Синку відійди від краю платформи, бо їде "Сарай"
«СР32» на Яндекс.Фотках
Згадав про речі, які були частиною мого життя до 2000 року. Змалку (5 років) з батьками щосуботи їздили на дачу, знаходилась в 25 кілометрах від Ужгорода. Найзручнішим і найдешевшим способом дістатись туди, були електропоїзди. Тому, з СР3 (в народі його називали Сарай) став частиною мого життя, адже бачився я з ним 4 рази на місяць, а в літній період - вдвічі більше. При цьому, поїзди це моя слабкість з дитинства, до цих пір ними марю, і скуповую всі останні симулятори залізних доріг світу, закачую з форумів моди потягів, що возять нас україною, в тому числі і СР3. Тепер розумію яка це тяжка в керуванні машина, адже порівняно з електропоїздами RVR - це паровоз. Проте, тоді це було все інакше. Я зав як гудить Сарай, знав звук удару його токоприймача по електрокабелю, майже відчував як гальмівна магістраль набирала тиску і т.д.
Коли СР3 з 1997 року почали тягати ВЛ10 (найпоширеніший едектолокомотив на Закарпатських залізничних дорогах), мені здавалось, що це сучасний сильний силач, тягне старенького дідуся. Від цього серія ВЛ для мене завжди була предметом благородства, і навіть тепер, коли бачу Shkody і Siemens, ВЛ - всеодно для мене бест, до того ж я ним керував насправді.
Проте повернімось до СР3. Класною штукою був балкон біля кабіни машиніста. Це плід фантазії майстрів і зварювальників депо, що став реальністю. Він займав одну половину східців, від чого пролізти до вагону могла одночасно одна особа. Проте балкон цього вартував. Як правило, він був закритий, проте, кожен раз я пробігався потягом перевіряючи кожен, сподіваючись на те, що машиніст забув замкнути двері. Інколи таки знаходив, а потім всю дорогу їхав на ньому, доки машиніст у дзеркало мене не засікав. А скільки разів катався на сходах… Поїздки на них - це цілий культ, так як автостоп.
Коли не стало СР3 - я відчув що щось втратив. Ми стали їздити в електропоїздах, що самі відчиняють пере нами свої двері, крісла в них вже не дерев’яні, вікна - пластикові. І гул мотору - інший, потужний і тихий. І вагони вже не зелені, а я так любив їх на фоні Карпат…
Ми постійно щось втрачаємо, і зрештою звикаємо до нового, а потім думаємо що все це на краще. Проте, так цікаво інколи повернутись у спогади. Тому, я не міг не присвятити один з постів світлій пам’яті СР3. Сподіваюсь, я ще зустріну його в якомусь депо…
«СР31» на Яндекс.Фотках
ПіСі Тут, до речі, є цікава інфа про Закарпатську залізницю, правда, під назвою «ЖЕЛЕЗНЫЕ ДОРОГИ ПОДКАРПАТСКОЙ РУСИ». http://pantograf.tramvaj.ru/article_7.php