Навколо Аннапурни. Частина перша.
Originally posted by romchykd at Навколо Аннапурни. Частина перша.
Кілька місяців тому, наш земляк kyrylych, вже описував свою мандрівку "Наколо Аннапурни", тепер думаю викласти, ще й свою розповідь про ті ж самі місця, але у власній інтерпретації. Особливість у тому, що я, на відміну від Юрка, ніколи не ходив по горах-треках, не був готовий до важких фізичних випробувань й наважувався лише на "штурм" Говерли у ясну погоду й кілька 3-4 годинних підйомів на невисокі вулкани.
Надіюсь, що мій репортаж, буде теж цікавим, особливо недосвідченим мандрівникам й домогосподаркам.:)
В 2008-му році, я вже був у Непалі. Проїхав галопом по культурних місцях, але в гори не поліз. По-перше, бюджет на той час був мізерний, по-друге, досвіду було мало й зацікавлення були інші.
Цього разу, я вирушив до Непалу, саме заради треку в Гімалаї. Вибрав найпростіший та найпопсовіший варіант, "Навколо Аннапурни". У всіх путівниках пишуть, що це найкрасивіший в світі трек. Можливо серед тих треків, де не потрібно особливих навиків, спорядження й великих витрат, він і є одним з найкрасивіших й найцікавіших.
Загальна довжина треку, більше 200 кілометрів, починається в селищі Басісахар й закінчується у місті Покхара. Маршрут починається з висоти 820 метрів й проходить через перевал на висоті 5416 метрів.
З гестхаусу у Катманду, я вийшов пів на шосту. Підійшовши до першого таксі, постукав у віконце, щоб розбудити шофера. "Скільки до Бас Стейшена?", запитсав я. "Чотириста рупій", залупив таксист. Я знав, що нормальна ціна, 200-250 рупій, тому махнув йому "Сліп-сліп"(спи-спи) й пішов до другого авто. Другий був напевно скромніший, або спросоння не догнав, що я іноземець, тому почав мичати. Я запитав" Ту хандрід, ОКей?" (двісті, окей?). Він зразу відповів "ОКей", я всівся в його хундай і ми помчали на автовокзал.
Я вичитав, що мікроавтобуси, трошди дорожче коштують ніж автобуси, але й їдуть швидше. Тому, відшукавши стоянку мікриків, яка знаходиться в 200 метрах, не доїжджаючи до Автовокзалу, я пішов до каси.
На підході, хлопець-зазивала, мене почав кликати до себе. Я запитав, "Скільки до Бесісахару?", "500", відповів він. Коли я підійшов до каси й запитав чувака в касі, по скільки квитки, той зарядив "550". Я глянув на зазивалу косо, ті щось там прошваркотіли й кассир каже "ОКей, пятьсот,". Я відійшов від каси й став шукати місцевих, які би чотко говорили англійською. Збоку стояв модерновий мужик, і я підійшов до нього. "Хеллоу, як справи? Куди ідеш, теж до Бесісахару?"-"Йес!"- "А скільки ти заплатив за квиток?"- "415 Рупій", сказав він. Я відрахував 415 ре, й підвалив до каси. Касир, побачивши, скільки я йому даю, заголосив, наче я його грабую, й сказав "Ні, 450 мусиш заплатити".
Я в курсі, що касувати з іноземців, дорожче ніж з місцевих, то нормальна практика й прикинув, що 450 то все одно добре. Мені виписали квиток й показали на бусик, який мав відправитись через 10-15 хвилин.
Водій вже пакував всі сумки й чумайдани на даху, накривав брезентом й звязував шнурками.
Я дуже хотів сидіти попереду, але ВІП-місце, було зайнято непальською Бабою Ягою, тому я сів в самому заді.
До Бесісахару, всього сто з лишнім кілометрів і тому, зупиняючись час від часу по дорозі, ми заїхали за якихось шість годин. У Непалі вузькі дороги, круті серпентини, заторможені водії, тому, якщо хтось десь поламався чи зле запаркувався, то тисячі людей стоять в корках.
В Бесісахарі, відмітившись на туристичному поліційному пості, я став шукатидешевшого транспорту далі, так, як ще кілометрів 15-18 йшла проста дорога з селами й йти пішки не було сенсу. Я хотів, за перший день, добратися на колесах, як найдальше.
