UFN2
FriDay/
був спокійний. Зрання ми покотилися до Юкітеку збиратися на завтра, та й я накінець-то вкраяла троха часу на роботу, яка стосувалася моїх прямих обовязків у Івано-Франківську. Десь на цей день я відчула шо центр світу змістився з Франківська, проте не за напрямком, а просто огорнув цілу земну кулю. Тут я зрозуміла шо дім, то там де ти. І шо жити зможу будь де, принаймні недовго. Останнім часом дуже кортить на зміни, та вони мають датися взнаки самі. Світлана добивалася від мене відповіді чи гратиму я на цимбалах для того, щоб попередити Feraru про рент інструменту. В голові крутилися думки про те шо граю я нечітко, цимбали мають інакшу відстань між струнами аніж рідні, а коли хвилююся то взагалі вилітають пальцеткі з рук. Але це звичні думки перед тим як робити шось нове та важливе. Довелося просто погодитися, а далі дивитися шо ж з того буде. При зустрічі Feraru сказав шо настроїв мені їх з відео яке я висилала йому ше у середу, і зайняло йому то цілий день, ше й у середу він казав шо по тому відео настроїти unreal, та й я сама то бачила. І зробив він то бо вже дуже try to help her. Мені це було дуже приємно, звичайно. Домовились шо він до нас приїде грати між виходами. І потянули ми цимбали додому на розігрів. Вдома все ніби виходило, проте треба було троха більше часу перелаштуватися мені на іншу відстань струн. Ну і ще не було першого басу C, який в мене був у всіх творах))) того замість нього я била пальцетками просто по інструменту. Час від часу мені згадувався переліт і перспектива польоту додому, і ставало тривожно. Добре шо по дорозі на Америку мені попавсь Ярослав. А назад?
Satuday/ Day X
очі самі відкрилися о 7 ранку. Світлана з Віталіком ше спали. Вперше мій ранок на день презентації був таким спокійним як тут. В аеропорту New Jersey на посадці у літак вже сиділа Іринка з Іваном та племінницею. Наробила бутербродів, звязалася по скайпу з Сашком - за 10 хвилин він вже був в мене під будинком, і ми поїхали у аеропорт O'Here. Паралельно ми висіли з Іринов на скайпі, блін я не бачила її майже рік! Троха так аж сльози наверталися. Скоренько знайшли термінал, зависли на хвилину біля центрального входу, і ось уже вона мені махає руков, біжимо один до одного дусяємся, смикаємо один одного за волосся. Далі - класична американська закусочна з омлетом та тостами, кола. Швиденько пакуємо одяг та цимбали з Юкітеку та вирушаємо на осередок творити наш запланований найважливіший день. Розігратися я далі не встигаю. Хвилювання немає.
Примірошну нам дали велику. Це була балетна зала пуста та гарна - з величезним дзеркалом. Віталік заніс нам все потрібне для підготовки, увімкнув Pink Floyd й покинув.
Почалося прасування (я вже здається професійний прасувач), зачіски, візаж, перемірювання дівчат, тут ше принесло Вікусю. Міряти й прасувати, прасувати й міряти, нудний процес, спілкування з дівчатами проходило з перекладом Іруні. Вийшла халепа з колготами - виявляється моделям ніхто не сказав, шо треба брати тонкі прозорі колготи. Ясне діло шо ніхто не сказав - в нас це ніхто навіть не каже, це йде по-defolt'у. За годину до початку події ми провели репетицію. Я українською пояснювала який саме характер виходу має бути, і мене здається вперше почули. Дівчата були кльові, найкращі які в мене були: гарні, органічні та з апломбом, як казала моя викладачка з танців. Це внутрішнє. Помилитись може навіть матьора манекенниця, але коли вдається донести, що потрібно не тільки демонструвати одяг, а образ з людиною в цілому, коли вдається запалити душевний вогник. То ніщо не в силі змінити настрій та враження. Left, right, left, right...воно нам потім снилося, Міла допомогала з дівчатами, Іруня перекладала та зводила списки по одягу, Тіма налаштовувався, хлопці розкладали столи та готували квитки, всі метушилися як мурахи. Востаннє перед подією я спустилася в залу і була вражена від побаченого. Подіум застелили зеленим килимком, по периметру стояло професійно поставлене світло, на задньому плані Тіма грав шось гарне-гарне, а за його спиною йшов відеоряд з фотосету колекції ZymNA ше у студії, якого я взагалі не бачила. Ото вміют люди зробити дитині свято. Круто? Та! І тут пустили мене на сцену розігратися, як ніби я музикант, дали мені мікрофон, і я у світлі прожекторів заграла і почула себе з колонок.
