лілея - happy Easter - via Jane Tyson Clement

[lukacs]

давно, в одному віддаленому селі жив один старий селянин на ймення Іван. він жив у маленькій хатинці з невеликим садочком, собакою на ймення Копа та шестирічним племінником Петром, що був сиротою. Іван був непоганою людиною - бо ж він нікого не вбивав, не крав, не брехав та не втручався у справи інших. проте його не можна було назвати гарною людиною. він був непривітний та брудний, рідко розмовляв - а коли й говорив то грубо та неприємно. він не звертав уваги на сусідів, не виказував їм приязні і відкидав всі знаки уваги чи допомогу що вони намагалися йому виказати. тому вони також не звертали на нього увагу і не ходили коло його хати. Копа, його пес, боявся хазяїна і також не ходив поруч із ним. він ходив на певній відстані від нього супроводжуючи його до села і назад, брехав на чужинців як повинні робити собаки та ганяв лисиць щоб не крали курей. тому Іван тримав собаку та давав їй залишки - але ніколи не гладив чи хвалив його.

Петро був тихим маленьким хлопчиком, що ніколи не розмовляв - хіба тільки коли сердився. він не мав друзів бо сільські діти боялися його дядька і не підходили до нього, а він був дуже соромязливим що самому з кимось заговорити. тому він бігав у ліс і грався у свої власні одинокі ігри. він боявся свого дядька Івана щоправда той не бив його сильно, проте іноді давав йому різок чі штурхана за те чи інше і говорив з ним так суворо що малий був заляканий.



на додачу до цього всього ще був бруд та потворність. хатка що в ній жили ці двоє була брудна - маленький будиночок був коричневим і похмурим, вікна (було два досить великих) брудні і заплямовані, всюди були рештки сажі, всі стіни і кути повні павутиння. на підлозі були обрізки і залишки їжі, і плями говорили про багато дощових місяців. вогнище було чорним, горщики та чайники брудні, велике ліжко для Івана та ліжко Петра, грубо зроблені і розхитані, стіл засмічений і засмальцьований, а стільці наполовину розбиті. все це виглядало жалюгідно, і навіть зовні хатка не виглядала краще, бо дверний отвір покосився, скрізь були бур'яни, а овочі росли як їм заманеться. квіток же в садочку ніхто ніколи не бачив.

самі жителі будинку виглядали ще гірше. Копа був худий, брудний і весь в подряпинах. Петро носив ганчіря, волосся його було довге і плуталося з соломою з його ліжка. він був таким брудним, що навряд чи хтось побачив би хлопчика під брудом. що стосується Івана - то він був величезний. його чорне волосся і борода були неохайними, він виглядав досить страшно. його одяг почорнів від часу і ніколи не був митий, як і його волосся. він був таким неохайним що всі хто його зустрічав відвертали обличчя, прикривали ніс та пришвидшували ходу.

одного похмурого березневого дня, коли здавалося, що всі чекають на весну вже протягом багатьох тижнів, Іван повинен був піти в село принести квасолі. коли він повертався шляхом додому то побачив, що назустріч йде людина. Іван був готовий, як завжди, пройти повз нього не глянувши, але коли той наблизився, то краєм ока помітив, що він чужинець. Іван підвів очі на нього, а після вже не зміг відвести погляду. незнайомець був молодим, високий і відкритий, в грубому селянському вбранні з пастирським посохом. в одній руці він тримав оберемок білих лілей, звичайних дикий польових лілей, проте воні свілилися так, що сліпили очі. Іван зупинився - з посмішкою зупинився і незнайомець. поки Іван стояв, незнайомець потихеньку розглядав його - розбиті чоботи та обвітрене та брудне обличчя. потім незнайомець промовив:

- доброго дня, друже.

Іван стояв і тихо дивився на чоловіка.

- на що ти дивишся? - знову записав чоловік.

Іван підняв очі, потім подивився чоловікові в очі. обличчя його світилося також як і лілеї - то ж він знову подивився на них.

- ці квіти ... я ніколи не бачив таких!.

- одна з них твоя, - сказав незнайомець.

незнайомець взяв одну з них і простягнув її Івану, який з подивом і невірою вигукнув: “що ти хочеш за це? я бідна людина."