Джипи, від Бесісахару, до Сянге (21 км) просять 1000 Рупій за людину, а до Чамче (29 км), аж 1600 Рупій, то є 10 долярів й 16 долярів. Я ходив, пробував торгуватися, але тут хтось крикнув, що буде автобус.Біля посту, крім мене, було ще два німці з гідом й пятеро ізраїльтян. Я з німцями, пішли до автобусу. Поговоривши з їхнім гідом, я вияснив, що автобус до Сянге коштує 550 Рупій, а до Чамче 1000 Рупій.
Через пів години, автобус завівся з толкача, й поїхав...у зворотньому напрямку. Гід пояснив, що автобус їде по Бесісахару, щоб назбирати пассажирів й вантаж. Кожні 20 метрів, водій зупинявся біля якогось магазину й зазивав пакувати йому вантаж. Так, ще через пів години, ми завантажили пів автобусу людбми й пів автобусу мішками-коробками-сумками.
Поїхали потихенько в гори. Дорога така, що на легковій там не проїхати. Або джіпом, або доброю вантажівкою, або чотирьохприводним автобусом.
Час від часу, ми зупинялися, щоб у вузькому місці пропустити зустрічну, інколи водій включав понижену передачу й ми повзли, як слимаки.
Цього разу, я сидів спереду, біля водія й кайфував від дороги. Середня швидкість, була, десь 10-13 кеме.
По дорозі, наш автобус зупинявся й розвантажував й висажував все, що було посажено й напаковано.
В 17.00, ми проїхали Сьянге й в наступному хуторі зупинилися, бо там виходили два німці з гідом і ще якийсь непальський вуйко. Пункт називався Шрічаур. Так, як я залишився в автобусі один, то водій вирішив, що дальше він не їде, бо йому не вигідно.
По непальських гірських селах, іздять ось такі автобусики. От нам би такі в Карпатські села...
Після недовгого торгу, я йому заплатив 600 Рупій. Він допоміг мені витягнути наплічник й передав мене в руки власнику одного з двох лодж (готельчиків). Так, як через пів години вже мало темніти, то мені вже перти пішки не було сенсу. Я вирішив першу ніч провести в Шрічаурі. Лодж називався "Бумеранг Гестхаус".
Я підійшов до працівника лоджа й запитав скільки коштує нічліг?. Він відповів, якщо я буду в них їсти вечерю й сніданок, то це буде дешево, 150 Рупій. Я погодився, й сказав, що можу спати в кімнаті ще з кимсь, щоби платити менше. Чувак мене завів в кімнату, де вже сидів іноземець.
То був ізраїльтянин, на імя Шир. Він мені потім розповів, що за нічліг не платить, а домовляється зразу, якщо я в вас зупиняюсь, то в вас їм, але за спання не плачу. Також сказав, що в меню вписана вартісь за ліжко 100 Рупій, а 150, якщо окрема кімната.
Ввечері я поїв зупу, за 180 Рпій , що вдвічі дорожче ніж в місті, зранку попросив дві чашки кипятку й заварив собі свого супу з пакету й свого чаю. З кипяток я заплатив 50 рупій. Шир, чесно признався менеджеру, що сказав мені реальну вартість ліжка й тому з мене взяли не 150, а лише 100 Рупій. Тому, знайомство з ізраїльтянином мені пішло на користь.
Зранку, ми з Широм, стартонули разом, близько години він мені розказував про свої пригоди в ізраїльській армії, про тренування, виживання й інше. Але пізніше він зрозумів, що зі мною він буде відставати в часі й піддавши газу, "ізраїльський десантник", залишив мене посеред природи.
В основному, дорога йшла по ущелині, вздовж ріки Марсьянгді.
Інколи вона петляла й була дуже вузькою, а річка була внизу. Було враження, що дороги попереду нема.
Після села Джагат, по ту сторону ріки, появився перший водопад. Вода падала наче з неба, було досить вражаюче. Пізніше водопадів буде багато, й вони будуть потужніші.
Після села Чамче, пішохідна стежка йшла вправо, впритул до ріки й я зійшов з дороги й пішов по пішому маршруті. За якихось 20 хвилин, появився висячий міст й я по ньому перейшов через ріку на протилежну сторону.
Міст був довгий і гойдався, наче качеля. Треба було йти й триматися за трос.
Я йшов по стежці вздовж скелі, зліва внизу текла річка бурхлива, а справа височіла камяна гора. А по друг сторону ріки, траплялися водопади.
Один з них, падав поблизу дороги, вода переливала через дорогу й знову падала вниз, вже в ріку.
Інколи, стежка, піднімалась в верх й доводилося по каміннях підніматись, як по сходах. Тоді ріка, була далео внизу.
