Акт «30 июня 1941 года» и миф об «антинацизме» бандеровцев - часть 6

[moukhtar]

Провозглашение «акта» 30 июня 1941 года

22 июня 1941 году, гитлеровская Германия без объявления войны напала на Советский Союз. Немедленно активизировало свою деятельность националистическое подполье в Западной Украине, прежде всего бандеровцы [72]. Они руководствовались инструкцией «Боротьба та діяльність ОУН у період війни», разработанной бандеровцами в мае 1941 г. [73] В разделе IV инструкции, озаглавленном  “Становище до німецької армії”, в частности утверждалось, что:

“25. Машеруючі німецькі війска пріймаємо як війска союзників. Стараємося перед їх приходом самі упорядкуваті жіття як слід. Їм заявляємо, що вже створилася українська влада, її перебрала ОУН під кермою Степана Бандери, всі справи українського життя ладнає ОУН та місцева влада, готові ввійти у пріязні взаємини з союзними війсками для спільної боротьби з Москвою та для співпраці.


     ... У випадку, коли б німці поставилися негативно до створеної української влади ОУН, не визнавали її та визначували своїх людей, заявляти на місцях, що назначені ОУН не можуть передати влади, бо ліше Провід ОУН може звільнити їх від обов’язків.

Перед фізичною силою уступити, але в правному розумінні влади не передавати (зн[ачить] завісити себе в урядуванні).” [74]

Задаемся вопросом: чего больше в этом «документе» - типично бандеровской наглости или полного непонимания своей роли в немецком «орднунге», при котором использование националистов не предполагалось выше уровня района? Однако, факт остается фактом - ОУН(б) с мая 1941 года поспешно взяла курс на реализацию бредовой идеи о «провозглашении самостийной Украины», чтобы опередить своих политических конкурентов. Этой авантюрной задаче и был посвящен рейд бандеровской «походной группы» во главе с Ярославом Стецько на Львов [75].

В ночь на 30 июня 1941 г., отступая с боями, советские войска оставили Львов после почти недели кровопролитных сражений. За несколько дней до этого дня националистические подполье в Западной Украине пыталось поднять массовое вооруженное восстание, которе было жестко подавлено советскими органами госбезопасности. Тюрьмы были переполнены бандеровскими диверсантами и прочей немецкой агентурой, задержанной при осуществлении диверсионных и шпионских заданий абвера. Там также содержались разного рода активисты антисоветских националистических организаций. Одной из задач антисоветского восстания было освобождение оуновских сторонников и других заключенных из тюрем. Поэтому, при отступлении советских войск большая часть заключенных была расстреляна НКВД.

Уже рано утром вместе с передовыми частями вермахта во Львов вошли части батальона «Нахтигаль» на транспортных средствах абверовского полка “Бранденбург-800”. Отдельно, на машинах абвера прибыла «походная группа» Ярослава Стецько. Продвижению этой группы в Львов, как указывает Армстронг, способствовали передовые подразделения германской армии [76]. Отметим этот момент, поскольку он важен для рассмотрения роли немцев и их отношения к «акту».

Довольно красноречиво описал обстоятельства объявления «самостийной Украины» вечером 30 июня один из видных националистических деятелей Кость Панькивский в своей книге “Від держави до комітету”. Поскольку ему удалось довольно верно передать характер и атмосферу марионеточных «національних зборів», приводим обстоятельную цитату без купюр:

"Я довідався про те, що вже раненько 30/6 під собор св. Юра прийшов в першими німецькими частинами відділ українських добровольців-націоналістів під проводом Романа Шухевича і о. д-ра Івана Гриньоха так званий Леґіон Нахтіґаль. Тільки маленька блакитно-жовта стяжечка на ремені відрізняла їх від німецьких вояків. Митрополит Шептицький, якого вони відвідали, вислухавши о. Гриньоха, якого знав як свого вихованця й кандидата на професора теології, благословив вояків і дав благословення також і для майбутнього українського уряду, якого створення заповів йому о. Гриньох.

У палаті митрополита поселився званий у Львові професор історії східної Європи університету в Кеніґсберзі, галицький німець кол. сотник Галицької Армії - в той час гавптман у відділі військової контррозвідки ("Wehrmachts­Abwehr") д-р Ганс Кох. Разом із Кохом гостем митрополичої палати був його співробітник д-р Р. Фель, знавець польських і українських справ, якого ми тоді не знали. Я зустрічався з ним пізніше нераз у різних ситуаціях впродовж трьох років і в часі перебування в Києві, і в Кракові в уряді Генеральної Губернії.