-Тіма, можна ще?
-Можна.
-А ше?
-Та можна - сміявся.
Стоячи на сцені було легко уявити себе професійним музикантом. Це було миттєво, але так unbelieveable. Я була впевнена шо я залабаю то шо треба за пів-пива.
Презентація затримувалась через людей які повільно збиралися на подію, ми з Іринкою присіли серед купи фотографів в кінці подіуму глянути на Вікусю, яка виступала перша. Все йшло по плану, почався показ, серце тьохкало щоразу коли моделі майстерно розверталися не дивлячись під ноги у сукнях з довжелезними шлейфами. Я щиро здивувалася, шо ніхто не загріб додолу.
Зал сприймав привітно, та й було шо сприймати. Але попри то наближувався момент коли я мала виступити особисто. І це не могло не хвилювати мене. За планом відкривати свій показ мала я Петровою композицією, яку задрочила напамять ідеально, та й ще б - в мене їх всього до десяти. Я пішла в зал, міцно стискаючи у руках пальцетки, дуже гонорово зкинула хустину на спинку стільця, мені поклали інструмент, увімкнули мікрофона і, о чьорт. Я забула композицію. Більше того - я забула їх всі. Просто луплячи куди попало по струнах я ніяк не могла згадати шо я грала до цього весь цей час, ні кавалочка. Просто загадково посміхаючись я грала будь-шо, зі страхом підняти очі і подивитися в зал і побачити реакцію на це. Можу спорити, дядько Feraru, який стояв поряд, остаточно припух і так й не поняв якого дідька він строїв мені цимбали три дні, бо то шо я видавала можна було видати на любих. Дякую Тімі, який на фон поклав дуже заГадочну музику, і того це все виглядало так мінімально заГадочно. Розуміючи шо довго оце я лабати не в силі я за хвилинку-півтори мєдленно і не менш заГадочно вступилася в сторону виходу моделей. Музика розкочувалася на все українське село. Ми з Ірою випускали їх разом. Кожній нагадували про природність, посмішку, щирість. І вони робили це. Трек був ідеальний. Більше того, коли дойшло до частини, у якій був аркан, я зрозуміла шо їх всіх просто качає, всіх, моделей, організаторів, Тіму, Feraru, глядачів, їх рвало на клапті. Finally. Зал зірвало криками, оплесками, свистом. І я була там, в самому центрі цієї бімби. Перерва, другий вихід, перерва. третій. Наостанок лишили Світланину дочку Магдалинку у сіро-рожевому платтячку. Я підозрювала шо вона може не захтіти його вдівати, така дитина норовлива, але за діло взялися мама-сестра-бабуся й нянька, і Мася пішла по подіуму сама притримуючи платтячко ручками. Це було знов ж таки amazing. Чи cute. Не знаю як.
Після показу до нашого backstage'у завітало чимало з глядачів мірятися, вибирати. Знов рух, запитання відповіді, я спусилася на землю з 15 сантиметрових підборів, фото з організаторами, фото зі спонсорами, дві канапки, подяки, пакунки, холодна машина, вечірній супчік, сумний підрахунок витрат, душ, очі закрилися ледь голова торкнулася подушки.
Sunday/
Ми збирали лайки. Світлана по телефону. Я та Віка на facebook. Недільний ранок, сніданок, враження, згадували як пяний їхній художник Ярема виліз на подіум перед моделями під час показу. Як Міла ледь не впала бо хлопці не розкатали до кінця мій улюблений зелений килимок. Як Магдалинка підняла залу оплесками. Як щиро та по-українськи посміхалася афроамериканочка Аміна. Як я забула ноти. Івент вдався, шо казати. Млинці були супер смачні, різні джеми, кава з молоком. Взагалі мене Іванишини годували з розрахунку шоб ніхто точно не сумнівався в тім, шо я не голодна, і нікого не хвилювало шо може мене ше хтось має полюбити в цій жизні??? Я поправилась десь на пятішку кг, мамо не переживай, голодна я була тікі раз. Приїхали Світланині батьки та забрали нас всіх у кавярню на пляцки. У кавярні Іруня подарувала мені годинника з вусами. Я засумувала її відпускати. Ми пили кавку і багато балкали всі разом, про життя в Чікаго, про моду, про рідний Франківск. Коли Іван забрав Іру на літак я зрозуміла шо не переведу годинника на український час. Най буде такий як є. І взагалі мені було приємно шо з Ірою прихав ше й Іван, і з похресницею, шо люди прийшли підримати мене. Це дуже круто. І дуже важливо.