...на сьгодні досить. Далі буде.
Кілька місяців тому, наш земляк kyrylych, вже описував свою мандрівку "Наколо Аннапурни", тепер думаю викласти, ще й свою розповідь про ті ж самі місця, але у власній інтерпретації. Особливість у тому, що я, на відміну від Юрка, ніколи не ходив по горах-треках, не був готовий до важких фізичних випробувань й наважувався лише на "штурм" Говерли у ясну погоду й кілька 3-4 годинних підйомів на невисокі вулкани.
Надіюсь, що мій репортаж, буде теж цікавим, особливо недосвідченим мандрівникам й домогосподаркам.:)
В 2008-му році, я вже був у Непалі. Проїхав галопом по культурних місцях, але в гори не поліз. По-перше, бюджет на той час був мізерний, по-друге, досвіду було мало й зацікавлення були інші.
Цього разу, я вирушив до Непалу, саме заради треку в Гімалаї. Вибрав найпростіший та найпопсовіший варіант, "Навколо Аннапурни". У всіх путівниках пишуть, що це найкрасивіший в світі трек. Можливо серед тих треків, де не потрібно особливих навиків, спорядження й великих витрат, він і є одним з найкрасивіших й найцікавіших.
Загальна довжина треку, більше 200 кілометрів, починається в селищі Басісахар й закінчується у місті Покхара. Маршрут починається з висоти 820 метрів й проходить через перевал на висоті 5416 метрів.
З гестхаусу у Катманду, я вийшов пів на шосту. Підійшовши до першого таксі, постукав у віконце, щоб розбудити шофера. "Скільки до Бас Стейшена?", запитсав я. "Чотириста рупій", залупив таксист. Я знав, що нормальна ціна, 200-250 рупій, тому махнув йому "Сліп-сліп"(спи-спи) й пішов до другого авто. Другий був напевно скромніший, або спросоння не догнав, що я іноземець, тому почав мичати. Я запитав" Ту хандрід, ОКей?" (двісті, окей?). Він зразу відповів "ОКей", я всівся в його хундай і ми помчали на автовокзал.
Я вичитав, що мікроавтобуси, трошди дорожче коштують ніж автобуси, але й їдуть швидше. Тому, відшукавши стоянку мікриків, яка знаходиться в 200 метрах, не доїжджаючи до Автовокзалу, я пішов до каси.
На підході, хлопець-зазивала, мене почав кликати до себе. Я запитав, "Скільки до Бесісахару?", "500", відповів він. Коли я підійшов до каси й запитав чувака в касі, по скільки квитки, той зарядив "550". Я глянув на зазивалу косо, ті щось там прошваркотіли й кассир каже "ОКей, пятьсот,". Я відійшов від каси й став шукати місцевих, які би чотко говорили англійською. Збоку стояв модерновий мужик, і я підійшов до нього. "Хеллоу, як справи? Куди ідеш, теж до Бесісахару?"-"Йес!"- "А скільки ти заплатив за квиток?"- "415 Рупій", сказав він. Я відрахував 415 ре, й підвалив до каси. Касир, побачивши, скільки я йому даю, заголосив, наче я його грабую, й сказав "Ні, 450 мусиш заплатити".
Я в курсі, що касувати з іноземців, дорожче ніж з місцевих, то нормальна практика й прикинув, що 450 то все одно добре. Мені виписали квиток й показали на бусик, який мав відправитись через 10-15 хвилин.
Водій вже пакував всі сумки й чумайдани на даху, накривав брезентом й звязував шнурками.
Я дуже хотів сидіти попереду, але ВІП-місце, було зайнято непальською Бабою Ягою, тому я сів в самому заді.
До Бесісахару, всього сто з лишнім кілометрів і тому, зупиняючись час від часу по дорозі, ми заїхали за якихось шість годин. У Непалі вузькі дороги, круті серпентини, заторможені водії, тому, якщо хтось десь поламався чи зле запаркувався, то тисячі людей стоять в корках.
В Бесісахарі, відмітившись на туристичному поліційному пості, я став шукатидешевшого транспорту далі, так, як ще кілометрів 15-18 йшла проста дорога з селами й йти пішки не було сенсу. Я хотів, за перший день, добратися на колесах, як найдальше.
