Про Схід і Захід
Originally posted by ihorhulyk at Про Схід і Захід
Ілюстрація: nation.org.ua
Дмитро Стус зробив якось цікаве відкриття. Воно полягає не у тому, що він сказав про своїх донецьких земляків та галичан, а, радше, у тому, що, з’ясувалося, про наші несхожості міркують не тільки «підлі» політики, але й інтелектуали, і відважуються про них говорити. Гламурні викрутаси культурної «еліти» про єдність нації, про один народ і, зрозуміло, про одну Україну, таким чином поступаються перед реальним станом речей. Тепер слід, очевидно, виходити з того, на чому стоїмо, і рухатися далі.
Шевченківський лауреат каже про оберненість Галичини до Заходу (читай - Європи) і, мабуть, вбачає у цьому ментальний жарт - «західники», каже він, потаємніші і від того з ними важче: «На Заході завдають удару в спину. На Донбасі я цього не боюся». Правда, Дм. Стус одразу ж вносить ремарку: «На Галичині закони більш закріплені. На Донбасі право сильнішого завжди діє. І мені цей феномен Донбасу більш ближчий».
Про смаки, знано, не сперечаються. А ось про закони - можна.
Перед «двома Українами» з їх однаковим імперським минулим завжди стояла проблема якості колишніх метрополій. Справді, галичани є системнішими, оскільки і «бабця-Австрія», а відтак і її відлам - Польща будували свою адміністрацію назагал не на праві сильнішого, а просто на праві у його цивілізаційному розумінні. Отже, національно-визвольний рух змушений був діяти згідно з контекстом, використовуючи легальні засоби аж до парламентаризму включно. Царина високої політики має свої закони і свої, так би мовити, неписані правила, серед них, зокрема, й потребу пошуку компромісу. Інша річ, що поодинокі галицькі діячі розуміли цю потребу надто утилітарно, звідси й закиди про ренегатство й угодовство певної частини тодішнього політикуму.
Ба більше, коли національний рух потребував радикальніших форм, в Галичині вони обов’язково вбиралися у системні шати: і ЗУНР, а відтак і постання уряду Стецька - Бандери - це не інстинктивні хвилеві реакції на потребу часу, а результат очевидного, хоча й запільного процесу, я б сказав, плану. Мабуть, саме тому спротив галичан окупантові (без огляду на його походження) був тривалішим і результативнішим, «західники» були спроможними провадити війни (як от - українсько-польську чи тяглу боротьбу УПА). Навіть на випадок поразки тут готувалися варіанти подальшої діяльності, певна річ, з орієнтацією на той же Захід. І те, що згодом, у совєтському трактуванні, набуло рис колаборації, мабуть, варто все ж розглядати як, можливо, не надто вдалу, та все ж дипломатію…
«Там (на Донбасі - Авт.), якщо комусь щось не подобається, відразу скажуть (наб’ють писок), - провадить Дм. Стус.- Там діє не моральний закон, а закон сильнішого: хто сильніший, той правий».
Джерела «закону сильнішого» - в окремішній історії «східняків», - і не обов’язковими тут є алюзії щодо імперської Росії. Як-не-як, вона також була вислідом європейської інвазії, правда, прихованої, огорнутої в матримоніальні, династичні шати. Корені «донецької ментальності» значно глибші, і про них ми поговоримо опісля.
Ігор Гулик
Про Восток и Запад
Дмитрий Стус сделал как-то интересное открытие. Оно состоит не в том, что он сказал о своих донецких земляках и галичанах, а, скорее, в том, что, оказывается, о нашей непохожести рассуждают не только «подлые» политики, но и интеллектуалы, и о чем решаются говорить. Гламурные излишества культурной «элиты» о единстве нации, об одном народе и, разумеется, об одной Украине, таким образом уступают реальному положению вещей. Теперь следует, очевидно, исходить из того, на чем стоим, и двигаться дальше.
Шевченковский лауреат говорил об "обратимости" Галичины к Западу (читай - к Европе) и, вероятно, видел в этом ментальную шутку - «западники», говорит он, очень скрытные, и от того с ними труднее: «На Западе наносят удар в спину. На Донбассе я этого не боюсь». Правда, Дм. Стус сразу вносит ремарку: «На Галичине законы более закреплены. На Донбассе право сильного всегда действует. И мне этот феномен Донбасса более близкий».
