труднощі з спілкуванням
Хех, зловив не то депресульку, не то ще що і от.. Настав момент, коли стало дуже байдуже на оточуючих, практично всіх.
Хочу відворити хронологічно, як розвивалося моє спілкування з іншими.
Школа, в школі я був зайобаним омежкою. В мене були друзі, один найкращий, істинно благородна людина, і купка інших. Реально, це були дійсно самі адекватні пацани. Тоді я особливо не задумувався про те, як і з ким спілкуюся.
Далі ліцей. Там я піднявся в певній мірі. Ходив завжди усміхнений, мабуть на усмішці і побудована моя певна харизма, якщо вона й існує. В ліцеї мені дали кличку, Метрик. В ітозі мене так називали всі, іноді і вчителі. Певен, що між собою вони частіше використовували це слово, втім, були й випадки, що говорили про інших. Я зрозумів, що вдала кличка сприяє популярності і цікавості людей. Кличка-тренд. Кличка-мем. Те, що несе за собою окремий образ, який може відрізнятися від реально існуючої людини. Тоді в мені розвивався юнацький максималізм і здавалось, що світ в мої руках. Тоді з спілкуванням не було проблем.
Отож, університет. Звідпочатку пішло все шкереберть, я почав закриватись. Надто багато людей і надто нестійкі спілкування, компанії. Друзі за друзями. Реально, комфортно відчував себе лише в Рожищах. Та й то... Друзі досі згадують, як я ходив з складеними руками на грудях, типовий жест захисту. Від дотиків інших людей я здригався. З часом обійми, якими ми віталися, допомогли дещо виправити цю ситуацію, але все ж... недостатньо. Закритий по темі дотиків, я лишався закритим взагалі. Життя йшло. Врешті три роки спілкування. На людях мені вдавалось поводитись нормально, може й дещо задакувато, але все ж всередині я був шалено самотнім, а стосунки з оточуючими давались з напругою, стресом. Тоді ще я почав сидіти на іміджбордах, неймфажити, там народилася моя нова кличка, Цейво, під якою я відомий і досі. В доволі, я б сказав, широких вузьких колах.
Міністерство. Створилася конфочка в вк, де потрапляли різні цікаві люди, ми почали виходити на вулицю, спілкуватись ірл. Усмішка рятувала мене, я відчув, що починаю подобатись оточуючим, з чого ловив надзвичайний кайф. А подобатись мені хотілося і хочеться всім. Намагався розвивати з себе людину, яка може знайти спільну мову з кожним. Поупорював трохи Карнегі. Почав вміти вішати лапшу на вуха, в сенсі, багато говорити, ще й з надзвичайним піднесенням духу. Моїм принципом було, що сумні і унилі люди нікого не надихають і нікому не подобаються. Тому хотілося бути яскравим, сяяти, мов сонце. В деякій мірі це вдавалось. Покращилось почуття гумору, почав розповідати купу ахуїтєльних історій. Деякою мірою допомогли лікувальні трави. Нові експерименти з спілкуванням. Наприклад, по Карнегі намагався маніпулювати іншими, своїм добрим відношенням викликати чужу доброзичливість. Дотиками викликати увагу, інтерес та довіру. Жартував, буцімто любив волосся, а в спілкуванні з дівчатами часто їх займав, намагаючись робити це ненав’язливо, але таки свідомо. Досі не знаю, чи виглядає це тонко і елегантно, чи незграбно. Час ішов. Почались анімки і купа знайомств. Достатньо поверхневих і непотрібних, втім.. З кожним при вітанні, ну більше з дівчатами звісно, але й з хлопцями теж доволі часто, я намагався обійнятись. Обійм, мов друга сила, якою я намагався вразити людей. З обіймами в мене пов’язано багато емоцій, любовних ("я відчуваю, як б’ється твоє серце") та дружніх, товариських. Чи став я подобатись іншим? Так. Але тоді я почав задумуватись, чи правильно те, що я роблю. В сенсі це якоюсь мірою позитивне лицемірря. А потім я зловив проблеми з самоідентифікацією. Розумієте, я такий їбанутий, що ти сто раз повтори, що я потрібен, я все-одно буду відчувати себе зайвим, вловлювати дрібні натяки на це. Те ж з увагою. Типова увагоблядь, яка страждає від того, що саме зараз цікавий іншим хтось інший. Лолед. Втім, я розумів, що це якийсь мій внутрішній зайоб, відносився до цього з розумінням і без істерик, але негативні емоції блокувались і накопичувались. В один з моментів зрозумів, що не вмію виражати негативне відношення. Подекуди ці почуття виривались назовні в вигляді спазмів стругання, про що я вже писав.
