Юрій Брезан. Чорний млин. Продовження
Скеля, на якій стоїть замок, стрімко височить над рікою. Ріка широка й бурхлива, в урвищах люто вирує, течія, берег облягли непрохідні заболочені ліси.
Краще за всякі стіни закищає ріка сірий замок на скелях.
Якщо навіть хтось подолас болото, ріку й голі стрімкі скелі, дальший шлях йому заступлять високі мури, складені з велетенських кам'яних брил. 3а мурами воїни з мечами й списами. Ніхто не здобуде неириступного замку.
- Не здобуде? - лютує маркграф.- А не розбили вони моє найкраще військо?
Начальник замкової варти хитає головою:
- Одна річ - заманити військо в болото, інша здобути такий замок.
- Як звати їхнього ватажка? - питає маркграф. - У них багато ватажків, ваша честь; найнебезпечніший зветься Крабат.
Маркграф здригається.
- Пильнуй щита й частоколу, - наказує він.
Начальник варти повторює наказ і виходить. Підійшовиши до малого віконця, маркграф дивиться за ріку. Десь на тому березі громадить сили ворог.
«Отже - Крабат, - міркує він, і його обличчя стає суворе й люте, схоже на вовчу пащу. - Він розбив моє військо, він подолає й ріку. 3амок не такий уже неприступний. Принаймні для Крабата».
Вузькими кам'яними східцями маркграф спускається в підземний, найбезпечніший покій замку. Старанно замикає за собою важкі, окуті залізом двері. Покій майже порожній, в ньому лише великий, грубо збитий стіл і залізна скриня. Ключі від скрині маркграф носить на грудях під кольчугою. В'язку з ceм ключів - скриня має сім замків.
Один за одним відмикає їх маркграф, щоразу виймаючи зі скрині по книзі - шість книг; але останній ключ уже не може замкнути чи відімкнути жодної таємниці.
Маркграф сідає за стіл. В одній з книг він вичитує, що треба вдіяти проти Крабата. Як розбити ворога, врятувати сірий замок над рікою, назавжди повернути собі втрачені володіння. 3апис починається такими словами: «Обіцяного світляками болото не дотримує».
Пізньої ночі маркграф повертається з підземелля до своїх покоїв у замку; очі його так палають, що вартовий лякається.
«Мов хижий звір на тебе суне», - розповідає він потім у вартівні. Інший пошепки додає, що маркграф ніколи не сміє нахилити обличчя до чистої води.
Перехрестившись, вартові замовкають - балакати про маркграфа небезпечно. Він має баrато вух, йому нічого не варто - все одно, що сказати: «Дощик надворі!» - звеліти: «На шибеницю його!» або «Надалі хай живе без голови!»
Жорстокішого від маркграфа не пам'ятас ніхто. Сам він каже про себе: «Вогнем і мечем».
Найкращі з-поміж народу, обрані князями, зійшлися на раду.
- Ми повинні здобути замок, маркграфа убити, - вимагає, наймолодший з князів Крабат. - Надто багатьом заподіяв він смерть.
- 3ватися б тобі Желібором, Крабате, - так прагнеш ти битви, - зітхає князь Любомир. - Що ж, гаразд, будемо воювати.
- Просто воювати, хай і сміливо - цього тепер уже не досить, княже, - веде далі Крабат, - воювати треба за єдиним планом і під єдиним началом. А то маркграф знищить нас одного за одним. Нас тридцятеро, ми повинні мати одного князя на чолі, якщо не хочемо, щоб над нами запанував маркграф.
Князі вагаються, вони незалежні, нікому не підвладні. Розбиті війська маркграфа відступили за ріку.
- Хіба ми не всі однакові? Чому хтось один має бути королем над усіма нами? - врешті каже один те, що думають усі.
Навколо схвально загули.
Крабат підводиться:
- Нас іменовано князями - ватажками народу. Ми нікому не підвладні. Ми повинні коритися тільки спільній свободі - а то над усіма нами запанує рабство. В нас немає іншого вибору, братове!