О вкусах, конечно, не спорят. А вот о законах - можно.
Перед «двумя Украинами» с их одинаковым имперским прошлым всегда стояла проблема качества бывших метрополий. Действительно, галичане являются системными, поскольку и «бабушка-Австрия», а затем и ее осколок - Польша, строили свою администрацию в целом не на праве сильного, а просто на праве в его цивилизационном смысле. Поэтому национально-освободительное движение вынуждено было действовать согласно с контекстом, используя легальные средства вплоть до парламентаризма. Удел высокой политики имеет свои законы и свои, так сказать, неписаные правила, среди них, в частности, и необходимость поиска компромисса. Другое дело, что немногие галицкие деятели понимали эту потребность слишком утилитарно, отсюда и упреки в ренегатстве, соглашательстве определенной части тогдашнего политикума.
Более того, когда национальное движение нуждалось в радикальных формах, в Галичине они обязательно приобретали системные одежды: и ЗУНР, а потом и возникновение правительства Стецько-Бандеры - это не инстинктивные волновые реакции на потребности времени, а результат очевидного, хотя и невидимого процесса, я бы сказал, плана. Наверное, именно поэтому сопротивление галичан оккупанту (невзирая на его происхождение) был продолжительным и результативным, «западники» были способны вести войны (вроде - украинско-польскую или длительную борьбу УПА). Даже в случае поражения здесь готовились варианты дальнейшей деятельности, конечно, с ориентацией на тот же Запад. И то, что впоследствие, в советском трактовке, приобрело черты коллаборации, пожалуй, стоит все же рассматривать как, возможно, не слишком удачную, но все же дипломатию...
«Там (на Донбассе - Авт.), если кому-то что-то не нравится, сразу скажут (набьют морду), - продолжает Дм. Стус. - Там действует не нравственный закон, а закон сильного: кто сильнее, тот прав».
Источники «закона сильного» - в отдельной историю «восточных», - и аллюзии имперской России здесь не обязательны. Как-никак, она также была продуктом европейской инвазии, правда, скрытой, окутанной в матримониальные, династические одежды. Корни «донецкой ментальности» значительно глубже, и о них мы поговорим после.
Игорь Гулык
Ілюстрація: nation.org.ua
Дмитро Стус зробив якось цікаве відкриття. Воно полягає не у тому, що він сказав про своїх донецьких земляків та галичан, а, радше, у тому, що, з’ясувалося, про наші несхожості міркують не тільки «підлі» політики, але й інтелектуали, і відважуються про них говорити. Гламурні викрутаси культурної «еліти» про єдність нації, про один народ і, зрозуміло, про одну Україну, таким чином поступаються перед реальним станом речей. Тепер слід, очевидно, виходити з того, на чому стоїмо, і рухатися далі.
Шевченківський лауреат каже про оберненість Галичини до Заходу (читай - Європи) і, мабуть, вбачає у цьому ментальний жарт - «західники», каже він, потаємніші і від того з ними важче: «На Заході завдають удару в спину. На Донбасі я цього не боюся». Правда, Дм. Стус одразу ж вносить ремарку: «На Галичині закони більш закріплені. На Донбасі право сильнішого завжди діє. І мені цей феномен Донбасу більш ближчий».
Про смаки, знано, не сперечаються. А ось про закони - можна.
Перед «двома Українами» з їх однаковим імперським минулим завжди стояла проблема якості колишніх метрополій. Справді, галичани є системнішими, оскільки і «бабця-Австрія», а відтак і її відлам - Польща будували свою адміністрацію назагал не на праві сильнішого, а просто на праві у його цивілізаційному розумінні. Отже, національно-визвольний рух змушений був діяти згідно з контекстом, використовуючи легальні засоби аж до парламентаризму включно. Царина високої політики має свої закони і свої, так би мовити, неписані правила, серед них, зокрема, й потребу пошуку компромісу. Інша річ, що поодинокі галицькі діячі розуміли цю потребу надто утилітарно, звідси й закиди про ренегатство й угодовство певної частини тодішнього політикуму.
