знайшов тріп писанину з жовтня
ЛЮДИ СТРАЖДАЮТЬ ВОНИ КРИЧАТЬ МОВ З НАЖАХАНИМИ ОЧИМА. ДИВЛЯТЬСЯ НА СВІТ НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО З СОБОЮ РОБИТИ, ЩО РОБИТИ З ІНШИМИ, АДЖЕ ІНШІ ЇМ ПРИНОСЯТЬ БІЛЬ І ВОНИ ВІДЧУВАЮТЬ, ЩО ТЕЖ ПРИНОСЯТЬ БІЛЬ ІНШИМ. ЛЮДИ НАЖАХАНІ ЇМ ТІЛО ВСЕ НЕ МОЖУТЬ НИМ КЕРУВАТИ, НУ ЯК ПЕРЕЛЯК. МИ ВСІ ПЕРЕЛЯКАНІ І ЛИШЕ ТИХЕНЬКО КРИЧИМО. І ЦЕ КРИК ПРО ДОПОМОГУ. ХТОСЬ ВРЯТУЄ НАС. АЛЕ ВІД КОГО НАС РЯТУВАТИ??? ВІД НАС САМИХ? І ЯКЩО Я ХОЧУ ЦЕ ЗМІНИТИ...... Чорт, я вже так не роблю. З тими, кому завдав болю я. І для чого ці подальші начинання. Нащо нові знайомства? Суто для мене? Куди рухатись? ЦЕЙ КРИК - ЦЕ МІЙ КРИК!
Я НЕ МОЖУ ЗМИРИТИСЬ З МОЇМИ УТРАТАМИ. І Я ВТРАТИВ УСЕ. ЯКЩО Я Й ЩОСЬ МАВ, ТО ЗАРАЗ УСЕ ЦЕ ВТРАТИВ. І це були постійні намагання собі повернути "втрачене". Хех, можливо це щось з дитинства чи що? Але ж... БЛЯДЬ!
СУКА!!!
Що мені робити?
Ні, я знаю, що мені робити, чому я такий довбойоб, що не можу це зробити? Але...
Хіба кодинг дасть мені утихомиреня дуиші і я скажу собі - да, чувак, це те, що ти хотів.
А НЄ НІХУЯ!
Бо я й сам не знаю, що я хочу. Так, я вже не знаю. Секс? Їбав я ваш секс разом з вами! Він мені толком і не доставляє, а просто я думаю, що як буду когось їбати, то буду комусь потрібен.
------------------------------------------
гарна думка (для творчості)
------------------------------------------
Що ще? Любов... А що з любові? ЯКЩО Я НЕ МОЖУ ЇЇ ВИКОРИСТАТИ ПРЯМО ЗАРАЗ І ВЗАГАЛІ, ЯК ВИКОРИСТАТИ ЛЮБОВ, Я ЇЇ ПРОЯВЛЯЮТЬ? ЯК ЛЮДИ ЛЮБЛЯТЬ ЛЮДЕЙ І ВЖЕ ДОХОДИТЬ ДО ТОГО, ЩОБ СКАЗАТИ СОБІ - МИ ПРОСТО ТВАРИНИ, ЩО СЕБЕ УСВІДОМИЛИ. І НАША БІЛЬ ВІД ЦЬОГО САМОУСВІДОМЛЕННЯ, ТОГО МИ ШУКАЄМО ЗНИЩЕННЯ, ЗАБТТЯ, РОЗЧИНЕННЯ У ШЛУНКАХ МАСОВОСТІ. МИ ЗАБУВАЄ СЕБЕ І ПЕРЕСТАЄМО СЕБЕ ШКОДУВАТИ. БО ЛЮДИ ВИМАГАЮТЬ ВІД НАС БУТИ СИЛЬНИМИ, А СИЛЬНИМИ МИ НЕ МОЖЕМ БУТИ, БО МИ ЛИШЕ МАЛЕНЬКІ ТВАРИНКИ ІЗ МАЛЕНЬКОЮ ЗДАТНІСТЮ ДО АКОМОДАЦІЇ.
І ЩО? ЧИМ НАШ БІЛЬ УВЕСЬ НЕ є нашим болем від непристовуваності до цього світу? Що нам робити з цим? ПРИСТОСОВУВАТИ СВІТ ДО НАС. А НЕ ЖЕНЕМОСЬ МИ ПІД час цього за якимись ілюзіями про НАС, і яким має бути світ, коли до нас пристосований?? Господи, тоді лишається чи не один із варіантів, як самознищення. І знищити себе - це закладено в кожній людині.
СВІТ І МИ НЕПОВЯЗАНІ. ЛЮБОВ (дорівнює) НЕНАВИСТЬ. І від оцих дуальностей народжеється все найкраще. Чи має право «Людина спостерігати світ»?
Чи маю право я спостерігати світ? Я нікчемне людське звіренятко, що не здатне себе захисти в разі чого, зігріти у разі чого, нагордувати у разі чого.
І УВЕСЬ СЕНС ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ БАЗУЄТЬСЯ НА ТОМУ, ЩОБ КОМПЕНСУВАТИ ЦІ «ВРАЗІ ЧОГО».
І тут я підходжу до того, що я не хочу визнавати собі. Давай, ок, без ілюзій.
НАЙКРАЩИМ ДАРУНКОМ, ЩО ТИ МОЖЕШ ЗРОБИТИ СОБІ - ЦЕ Є СМЕРТЬ.
НАВІЩО ЦЕ ВСЕ?
Нащо пристосовуватись до життя, якщо можна себе вбити?
Навіщо шукати людей, яким ми будемо потрібні, якщо можна поревіти тихенько і вбити себе?