Джипи, від Бесісахару, до Сянге (21 км) просять 1000 Рупій за людину, а до Чамче (29 км), аж 1600 Рупій, то є 10 долярів й 16 долярів. Я ходив, пробував торгуватися, але тут хтось крикнув, що буде автобус.Біля посту, крім мене, було ще два німці з гідом й пятеро ізраїльтян. Я з німцями, пішли до автобусу. Поговоривши з їхнім гідом, я вияснив, що автобус до Сянге коштує 550 Рупій, а до Чамче 1000 Рупій.
Через пів години, автобус завівся з толкача, й поїхав...у зворотньому напрямку. Гід пояснив, що автобус їде по Бесісахару, щоб назбирати пассажирів й вантаж. Кожні 20 метрів, водій зупинявся біля якогось магазину й зазивав пакувати йому вантаж. Так, ще через пів години, ми завантажили пів автобусу людбми й пів автобусу мішками-коробками-сумками.
Поїхали потихенько в гори. Дорога така, що на легковій там не проїхати. Або джіпом, або доброю вантажівкою, або чотирьохприводним автобусом.
Час від часу, ми зупинялися, щоб у вузькому місці пропустити зустрічну, інколи водій включав понижену передачу й ми повзли, як слимаки.
Цього разу, я сидів спереду, біля водія й кайфував від дороги. Середня швидкість, була, десь 10-13 кеме.
По дорозі, наш автобус зупинявся й розвантажував й висажував все, що було посажено й напаковано.
В 17.00, ми проїхали Сьянге й в наступному хуторі зупинилися, бо там виходили два німці з гідом і ще якийсь непальський вуйко. Пункт називався Шрічаур. Так, як я залишився в автобусі один, то водій вирішив, що дальше він не їде, бо йому не вигідно.
По непальських гірських селах, іздять ось такі автобусики. От нам би такі в Карпатські села...
Після недовгого торгу, я йому заплатив 600 Рупій. Він допоміг мені витягнути наплічник й передав мене в руки власнику одного з двох лодж (готельчиків). Так, як через пів години вже мало темніти, то мені вже перти пішки не було сенсу. Я вирішив першу ніч провести в Шрічаурі. Лодж називався "Бумеранг Гестхаус".
Я підійшов до працівника лоджа й запитав скільки коштує нічліг?. Він відповів, якщо я буду в них їсти вечерю й сніданок, то це буде дешево, 150 Рупій. Я погодився, й сказав, що можу спати в кімнаті ще з кимсь, щоби платити менше. Чувак мене завів в кімнату, де вже сидів іноземець.
То був ізраїльтянин, на імя Шир. Він мені потім розповів, що за нічліг не платить, а домовляється зразу, якщо я в вас зупиняюсь, то в вас їм, але за спання не плачу. Також сказав, що в меню вписана вартісь за ліжко 100 Рупій, а 150, якщо окрема кімната.
Ввечері я поїв зупу, за 180 Рпій , що вдвічі дорожче ніж в місті, зранку попросив дві чашки кипятку й заварив собі свого супу з пакету й свого чаю. З кипяток я заплатив 50 рупій. Шир, чесно признався менеджеру, що сказав мені реальну вартість ліжка й тому з мене взяли не 150, а лише 100 Рупій. Тому, знайомство з ізраїльтянином мені пішло на користь.
Зранку, ми з Широм, стартонули разом, близько години він мені розказував про свої пригоди в ізраїльській армії, про тренування, виживання й інше. Але пізніше він зрозумів, що зі мною він буде відставати в часі й піддавши газу, "ізраїльський десантник", залишив мене посеред природи.
В основному, дорога йшла по ущелині, вздовж ріки Марсьянгді.
Інколи вона петляла й була дуже вузькою, а річка була внизу. Було враження, що дороги попереду нема.
Після села Джагат, по ту сторону ріки, появився перший водопад. Вода падала наче з неба, було досить вражаюче. Пізніше водопадів буде багато, й вони будуть потужніші.
Після села Чамче, пішохідна стежка йшла вправо, впритул до ріки й я зійшов з дороги й пішов по пішому маршруті. За якихось 20 хвилин, появився висячий міст й я по ньому перейшов через ріку на протилежну сторону.
Міст був довгий і гойдався, наче качеля. Треба було йти й триматися за трос.
Я йшов по стежці вздовж скелі, зліва внизу текла річка бурхлива, а справа височіла камяна гора. А по друг сторону ріки, траплялися водопади.
Один з них, падав поблизу дороги, вода переливала через дорогу й знову падала вниз, вже в ріку.
Інколи, стежка, піднімалась в верх й доводилося по каміннях підніматись, як по сходах. Тоді ріка, була далео внизу.
...на сьгодні досить. Далі буде.