- за це мені нічого не потрібно, єдине щоб ти тримав квітку в чистоті і доглядав за нею.

Іван витер свої брудні руки об одяг і потягнувся до лілеї. його пальці обережно взялися за стебло, і він довго стояв на дорозі, дивлячись на неї, не знаючи, що робити з дорогоцінною квіткою зараз, коли він її отримав. коли ж він нарешті підняв очі, незнайомець вже пішов. Іван обережно поніс лілею додому.

опинившись вдома, він з сумнівом стояв посеред кімнати, роздівляючись на бруд і безлад, і не знаючи, куди покласти білу сяючу лілею. Петро похнюплено сидів перед загаслим вогнищем, але побачивши Івана він повільно встав, дивлячись на свого дядька з подивом. нарешті він спромігся та промовив: «де ти знайшов її?"

тихим тоном Іван відповів: "незнайомець дав її мені, не просячи нічого, і сказав мені тільки, щоб я доглядав за нею і вона була в чистоті ... що мені з нею робити?"

зненацька впевненим голосом Петро вигукнув: «ми повинні знайти щось, в чому тримати її! ось пляшка на полиці з минулої Пасхи - вона підійде.

- тоді тримай її, поки я принесу пляшку. але твої руки занадто брудні! набери воду з колодязя і спочатку вимий їх!

Петро кинувся надвір, повернувшись з чистими руками. Іван обережно віддав йому квітку, але скрикнув, коли Петро наблизив її до обличчя, щоб відчути її запах. - почекай! твоє обличчя занадто брудне! Іван схопив ганчірку і кинувся до криниці, де витягнув відро води, промив ганчірку, а потім увійшов і незграбно очистив обличчя Петра. відступивши, Іван побачив з якою обережністю хлопець поводився з квіткою. він зрозумів що ніколи насправді не бачив цього хлопчика. потім він згадав про пляшку і піднявся, щоб дістати її. але пляшка була брудна і завита павутинням. тому він знову вийшов до криниці і приніс чисту сяючу пляшку з водою. він поставив в неї лілею і відніс пляшку на підвиконня. потім вони обидва подивилися на неї. сяйво квітки опромінювали похмуру і брудну кімнату, і коли вони дивилися на неї, Іван побачив весь бруд навколо нього. - ця сяюча лілея не може жити в такому місці! - сказав він вголос. - я повинен все тут вимити.

- чи можу я допомогти? - запитав Петро.

це було важким завданням і зайняло більше одного дня. вікна, стіни, підлога, посуд - все було помите, меблі полагоджені. піч терли до тих пір , поки кахлі не блищали у світлі вогню а горщики і чайники виблискували. незвичне денне світло затопило вікна, і темні меблі вирізнялися в тіні. весь цей час лілія світилася на підвіконні. коли все було зроблено, вони здивовано озиралися і задоволено думали що маленький будинок може бути настільки затишним. а потім вони побачили один одного.

"ми не підходимо до такого будинку!" - сказав Іван. 'тепер ми повинні вимитись самі.'

Іван і хлопчик тепер були друзями, працюючи разом. вони помилися, а Іван поїхав до села, щоб купити пристойний одяг для них обох. як звичайно за ним потрусив Копа. повернувшись додому з новим одягом, Іван подумав: «цей пес - брудний і нечесаний, він - не з цього будинку.» але як тільки він потягнувся до Копи той злякано відбіг. Іван спробував розмовляти з псом ласкаво та потрібен був майже день, щоб спіймати його та разом з Петром відчистити та відмити. після лагідних слів та гарної вечері Копа не лякався та скиглив а дивився на Івана з дивовижною любов'ю в очах і лизав йому руки. Іван відчув дивне світло в його серці.

отже все стало чистим та охайним. але що ж робити із розбитим підвіконням та занедбаним садочком? такому будинку не місце в такому садочку - весело сказав Іван - ми повинні все прибрати. І вони двоє прибирали та лагодили - а Копа дивився на них. Сусід, що йшов повз них врважено дивився на садочок, будинок та його мешканців, що він їх ледве впізнавав.

- на що ти дивишся, сусід? - запитав Іван. - приходь, подивишся на нашу лілею. але спочатку йди візьми свою дружину.