І тут наступив переломний момент. Не знаю, що до нього призвело. З окультичної точки зору вміймався на вудочку одного енергетичного вампіра, що дуже мене виснажив. Стало байдуже. З іншого - невдачі з коханнями, причому невдачі, які я усвідомлюю і беру на себе всю відповідальність, розуміючи, що я нікчемний і пасивний. На фона того, що я подобаюсь оточуючим, але не можу владнати цю сферу і розвивалися мої проблеми з самоідентифікацією. Це штибу неспроможності оцінити свою цінність. Колишня почала динамити, шукаю причину в собі, хоча можна було б і в ній, хулі, люди ж оточуючі неідеальні й знаходять свої причини для вчинків. Хм. Врешті, далися в знаки і помилки минулого, несприйняття мене важливих людей, з якими я порвав стосунки в депресійний період (хоча в той же час з значною частиною з них налагодив відношення, але це можна було зробити лише при реальній зустрічі - фактично я життєрадісністю і наснагою приваблюю інших, через інтернет це не відчути). Вловив свої негативні вчинки, дії, які причинили біль іншим. Знову ж нерозуміння того, наскільки я добрий і чи вартий того ілюзнорного образу, який намагаюсь собі надати. Тоді я конкретно в собі заплутався, це все навалилось і вилилось величезною помийною ямою негативних думок та негативного досвіду. Тут тобі і заздрість, образа, злість, несприйняття чужої нетолератності, купа величезна лайна. Особливо не вмію в сприйняття критики і негативних оцінок. Тобто, якщо хтось скаже криве слово в мою сторону - це запустити бомбу. Іноді я знаю, як виразити ці почуття, кинути в чс, щоб потім не триматись за злість. Іноді ні, тоді я стаю сухий і черствий. Як зараз. Не знаю, що це таке. Але це піздєц. ПІЗДЄЦ. І так стало байдуже на всіх, навіть на їх оцінки. Ні, вони мені важливі, але тоді появляється думка, а якого хуя я не маю права на гарне відношення без того, щоб прикидатись (?) добрішим, ніж я є? Якого хуя я маю добиватись любові многоходовочками, продумуючи кроки і слідкуючи за словами? Якого такого хуя? Та ладно.. і що я маю зараз. Ні, я не маю нічого. Це буквально комунікаційне дно, якщо дивитись назад. Чи зможу я піднятись? Чи зможу я осилити і вичисти ті образи на оточуючих, які в мені накопились? Не знаю. Діло в енергії. Мені ж було подобалось говорити, що в мені стільки любові, що її вистачить на всіх. Але не вистачило. Я нею ділився, наскільки міг. Можливо, незграбно, в стилі якогось робота. Але все ж. А зараз не можу, бо й сам виснажений. Аби лишили в спокої. Аби писали лише по ділу. Аби не вникати в стосунки і ці важкі знаки. Важкі символи, важкі ниточки, щр пов’зують усіх людей. Хочеться вірити, що всередині мене є щось добре, але може це лише ілюзія, бо й мій егоїзм теж піднімає голову, а жертовність і терпіння я хочу посилати нахуй. Як це поєднати в собі? Як лишити себе захищеним, не будучи байдужим? Як не ховати внутрішнє сонце за хмарами? Як не дати себе в образу? Як?