По обіді стався шопінг у одному з чікагських молів. Шьооорт, ніколи, ніколи я не бачила стільки гарного і якісного взуття одночасно в одному місці, курча балія яке воно було кошерне. Це Світлана завела мене в найдрожчу крамницю, я перебирала кльове за кльовим, не знаючи як спинитися. Було дуже приємно шо то 50% знижка, але то шо з тою знижкою воно всеодно вартувало 600$, вбивало наніц. Я мушу мати багато гарного взуття, мушу. Як не знаю, але дуже хочу. І оті жовті теж.
У тому молі бачила багацько якісного і неякісного одягу, прте він направду був таньшим за наші лахи. Суттєво. Хлопці зкуповувалися собі на батьківщину, Світлана подарувала мені синіх панчох та рукавиць, я знайшла кілька пар ну дуже гарного взуття, та готова була його собі придбати, проте як назло не знаходилося мого розміру, халепа. Після цього взуття, шо я побачила, я не знаю як маю носити шось інакше.
Ввечері знов були сосіски-друзі-камін. Знов було весело. Ми проводжали ше також Сашика. Всі потроху поверталися домів, і я була на черзі. Я вже троха відчувала потяг, проте ше не надто, враження заповнили мене і не пускали. Найбільше до дому мене тягнула ше не викуплена демка. Specialized Demo Carbon 14 року, хто не в курсі.
Monday/
Ввечері ми поїхали до Світланиної сестри Міли на чайок. Міла кльова, така, як я люблю - знає шо хоче і робить то, відверта, чесна, чітка і чьотка. Їли пляцки та говорили про моду та плани на майбутнє. Вона мені шось радила, а я собі думала. В голові було міліон нової інформації, і відчувалася потреба прописати то все в книжку бажань, яка мала хорошу вдачу матеріалізувати замріяне. Міла радила:
- Тобі треба шось зробити креативне. Зробити креативне шось з чогось, чтого ніхто ніколи не робив. З чогось, чого в тебе багато.
- З боргів???
Tuesday/
гуляли. їли. фоткалися. Бачила ціле місто, воно чудове.
Wednesday/
Останній тут. На 4.05 pm я мала літак на Vienna, того виїхати запаковані ми мали не пізніше 1 pm. Пакували останні речі, Світлана вибирала собі яку керсетку купити, приїхали мене провести і Світланині батьки. Я зарядила телефон, перевіряла щопять хвилин гроші, документи, квитки! Сім'я Угриних в повному складі подусяла мене та й ми попрощалися. Серце троха щемило. Я дуже швидко привязуюся до людей. А до цих то опше приклеїлася. Ще мала останню справу тут - скупнутися голяка у lake Michigan. Довго кружляючи по всій набережній милувалася краєвидами, троха нервувалася та шукала зручне місце для занурення, проте всюди був лід та каміння, або ж стрімкі та слизькі спуски. Дуже не хотіла псувати карму своєї книжки бажань - в ній здійснювалися найнеймовірніші, того купання було обовязкове. Але шансів таки не було. Берег лишався непідступним. Скоренько поїхали на офіс - дзвонив Світлани тато, сказав шо я забула фотографії на згадку. Це здалося мені дуже хорошою ознакою. Це означало, що я повернуся. Проте я й близько не могла подумати, що чекає мене попереду і як складуться зірки для мене сьогодні. У офісі допакували останні валізки, сумки від Луі Віттон були майже такі ж забиті, як й при подорожі сюди. Льоня і Оленка з сином заїхали провести мене. Я хвилювалася від першого досвіду перельотів. По дорозі на аеропорт O'Hare Віталік розповідав мені шось про даосизм та його прояви, про майстерність ведення бізнесу, про вміння розподіляти прибуток. Я слухала його погано, в голові крутилася картинка з рідним містом та родиною. Я хотіла додому. Повз нас сунулися назад останні будівлі чарівного міста Chicago.