і сусід побіг, дивуючись, прагнучи нарешті стати другом старого чоловіка і його маленького хлопчика.

сім днів лілея мерехтіла і сяяла на підвіконні - і все життя навколо неї перетворювалося. потім на сьомий день вона зникла. не залишилося жодного сліду - хоча Іван і Петро шукали його всюди. та коли Іван подивився на обличчя Петра, він подумав: «лілея все ще світиться там». вони побачили чистий вимитий і сяючий дім, свої теплі розмови одне з одним, як вони вітали своїх сусідів, доглядали за новим садом і Іван подумав про себе: «лілея все ще жива, хоч ми більше і не бачимо її».

Once long ago, near a village far away, there lived an old peasant known as Ivan. He had a little hut, a small garden, a dog named Rubles, and a six-year-old nephew, Peter, who was an orphan. Ivan was not a bad man, as he did not murder, did not steal, told no lies, and did not meddle in other people’s business. But on the other hand he couldn’t be called a good man either. He was cross and dirty. He seldom spoke, and then only grudgingly and unpleasantly. He paid no attention to his neighbors, never showed them kindness, and refused any small courtesy or friendliness they offered him. Eventually they paid no attention to him either and let him go his own way. As for Rubles the dog, he was afraid of his master and never went near him. He would follow him at a distance to the village and back, would bark at all strangers as watchdogs should do, and he would drive off the foxes that tried to molest the hens. So Ivan kept the dog and left scraps for him, but never stroked or praised him.

Peter was a silent little boy, since he was never spoken to except in anger. He had no friends, for the village children feared his uncle too much to come near him, and Peter was too shy to speak to anyone. So he ran wild in the woods and made up his own lonely games. He feared his uncle Ivan, who had never beaten him hard but had laid a stick to him now and then, and who spoke to him so fiercely that Peter was quite cowed and frightened.

All this was bad enough, but added to it was filth and ugliness. The little cottage was brown and bleak, the windows (there were two quite nice ones) grimy and stained, the wooden rafters sooty, and all the walls and corners full of cobwebs. On the floor were the scraps and leavings of many meals, and the mud dragged in from many rainy months. The hearth was black, the pots and kettles dingy, the big bed for Ivan and the trundle bed for Peter tumbled and unmade, the table littered and smeared, and the chairs half-broken. It was all a sorry sight, and no better outdoors, for the doorsill was tumble-down, weeds grew everywhere, the vegetables came up as best they might, and not a flower was to be seen.

The living things themselves were even worse. Rubles was thin and dirty and full of burrs. Poor Peter wore rags, his hair grew long and was tangled with straw from his bed, and he was so filthy one could scarcely see the boy beneath. As for Ivan, he was huge. His black hair and beard were unkempt, and he looked quite terrifying. His clothes were as black with age and no washings as his hair. He was so unpleasant to look at that all he met turned their heads away, wrinkled their noses, and passed him as quickly as possible.

One bleak March day, when it seemed as if all had been waiting for spring for many weeks, Ivan had to go to the village to fetch some beans. As he trudged along the road, homeward bound again, in the distance he saw a man coming toward him. Ivan was ready as usual to pass him by without a glance, but when he drew nearer, out of the tail of his eye Ivan noticed he was a stranger, and in spite of himself Ivan looked full at him. Then he could not look away. The stranger was young, tall and spare, in rough peasant dress, with a shepherd’s staff. On one arm he carried a sheaf of white lilies, like the day lilies that grew wild in the fields, only so fair and glowing that they dazzled the eye. Ivan stopped in his tracks, and with a smile the stranger stopped also. While Ivan stared, the stranger looked him over slowly, from his broken boots to his lined and dirty face. Then he spoke:

“Good day, friend.”

When there was only silence, with Ivan staring, the stranger spoke again.

“What is it you see?”

Ivan lifted his eyes then to the man’s face. The light there was like the lilies, and he looked at them again.

“Those flowers…I never saw any so fair.”

“One of them is yours,” said the stranger.

“Mine?” said Ivan.

The stranger took one of them and offered it to Ivan, who with astonishment and unbelief exclaimed, “What do you want for it? I am a poor man.”