Хочу відворити хронологічно, як розвивалося моє спілкування з іншими.
Школа, в школі я був зайобаним омежкою. В мене були друзі, один найкращий, істинно благородна людина, і купка інших. Реально, це були дійсно самі адекватні пацани. Тоді я особливо не задумувався про те, як і з ким спілкуюся.
Далі ліцей. Там я піднявся в певній мірі. Ходив завжди усміхнений, мабуть на усмішці і побудована моя певна харизма, якщо вона й існує. В ліцеї мені дали кличку, Метрик. В ітозі мене так називали всі, іноді і вчителі. Певен, що між собою вони частіше використовували це слово, втім, були й випадки, що говорили про інших. Я зрозумів, що вдала кличка сприяє популярності і цікавості людей. Кличка-тренд. Кличка-мем. Те, що несе за собою окремий образ, який може відрізнятися від реально існуючої людини. Тоді в мені розвивався юнацький максималізм і здавалось, що світ в мої руках. Тоді з спілкуванням не було проблем.
Отож, університет. Звідпочатку пішло все шкереберть, я почав закриватись. Надто багато людей і надто нестійкі спілкування, компанії. Друзі за друзями. Реально, комфортно відчував себе лише в Рожищах. Та й то... Друзі досі згадують, як я ходив з складеними руками на грудях, типовий жест захисту. Від дотиків інших людей я здригався. З часом обійми, якими ми віталися, допомогли дещо виправити цю ситуацію, але все ж... недостатньо. Закритий по темі дотиків, я лишався закритим взагалі. Життя йшло. Врешті три роки спілкування. На людях мені вдавалось поводитись нормально, може й дещо задакувато, але все ж всередині я був шалено самотнім, а стосунки з оточуючими давались з напругою, стресом. Тоді ще я почав сидіти на іміджбордах, неймфажити, там народилася моя нова кличка, Цейво, під якою я відомий і досі. В доволі, я б сказав, широких вузьких колах.
Міністерство. Створилася конфочка в вк, де потрапляли різні цікаві люди, ми почали виходити на вулицю, спілкуватись ірл. Усмішка рятувала мене, я відчув, що починаю подобатись оточуючим, з чого ловив надзвичайний кайф. А подобатись мені хотілося і хочеться всім. Намагався розвивати з себе людину, яка може знайти спільну мову з кожним. Поупорював трохи Карнегі. Почав вміти вішати лапшу на вуха, в сенсі, багато говорити, ще й з надзвичайним піднесенням духу. Моїм принципом було, що сумні і унилі люди нікого не надихають і нікому не подобаються. Тому хотілося бути яскравим, сяяти, мов сонце. В деякій мірі це вдавалось. Покращилось почуття гумору, почав розповідати купу ахуїтєльних історій. Деякою мірою допомогли лікувальні трави. Нові експерименти з спілкуванням. Наприклад, по Карнегі намагався маніпулювати іншими, своїм добрим відношенням викликати чужу доброзичливість. Дотиками викликати увагу, інтерес та довіру. Жартував, буцімто любив волосся, а в спілкуванні з дівчатами часто їх займав, намагаючись робити це ненав’язливо, але таки свідомо. Досі не знаю, чи виглядає це тонко і елегантно, чи незграбно. Час ішов. Почались анімки і купа знайомств. Достатньо поверхневих і непотрібних, втім.. З кожним при вітанні, ну більше з дівчатами звісно, але й з хлопцями теж доволі часто, я намагався обійнятись. Обійм, мов друга сила, якою я намагався вразити людей. З обіймами в мене пов’язано багато емоцій, любовних ("я відчуваю, як б’ється твоє серце") та дружніх, товариських. Чи став я подобатись іншим? Так. Але тоді я почав задумуватись, чи правильно те, що я роблю. В сенсі це якоюсь мірою позитивне лицемірря. А потім я зловив проблеми з самоідентифікацією. Розумієте, я такий їбанутий, що ти сто раз повтори, що я потрібен, я все-одно буду відчувати себе зайвим, вловлювати дрібні натяки на це. Те ж з увагою. Типова увагоблядь, яка страждає від того, що саме зараз цікавий іншим хтось інший. Лолед. Втім, я розумів, що це якийсь мій внутрішній зайоб, відносився до цього з розумінням і без істерик, але негативні емоції блокувались і накопичувались. В один з моментів зрозумів, що не вмію виражати негативне відношення. Подекуди ці почуття виривались назовні в вигляді спазмів стругання, про що я вже писав.