Для чого… І ніхто не вгамує наші болі, бо ми не здатні вгамувати біль інших людей.
НАША ТРАГЕДІ, ЩО МИ НЕ РЯТУЄМО САМИХ СЕБЕ.
І я себе ратувати вже не хочу.
По суті в цьому світі мене тримає тільки мама і те, що я своїм братам і сестрам завдам болю, якщо вбю себе.
І я може цього не зроблю. Але завжди в мені це бажання буде. ОБГРУНТОВАНЕ, ЗМІСТОВНЕ, ЩО ЗАВДАВАТИМЕ МЕНІ ВСЕ БІЛЬШЕ БОЛЮ.
Хтозна, чи я з цим змирюся.
Я ДАМ СОБІ ОСТАННІЙ ШАНС.
Я НЕ МОЖУ ЗМИРИТИСЬ З МОЇМИ УТРАТАМИ. І Я ВТРАТИВ УСЕ. ЯКЩО Я Й ЩОСЬ МАВ, ТО ЗАРАЗ УСЕ ЦЕ ВТРАТИВ. І це були постійні намагання собі повернути "втрачене". Хех, можливо це щось з дитинства чи що? Але ж... БЛЯДЬ!
СУКА!!!
Що мені робити?
Ні, я знаю, що мені робити, чому я такий довбойоб, що не можу це зробити? Але...
Хіба кодинг дасть мені утихомиреня дуиші і я скажу собі - да, чувак, це те, що ти хотів.
А НЄ НІХУЯ!
Бо я й сам не знаю, що я хочу. Так, я вже не знаю. Секс? Їбав я ваш секс разом з вами! Він мені толком і не доставляє, а просто я думаю, що як буду когось їбати, то буду комусь потрібен.
------------------------------------------
гарна думка (для творчості)
------------------------------------------
Що ще? Любов... А що з любові? ЯКЩО Я НЕ МОЖУ ЇЇ ВИКОРИСТАТИ ПРЯМО ЗАРАЗ І ВЗАГАЛІ, ЯК ВИКОРИСТАТИ ЛЮБОВ, Я ЇЇ ПРОЯВЛЯЮТЬ? ЯК ЛЮДИ ЛЮБЛЯТЬ ЛЮДЕЙ І ВЖЕ ДОХОДИТЬ ДО ТОГО, ЩОБ СКАЗАТИ СОБІ - МИ ПРОСТО ТВАРИНИ, ЩО СЕБЕ УСВІДОМИЛИ. І НАША БІЛЬ ВІД ЦЬОГО САМОУСВІДОМЛЕННЯ, ТОГО МИ ШУКАЄМО ЗНИЩЕННЯ, ЗАБТТЯ, РОЗЧИНЕННЯ У ШЛУНКАХ МАСОВОСТІ. МИ ЗАБУВАЄ СЕБЕ І ПЕРЕСТАЄМО СЕБЕ ШКОДУВАТИ. БО ЛЮДИ ВИМАГАЮТЬ ВІД НАС БУТИ СИЛЬНИМИ, А СИЛЬНИМИ МИ НЕ МОЖЕМ БУТИ, БО МИ ЛИШЕ МАЛЕНЬКІ ТВАРИНКИ ІЗ МАЛЕНЬКОЮ ЗДАТНІСТЮ ДО АКОМОДАЦІЇ.
І ЩО? ЧИМ НАШ БІЛЬ УВЕСЬ НЕ є нашим болем від непристовуваності до цього світу? Що нам робити з цим? ПРИСТОСОВУВАТИ СВІТ ДО НАС. А НЕ ЖЕНЕМОСЬ МИ ПІД час цього за якимись ілюзіями про НАС, і яким має бути світ, коли до нас пристосований?? Господи, тоді лишається чи не один із варіантів, як самознищення. І знищити себе - це закладено в кожній людині.
СВІТ І МИ НЕПОВЯЗАНІ. ЛЮБОВ (дорівнює) НЕНАВИСТЬ. І від оцих дуальностей народжеється все найкраще. Чи має право «Людина спостерігати світ»?
Чи маю право я спостерігати світ? Я нікчемне людське звіренятко, що не здатне себе захисти в разі чого, зігріти у разі чого, нагордувати у разі чого.
І УВЕСЬ СЕНС ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ БАЗУЄТЬСЯ НА ТОМУ, ЩОБ КОМПЕНСУВАТИ ЦІ «ВРАЗІ ЧОГО».
І тут я підходжу до того, що я не хочу визнавати собі. Давай, ок, без ілюзій.
НАЙКРАЩИМ ДАРУНКОМ, ЩО ТИ МОЖЕШ ЗРОБИТИ СОБІ - ЦЕ Є СМЕРТЬ.
НАВІЩО ЦЕ ВСЕ?
Нащо пристосовуватись до життя, якщо можна себе вбити?
Навіщо шукати людей, яким ми будемо потрібні, якщо можна поревіти тихенько і вбити себе?
Для чого… І ніхто не вгамує наші болі, бо ми не здатні вгамувати біль інших людей.
НАША ТРАГЕДІ, ЩО МИ НЕ РЯТУЄМО САМИХ СЕБЕ.
І я себе ратувати вже не хочу.
По суті в цьому світі мене тримає тільки мама і те, що я своїм братам і сестрам завдам болю, якщо вбю себе.
І я може цього не зроблю. Але завжди в мені це бажання буде. ОБГРУНТОВАНЕ, ЗМІСТОВНЕ, ЩО ЗАВДАВАТИМЕ МЕНІ ВСЕ БІЛЬШЕ БОЛЮ.
Хтозна, чи я з цим змирюся.
Я ДАМ СОБІ ОСТАННІЙ ШАНС.