цицькатих офіціанток бігають худорляві хлопчики з пірсингом у вухах та дбайливо розкуйовдженими модельними стрижками? Де слух не бавить шансон чи підтоптана блондинка з караоке, натомість волає чужа, незрозуміла музика? Що вони роблять у цьому калейдоскопі стильно вдягнених тинейджерів, подеколи розбавлених «менеджерами середньої ланки»?
Вони випинаються з інтер’єру та публіки, мов чиряк на чистому юнацькому чолі. Я сиджу і не розумію, як їм лізе в горлянку горілка в цьому наскрізь чужому, схожому на університетський клуб місці.
А потім я здогадуюсь: можливо, вони сидять, перехиляють чарки, «мурчать» про свої пострекетирні справи, а щось маленьке, загублене всередині кожного з них, сидить у студентському клубі, в незнаному та навіки втраченому Оксфорді-Гарварді-Стенфорді, п’є ель та сперечається з друзями про щось важливе і розумне. Вечір п’ятниці, в клубі повно народу, хотілося би ще посидіти, але час допивати пиво та рушати до гуртожитку, бо в понеділок треба здати курсову з когнітивної археології, а вона досі написана лише на дві третини. Оте щось прощається, встає з-за столу та виходить з підвалу в затоплений осінніми сутінками кампус, а не на шумну вулицю з анахронічним та невимовним іменем Карла Лібкнехта. А рекетири у відставці продовжують свою нехитру сувору розмову.
Я не знаю, наскільки правдива моя фантазія. Але згадую про кухоль із пивом і не дивлюся більше на чужаків. Нехай собі п’ють.
За столами переважно студентська молодь. Чимало людей з ноутбуками: стирчать у соціальних мережах, доробляють реферати, показують одне одному фото з відпочинку. Багато хто грає в шахи або нарди, які можна взяти тут же, на комоді біля бару. Парочки цілуються, парубоцькі компанії хвацько іржуть над анекдотами, половина зали, здається, так чи інакше знайома між собою.
Але майже завжди за одним чи двома столами сидять вони. Чужаки. Круглоголові, червонопикі, коротко стрижені чи й зовсім лисі. Віком під сорок чи за сорок. Їхні обличчя - хрестоматійна ілюстрація до результатів, які приносить нездоровий спосіб життя, надлишкова вага і щедра на стреси дрібнокримінальна діяльність в анамнезі. Вони схожі на рекетирів-чорноробів 90-х, які винятково завдяки витривалості, безпринципності та примітивній тваринній хитрості дожили до 2010-х. Вони п’ють горілку і закусюють соліннями та свинячою голонкою.
Я сиджу за своїм столиком, забувши про кухоль з пивом, і думаю: що вони тут роблять? Що вони забули тут, де замість цицькатих офіціанток бігають худорляві хлопчики з пірсингом у вухах та дбайливо розкуйовдженими модельними стрижками? Де слух не бавить шансон чи підтоптана блондинка з караоке, натомість волає чужа, незрозуміла музика? Що вони роблять у цьому калейдоскопі стильно вдягнених тинейджерів, подеколи розбавлених «менеджерами середньої ланки»?
Вони випинаються з інтер’єру та публіки, мов чиряк на чистому юнацькому чолі. Я сиджу і не розумію, як їм лізе в горлянку горілка в цьому наскрізь чужому, схожому на університетський клуб місці.
А потім я здогадуюсь: можливо, вони сидять, перехиляють чарки, «мурчать» про свої пострекетирні справи, а щось маленьке, загублене всередині кожного з них, сидить у студентському клубі, в незнаному та навіки втраченому Оксфорді-Гарварді-Стенфорді, п’є ель та сперечається з друзями про щось важливе і розумне. Вечір п’ятниці, в клубі повно народу, хотілося би ще посидіти, але час допивати пиво та рушати до гуртожитку, бо в понеділок треба здати курсову з когнітивної археології, а вона досі написана лише на дві третини. Оте щось прощається, встає з-за столу та виходить з підвалу в затоплений осінніми сутінками кампус, а не на шумну вулицю з анахронічним та невимовним іменем Карла Лібкнехта. А рекетири у відставці продовжують свою нехитру сувору розмову.
Я не знаю, наскільки правдива моя фантазія. Але згадую про кухоль із пивом і не дивлюся більше на чужаків. Нехай собі п’ють.