В аеропорту хвилин з 10 не могли знайти, де наша посадка. На напрямок Vienna було пусто, коло нас крутився чувак, який розказував шо вже другий день не може вилетіти в даному напрямку. Віталік шукав відправку. Тоді, не зрозумівши ситуації, зателефонували до Lufthanza. Віталік щебетав по телефону, та й почав собі легонько сміятися вказуючи в мому квитку дату відправки 25 January. МАМО!!!! 25 January!!!!! Це ж, бляха, січень! Мій квиток, який я висилала Світлані, Сашкові, Ірині, який перевіряв мій тато і Віталік, був на місяць пізніше. Ніхто, ніхто не помітив помилки. Факін шіт, шо казати. Він вартував 4000 грн, і мав одну погану особливість - його не можна було ні поміняти, ні здати. Різдво, Новий рік, всі рейси були забиті, вільних місць на найближчі пару днів будь куди просто не було, та й вартували квитки в одну сторону 2500 зелених. Ми швиденько побігли перевіряти рейс на Варшаву. Та куди. На нині його було скасовано. Америка не пускала мене. Невідчутий Мічіган, не куплені мешти, забуті фотографії, улюблена кухня. Я не очікувала такого повороту подій. Я не могла в це повірити, Віталік сміявся і казав, шо це хороший шанс поїхати на Новий Рік у New York. January, блін.
В аеропорту залишатися було беззмістовно. Запланували собі зробити різдвяний сюрприз Світлані (пра чи вона такого хтіла??)))) у вигляді мого швидкого повернення. У Світлани з Тімою була запланована на 7 pm година радіоефіру, і туди мали прийти нежданчіком снігурка Люба і Дід Мороз Віталік. А шо робити? Тре хоч якось мінімально користати з ситуації. Та перед тим ми ше скоренько поїхали в мексиканський ресторан, аби вбити час і приховати мою присутність тут. Я була засмучена і стривожена, Віталік пробував розрадити і казав шо все шо не робиться то на краще. Згодом в юкітеку я робила з паперу зачіску снігурки та бороду діда Віталіка. Карочь хочу спати, допишу й відредагую завтра.
На даний момент я надалі перебуваю на тереторії Сполучених Штатів. Наскільки довго - не відомо нікому. Я надалі під враженням та надалі confused. Шо робити далі - не знаю. Всім доброго ранку, мені - доброї ночі.
був спокійний. Зрання ми покотилися до Юкітеку збиратися на завтра, та й я накінець-то вкраяла троха часу на роботу, яка стосувалася моїх прямих обовязків у Івано-Франківську. Десь на цей день я відчула шо центр світу змістився з Франківська, проте не за напрямком, а просто огорнув цілу земну кулю. Тут я зрозуміла шо дім, то там де ти. І шо жити зможу будь де, принаймні недовго. Останнім часом дуже кортить на зміни, та вони мають датися взнаки самі. Світлана добивалася від мене відповіді чи гратиму я на цимбалах для того, щоб попередити Feraru про рент інструменту. В голові крутилися думки про те шо граю я нечітко, цимбали мають інакшу відстань між струнами аніж рідні, а коли хвилююся то взагалі вилітають пальцеткі з рук. Але це звичні думки перед тим як робити шось нове та важливе. Довелося просто погодитися, а далі дивитися шо ж з того буде. При зустрічі Feraru сказав шо настроїв мені їх з відео яке я висилала йому ше у середу, і зайняло йому то цілий день, ше й у середу він казав шо по тому відео настроїти unreal, та й я сама то бачила. І зробив він то бо вже дуже try to help her. Мені це було дуже приємно, звичайно. Домовились шо він до нас приїде грати між виходами. І потянули ми цимбали додому на розігрів. Вдома все ніби виходило, проте треба було троха більше часу перелаштуватися мені на іншу відстань струн. Ну і ще не було першого басу C, який в мене був у всіх творах))) того замість нього я била пальцетками просто по інструменту. Час від часу мені згадувався переліт і перспектива польоту додому, і ставало тривожно. Добре шо по дорозі на Америку мені попавсь Ярослав. А назад?