Около полудня прибули до Львова вже також перші представники ОУН в цивільному убранні: Ярослав Cтецько, Евген Врецьона, Ярослав Старух і інші. Вони приїхали на автах вермахту та, зв'язавшися із своїми людьми в місті, скликали на вечір громадські збори до будинку товариства „Просвіта' в Ринку.

Ті збори, які пізніше названо „Національними Зборами", викликали різні коментарі. Учасники критикували їх невід­повідну обстановку - невеликі, темні кімнати, в яких бли­мали свічки; непідготування зборів: - запрошені не знали, що має бути предметом наради; незрозумілий тоді загалові поспіх, нервовий настрій. Участь громадянства не була вели­ка, бо людей скликано пізно та й вечірня пора не сприяла, тому що дозволено було ходити тільки до дев'ятої години. Все ж таки було около сотні присутніх, у тому числі пред­ставник Митрополита - тоді мітрат і ректор Духовної Ака­демії - о. д-р Иосиф Сліпий*) і деяке число відомих керівних людей. Велико спізнення ініціяторів використали люди для обміну інформаціями та враженнями з довгого, багатого подіями минулого тижня. Але те спізнення псувало настрій. Поява Ярослава Стецька в теплий, літній вечір у військово­му дощевому плащі з піднесеним - згідно з модою - ковніром робила некорисне враження. Говорив тихим голосом, так що в другій кімнаті його не чули і не знали про що йде. У тих, що були ближче, застереження викликали надто са­мопевна форма „акту" ОУН про „створення держави" і „де­крету провідника Степана Бандери ч: 1 про покликання прав­ління".

Та передовсім у всіх учасників зборів, з якими я зустрінувся, ті збори викликали розчарування і занепокоєння. Від передового представника ОУН, який прийшов до Львова ра­зом з німецьким військом, проголосив „державність" та по­дав до відома іменування себе „головою правління", громада чекала свого роду громадського звіту про те, що зробила організація для справи за час довгих двох років, коли край мусів мовчати, та як вона розуміє свої завдання. Люди хо­тіли хоч приблизно знати, що несуть Україні і організація, і німці - яку конструктивну програму та який плян конструктивного домовлення має з німцями керівництво організації. Про ці справи на зборах не було мови. Дешева революційна агітка була змістом промови голови всіх дальших прибулих до Львова промовців з проводу ОУН.

Після Стецька промовляв живо й темпераментно о. Гриньох, який явився в мундурі німецького офіцера. Він вітав збори від коменданта леґіону сотника Шухевича і вояків. Сам Шухевич був у батьків, які переживали родинну трагедію. Большевики недавно вивезли дочку Наталку, а вранці 30/6 в тюрмі найдено змасакроване тіло сина Юрія.

Ще від ОУН промовляв представник Крайвого Проводу організації.

Від місцевого львівського громадянства не промовляв ніхто, бо нікого не запросили та й ніхто не голосився. Тільки ректор о. Сліпий привітав збори в імені Митрополита.

На закінчення промовив присутній весь час на зборах гавптман д-р Ганс Кох. Його промова прозвучала дисонан­сом. Формою - зокрема в порівнянні з блідою мовою Стець­ка - вона була гарна, та змістом своїм - хоч мала моменти українсько-патріотичні і навіть нотки в роді: „маєте тепер Україну!" - зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та візвав “до праці й співпраці з німецькою армією". Більш неприємно вражала своїм пов­чальним тоном та частина промови, що особливо не гармо­нізувала із виступом Стецька. Кох говорив про те, „що війна не закінчена і з усякими політичними плянами треба чека­ти на вирішення фюрера!" [77]

Отметим тот факт, что “походная группа” Стецько прибыла во Львов на машинах абвера. Другой характерный факт: бандеровцам удалось 30 июня получить доступ к львовской радиостанции, которая в течение нескольких дней транслировала текст «акта» и «пастырское послание» митрополита А. Шептицкого, перемежая их немецкими маршами.