І тут наступив переломний момент. Не знаю, що до нього призвело. З окультичної точки зору вміймався на вудочку одного енергетичного вампіра, що дуже мене виснажив. Стало байдуже. З іншого - невдачі з коханнями, причому невдачі, які я усвідомлюю і беру на себе всю відповідальність, розуміючи, що я нікчемний і пасивний. На фона того, що я подобаюсь оточуючим, але не можу владнати цю сферу і розвивалися мої проблеми з самоідентифікацією. Це штибу неспроможності оцінити свою цінність. Колишня почала динамити, шукаю причину в собі, хоча можна було б і в ній, хулі, люди ж оточуючі неідеальні й знаходять свої причини для вчинків. Хм. Врешті, далися в знаки і помилки минулого, несприйняття мене важливих людей, з якими я порвав стосунки в депресійний період (хоча в той же час з значною частиною з них налагодив відношення, але це можна було зробити лише при реальній зустрічі - фактично я життєрадісністю і наснагою приваблюю інших, через інтернет це не відчути). Вловив свої негативні вчинки, дії, які причинили біль іншим. Знову ж нерозуміння того, наскільки я добрий і чи вартий того ілюзнорного образу, який намагаюсь собі надати. Тоді я конкретно в собі заплутався, це все навалилось і вилилось величезною помийною ямою негативних думок та негативного досвіду. Тут тобі і заздрість, образа, злість, несприйняття чужої нетолератності, купа величезна лайна. Особливо не вмію в сприйняття критики і негативних оцінок. Тобто, якщо хтось скаже криве слово в мою сторону - це запустити бомбу. Іноді я знаю, як виразити ці почуття, кинути в чс, щоб потім не триматись за злість. Іноді ні, тоді я стаю сухий і черствий. Як зараз. Не знаю, що це таке. Але це піздєц. ПІЗДЄЦ. І так стало байдуже на всіх, навіть на їх оцінки. Ні, вони мені важливі, але тоді появляється думка, а якого хуя я не маю права на гарне відношення без того, щоб прикидатись (?) добрішим, ніж я є? Якого хуя я маю добиватись любові многоходовочками, продумуючи кроки і слідкуючи за словами? Якого такого хуя? Та ладно.. і що я маю зараз. Ні, я не маю нічого. Це буквально комунікаційне дно, якщо дивитись назад. Чи зможу я піднятись? Чи зможу я осилити і вичисти ті образи на оточуючих, які в мені накопились? Не знаю. Діло в енергії. Мені ж було подобалось говорити, що в мені стільки любові, що її вистачить на всіх. Але не вистачило. Я нею ділився, наскільки міг. Можливо, незграбно, в стилі якогось робота. Але все ж. А зараз не можу, бо й сам виснажений. Аби лишили в спокої. Аби писали лише по ділу. Аби не вникати в стосунки і ці важкі знаки. Важкі символи, важкі ниточки, щр пов’зують усіх людей. Хочеться вірити, що всередині мене є щось добре, але може це лише ілюзія, бо й мій егоїзм теж піднімає голову, а жертовність і терпіння я хочу посилати нахуй. Як це поєднати в собі? Як лишити себе захищеним, не будучи байдужим? Як не ховати внутрішнє сонце за хмарами? Як не дати себе в образу? Як?