“I want nothing in return, only that you should keep the flower clean and pure.”

Ivan wiped his dirty hands on his coat and reached for the lily. His fingers closed around the stem, and he stood in the road staring at it for a long while, not knowing what to do with the precious thing now that he had it. When he looked up at last, the stranger had passed into the distance again. Carefully Ivan carried the lily home.

Once inside the door he stood doubtfully in the middle of the floor, looking all around at the filth and disorder and not knowing where to put the white shining lily. Peter had been sitting dejectedly by the dead fire, but now he stood up slowly, gazing at his uncle in amazement. At last he found his voice and said to him, “Where did you find it?”

And in a hushed tone Ivan answered, “A stranger gave it to me, for nothing, and told me only to keep it clean and pure…What am I to do with it?”

In an eager voice Peter answered, “We must find something to hold it! On that high shelf you put an empty wine bottle last Easter. That would do.”

“Then you must hold it while I fetch the bottle down. But your hands are too dirty! Draw water from the well and wash first!”

This Peter rushed to do, coming back at last with clean hands. Ivan carefully gave him the flower, but cried out when Peter put it to his face to smell it. “Wait! Your face is too dirty!” Ivan seized a rag and rushed outside to the well, where he drew a bucket of water and washed the rag first, and then came in and awkwardly scrubbed Peter’s face. When he was through he stepped back, unbelieving, as the boy with care smelled the white flower. He thought he had never seen that boy before. Then he remembered the bottle and clambered up to get it. But it was dirty, too, and clogged with cobwebs. So out to the well it went, and came in clean and shining, filled with clear water. He set the lily in it and placed it on the window sill. Then they both looked at it. Its glow lit the dim and dingy room, and as they looked at it a wonder rose in Ivan at all the filth around him. “This fair lily cannot live in such a place!” he said aloud. “I must clean it.”

“Can I help?” asked Peter.

It was a hard task and took more than one day. Windows were washed, walls and floors swept and scrubbed, pots and kettles scoured, and chairs mended. The table was washed, the beds aired and beaten and put in order, and the hearth polished till the long-neglected tiles gleamed in the firelight and the pots and kettles winked back. The unaccustomed daylight flooded in the windows and the dark rafters shone in the shadows. All the while the lily glowed on the window sill. When they were done, they looked about them in wonder and pleasure that the little house could be so fair. And then they saw each other.

“We don’t belong in a house like this!” said Ivan. “Next we scrub ourselves.”

By now he and the boy were friends, having worked so well together. So they scrubbed themselves, and Ivan went to the village to buy decent clothes for them both. He noticed Rubles following him at a distance. When he came home he thought to himself, “That dog is a sight, dirty and full of burrs. He doesn’t belong to this house. He must be cleaned.” But when he went to get him, the dog slunk away out of reach and feared to come to him. Ivan put gentleness into his tone, but it took nearly a day to win the dog, until with Peter’s help he could brush him and wash him. After soft words and a good supper, Rubles no longer cowered and whined, but gazed at Ivan with a wondering love in his eyes, and beat his tail on the floor, and licked Ivan’s hand. And Ivan felt a strange glow in his heart.

So all was well within. But without? What of the broken sill and the brown tumbled garden thick with last year’s weeds? “A house like this cannot live in a garden like that,” said Ivan in a cheerful voice. “We must clean it up.” So they went to work, while Rubles sat on his haunches to look at them. And a neighbor passing by stopped to watch, perplexed and astounded and scarcely recognizing the two who worked.

A neighbor passing by Peter and his dog.

“What are you staring at, neighbor?” called Ivan. “Come in to see our lily. But first go fetch your good wife.”

And this the neighbor did, in haste and astonishment, eager to be friendly at last to the old man and his little boy.

For seven days the lily glowed and gleamed on the windowsill, and all the life around it was transformed. Then on the seventh day it vanished. There was no trace of it to be found, though Ivan and Peter searched for it everywhere. But when Ivan looked at Peter’s face he thought, “The lily glows there still.” When they saw the clean pure house, and spoke with love to each other, and greeted their neighbors, and tended the growing things in the new garden, each thought to himself, “The lily still lives, though we see it no longer.”