Ба більше, коли національний рух потребував радикальніших форм, в Галичині вони обов’язково вбиралися у системні шати: і ЗУНР, а відтак і постання уряду Стецька - Бандери - це не інстинктивні хвилеві реакції на потребу часу, а результат очевидного, хоча й запільного процесу, я б сказав, плану. Мабуть, саме тому спротив галичан окупантові (без огляду на його походження) був тривалішим і результативнішим, «західники» були спроможними провадити війни (як от - українсько-польську чи тяглу боротьбу УПА). Навіть на випадок поразки тут готувалися варіанти подальшої діяльності, певна річ, з орієнтацією на той же Захід. І те, що згодом, у совєтському трактуванні, набуло рис колаборації, мабуть, варто все ж розглядати як, можливо, не надто вдалу, та все ж дипломатію…
«Там (на Донбасі - Авт.), якщо комусь щось не подобається, відразу скажуть (наб’ють писок), - провадить Дм. Стус.- Там діє не моральний закон, а закон сильнішого: хто сильніший, той правий».
Джерела «закону сильнішого» - в окремішній історії «східняків», - і не обов’язковими тут є алюзії щодо імперської Росії. Як-не-як, вона також була вислідом європейської інвазії, правда, прихованої, огорнутої в матримоніальні, династичні шати. Корені «донецької ментальності» значно глибші, і про них ми поговоримо опісля.
Ігор Гулик
Про Восток и Запад
Дмитрий Стус сделал как-то интересное открытие. Оно состоит не в том, что он сказал о своих донецких земляках и галичанах, а, скорее, в том, что, оказывается, о нашей непохожести рассуждают не только «подлые» политики, но и интеллектуалы, и о чем решаются говорить. Гламурные излишества культурной «элиты» о единстве нации, об одном народе и, разумеется, об одной Украине, таким образом уступают реальному положению вещей. Теперь следует, очевидно, исходить из того, на чем стоим, и двигаться дальше.
Шевченковский лауреат говорил об "обратимости" Галичины к Западу (читай - к Европе) и, вероятно, видел в этом ментальную шутку - «западники», говорит он, очень скрытные, и от того с ними труднее: «На Западе наносят удар в спину. На Донбассе я этого не боюсь». Правда, Дм. Стус сразу вносит ремарку: «На Галичине законы более закреплены. На Донбассе право сильного всегда действует. И мне этот феномен Донбасса более близкий».
О вкусах, конечно, не спорят. А вот о законах - можно.
Перед «двумя Украинами» с их одинаковым имперским прошлым всегда стояла проблема качества бывших метрополий. Действительно, галичане являются системными, поскольку и «бабушка-Австрия», а затем и ее осколок - Польша, строили свою администрацию в целом не на праве сильного, а просто на праве в его цивилизационном смысле. Поэтому национально-освободительное движение вынуждено было действовать согласно с контекстом, используя легальные средства вплоть до парламентаризма. Удел высокой политики имеет свои законы и свои, так сказать, неписаные правила, среди них, в частности, и необходимость поиска компромисса. Другое дело, что немногие галицкие деятели понимали эту потребность слишком утилитарно, отсюда и упреки в ренегатстве, соглашательстве определенной части тогдашнего политикума.
Более того, когда национальное движение нуждалось в радикальных формах, в Галичине они обязательно приобретали системные одежды: и ЗУНР, а потом и возникновение правительства Стецько-Бандеры - это не инстинктивные волновые реакции на потребности времени, а результат очевидного, хотя и невидимого процесса, я бы сказал, плана. Наверное, именно поэтому сопротивление галичан оккупанту (невзирая на его происхождение) был продолжительным и результативным, «западники» были способны вести войны (вроде - украинско-польскую или длительную борьбу УПА). Даже в случае поражения здесь готовились варианты дальнейшей деятельности, конечно, с ориентацией на тот же Запад. И то, что впоследствие, в советском трактовке, приобрело черты коллаборации, пожалуй, стоит все же рассматривать как, возможно, не слишком удачную, но все же дипломатию...
«Там (на Донбассе - Авт.), если кому-то что-то не нравится, сразу скажут (набьют морду), - продолжает Дм. Стус. - Там действует не нравственный закон, а закон сильного: кто сильнее, тот прав».
Источники «закона сильного» - в отдельной историю «восточных», - и аллюзии имперской России здесь не обязательны. Как-никак, она также была продуктом европейской инвазии, правда, скрытой, окутанной в матримониальные, династические одежды. Корни «донецкой ментальности» значительно глубже, и о них мы поговорим после.
Игорь Гулык