- Ніхто тобі не вадить, - глузливо докидає той, що промовляв останній, - бути мужичком; якщо князювання занадто обгяжує тебе, я охоче заберу твою булаву.
Двоє чи троє сміються.
3а всіх інших мовить Любомир:
- Нерозумну мову ведеш ти, але й Крабат мовить нерозумно. Тепер нехай кожен позбирає всіх здатних до зброї, про дальше умовимося потім. Певна річ, воєвода потрібен. Але не раніше, ніж кожен збере своїх воїнів.
Князі б'ють по своїх щитах. Мудрий Любомир знову, залагодив суперечку, перш ніж вона розгорілася.
Тільки Крабат сидить нерухомо. Коли принесли медове пиво, він п'є лише стільки, скільки вимагає чемність - щоб не образити гостинного Любомира.
Він замислився.
Він розуміє: воєводою зроблять Любомира. Любомир справедливий, і ніхто не боятиметься, що він обмежить чиюсь свободу.
А маркграф тим часом виріже всіх нас, мов отару овець.
Келихи з медовим питвом ідуть по колу. Дедалі cуворішає Крабатове обличчя.
На поріг виходить вартовий:
- Посланець маркrрафа, княже!
- Чого йому треба? - питає Любомир.
- Він приніс тобі послання від свого пана, княже.
- Хай увійде!
Любомир підводиться, князі стають поруч нього.
3аходить начальник варти маркграфового замку. Він витягає з піхов меча і віддає одному з вартових.
Підступивши до князя на три кроки, затягнутий у панцир посланець ледь помітно киває Любомирові головою.
Князі так само відповідають на привітання.
- Моєму панові, маркграфові імператора, - каже посланець, - шкода марно проливати кров. Він шанує вашу сміливість. Він вважає почесним для себе мати таких відважних ворогів. Однак мати відважних друзів - найбільша честь для сміливого.
Мій пан, маркграф імператора, пропонує вам закінчити війну й укласти мир. Він запрошує вас до свого замку. Ворота будуть для вас відчинені, мечі cxoвaxi у зброярні, вас чекатиме святкова дружня учта.
Яку відповідь, князі, повинен я передати від вас моєму панові, маркграфові імператора?
«Нашу відповідь ми принесемо йому на своїх мечах!» - хоче закричати Крабат.
Любомир відповідає:
- Скажи своему панові, що ми дуже раді закінчити війну й укласти мир. Найліпше для сміливого - не витягати свого меча для вбивства. Передай своєму панові, що ми дякуємо за запросини. Ми пошлемо до нього посольство.
Начальник замкової варти, здаеться, незадоволений.
- На десятий день нід нинішнього - іменини імператора. Якраз достойна нагода утвердити мир і дружбу.
Любомир спокійно повторює:
- Ми пошлемо посольство.
Начальникові замкової варти доводиться цим задовольнитися. Він затримується ще на хвилину - можливо, щоб пригубити з князями чару, можливо, щоб почути ствердне слово, яке він міг би переказати в замку.
Кpaбaт виходить з кола князів, бере у вартового меч посланця і простягає його хазяїнові.
Начальник варти мовчки салютує, сторожа виводить його.
Любомир підходить до Крабата:
- Тисячам не доведеться вмирати, юний брате, - каже він зворушено. - Нарешті знову настане мир.
- Маркграф - хитра лисиця, - застережливо кидає хтось.
Крабат хитає головою:
- Ні, це вовк. З вовком може бути мир, лише коли він мертвий.
Його ніхто не слухає. Князі бачать лише мир, який пропонує їм маркграф. Хіба ж вовк пропонуватиме мир? Отже, маркграф - тільки лисиця, і якщо хтось хоче тут когось ошукати, то нас жодна лисиця не ошукає. Нас - ніколи!
Старий князь Любомир думає про тисячі тих, кому тепер не доведеться полягти під сірими скелями замку.
Надворі, на валу городища, стоїть Крабат, якого Любомир назвав «Желібором» - тим, хто прагне битви. Крабат не прагне битви. Але він знає: тільки мертвий вовк перестае бути вовком...
Попередня глава Далі Початок