Здесь мы должны сделать небольшое отступление и обратиться к немецким директивам по ведению пропаганды накануне и во время войны. В директиве начальника штаба Верховного Главнокомандования Вооруженных Сил Германии (OKW) по вопросам пропаганды в период нападения на Советский Союз, подписанной генералом Йодлем в начале июня 1941 г., в частности предписывалось следующее:

“...10.Незадолго до начала военных действий верховным главнокомандованием вооруженныхсил будут дополнительно прикомандированы к ротам пропаганды специалисты по активной пропаганде и по пресс-информации, офицеры-цензоры, а местами также «группы пропаганды средствами радиовещания». Последние будут по мере продвижения войск на восток оставаться в крупных городах и при мощных радиовещательных станциях. В этом случае они исключаются из состава рот пропаганды и сводятся в отряды или дивизионы пропаганды. На первом этапе предусматривается по одному дивизиону пропаганды на территориях Украины, собственно России и Прибалтики.

...

12. Было бы крайне важно захватить по возможности в исправном состоянии весьма разветвленную сеть радиовещания Советского Союза, чтобы немедленно использовать ее для целей германской пропаганды. Поэтому необходимо, как правило, стремиться к захвату и удержанию крупных радиовещательных станций, заблаговременно забрасывая в соответствующие районы специальные передовые отряды. Линейные войска проинструктировать в том смысле, что следует избегать разрушения вещательных станций.

Как только будет обеспечена цензура всех материалов, передаваемых в эфир той или иной станцией, необходимо в ограниченном объеме возобновить радиопередачи. Эту задачу выполнят группы пропаганды средствами радиовещания, которые в соответствии с пунктом 10 будут введены в состав некоторых рот пропаганды распоряжением отдела пропаганды верховного главнокомандования вооруженных сил.“ [78]

Каким же образом украинские националисты получили доступ к львовской радиостанции вопреки указанной директиве OKW? Есть только один вариант ответа - этот доступ им предоставили немцы, которые неукоснительно выполняли директиву верховного главнокомандования. Достоверно известно, что в первые же часы прибытия войск вермахта во Львов радиостанция была взята под усиленную охрану.  Появление националистов на охраняемом объекте такого значения могло произойти только с ведома и разрешения абвера. Бывший офицер абвера Пауль Леверкюн утверждает, что захват и удержание станции было поручено батальону «Нахтигаль» [79]. Таким образом, вещание с передачей текста “акта” и последущие сообщения об установлении так называемой “украинской администрации” нельзя рассматривать иначе, как акцию “психологической войны” против Советского Союза, которая направлялись опытными немецкими пропагандистами и разведчиками.

[72] См. О. Росов и Е. Назаров. Борьба советских органов государственной безопасности с Организацией украинских националистов. 1939-1941 гг. - Еженедельник 2000, №43 (482) 23 - 29 октября 2009 г., №44 (483) 30 октября - 5 ноября 2009 г., №45 (484) 6 - 12 ноября 2009 г.

[73] ЦДАВОВ України, ф. 3833, оп. 2, спр. 1.

[74] Там же, арк. 19.

[75] Примечательно, что согласно «мандату» Стецька от Бандеры на «провозглашение» «самостийности» речь шла о чисто западноукраинской авантюре, а не о «провозглашении» или «восстановлении» украинской «державности» на Украине в целом. Об этом свидетельствует архивный документ, на который ссылаются К. Беркхофф и М. Царинник в уже упомянутой нами статье. В неподписанном документе без даты, озаглавленном "Erlass I" [приказ 1], Бандера указывает, что как главарь ОУН, он назначает Стецько "Landesregierungschef der westukrainischen Gebiete" [главой местного правительства западноукраинского региона] и что сам Стецько назначит членов своей «администрации» (ЦДАВОВ. Ф. 3883. оп. 3. спр. 7, арк. 181). См. затекстовую ссылку 4, Berkhoff Karel C., Carynnyk Marco, op. cit., p. 172.

[76] Armstrong, op. cit. ,p. 77.

[77] Панківський К. Від держави до комітету. 2-ге видання. Нью-Йорк : Життя і Мислі, 1970, с. 30-32.

[78] В. И. Дашичев. Банкротство стратегии германского фашизма: Исторические Очерки. Документы и материалы, т. 2. Москва: Наука, 1973 с. 194-195.

[79] Leverkuehn, Paul. German military intelligence. - London: Weidenfeld & Nicolson, 1954, p. 165.