Satuday/ Day X
очі самі відкрилися о 7 ранку. Світлана з Віталіком ше спали. Вперше мій ранок на день презентації був таким спокійним як тут. В аеропорту New Jersey на посадці у літак вже сиділа Іринка з Іваном та племінницею. Наробила бутербродів, звязалася по скайпу з Сашком - за 10 хвилин він вже був в мене під будинком, і ми поїхали у аеропорт O'Here. Паралельно ми висіли з Іринов на скайпі, блін я не бачила її майже рік! Троха так аж сльози наверталися. Скоренько знайшли термінал, зависли на хвилину біля центрального входу, і ось уже вона мені махає руков, біжимо один до одного дусяємся, смикаємо один одного за волосся. Далі - класична американська закусочна з омлетом та тостами, кола. Швиденько пакуємо одяг та цимбали з Юкітеку та вирушаємо на осередок творити наш запланований найважливіший день. Розігратися я далі не встигаю. Хвилювання немає.
Примірошну нам дали велику. Це була балетна зала пуста та гарна - з величезним дзеркалом. Віталік заніс нам все потрібне для підготовки, увімкнув Pink Floyd й покинув.
Почалося прасування (я вже здається професійний прасувач), зачіски, візаж, перемірювання дівчат, тут ше принесло Вікусю. Міряти й прасувати, прасувати й міряти, нудний процес, спілкування з дівчатами проходило з перекладом Іруні. Вийшла халепа з колготами - виявляється моделям ніхто не сказав, шо треба брати тонкі прозорі колготи. Ясне діло шо ніхто не сказав - в нас це ніхто навіть не каже, це йде по-defolt'у. За годину до початку події ми провели репетицію. Я українською пояснювала який саме характер виходу має бути, і мене здається вперше почули. Дівчата були кльові, найкращі які в мене були: гарні, органічні та з апломбом, як казала моя викладачка з танців. Це внутрішнє. Помилитись може навіть матьора манекенниця, але коли вдається донести, що потрібно не тільки демонструвати одяг, а образ з людиною в цілому, коли вдається запалити душевний вогник. То ніщо не в силі змінити настрій та враження. Left, right, left, right...воно нам потім снилося, Міла допомогала з дівчатами, Іруня перекладала та зводила списки по одягу, Тіма налаштовувався, хлопці розкладали столи та готували квитки, всі метушилися як мурахи. Востаннє перед подією я спустилася в залу і була вражена від побаченого. Подіум застелили зеленим килимком, по периметру стояло професійно поставлене світло, на задньому плані Тіма грав шось гарне-гарне, а за його спиною йшов відеоряд з фотосету колекції ZymNA ше у студії, якого я взагалі не бачила. Ото вміют люди зробити дитині свято. Круто? Та! І тут пустили мене на сцену розігратися, як ніби я музикант, дали мені мікрофон, і я у світлі прожекторів заграла і почула себе з колонок.
-Тіма, можна ще?
-Можна.
-А ше?
-Та можна - сміявся.
Стоячи на сцені було легко уявити себе професійним музикантом. Це було миттєво, але так unbelieveable. Я була впевнена шо я залабаю то шо треба за пів-пива.
Презентація затримувалась через людей які повільно збиралися на подію, ми з Іринкою присіли серед купи фотографів в кінці подіуму глянути на Вікусю, яка виступала перша. Все йшло по плану, почався показ, серце тьохкало щоразу коли моделі майстерно розверталися не дивлячись під ноги у сукнях з довжелезними шлейфами. Я щиро здивувалася, шо ніхто не загріб додолу.
Зал сприймав привітно, та й було шо сприймати. Але попри то наближувався момент коли я мала виступити особисто. І це не могло не хвилювати мене. За планом відкривати свій показ мала я Петровою композицією, яку задрочила напамять ідеально, та й ще б - в мене їх всього до десяти. Я пішла в зал, міцно стискаючи у руках пальцетки, дуже гонорово зкинула хустину на спинку стільця, мені поклали інструмент, увімкнули мікрофона і, о чьорт. Я забула композицію. Більше того - я забула їх всі. Просто луплячи куди попало по струнах я ніяк не могла згадати шо я грала до цього весь цей час, ні кавалочка. Просто загадково посміхаючись я грала будь-шо, зі страхом підняти очі і подивитися в зал і побачити реакцію на це. Можу спорити, дядько Feraru, який стояв поряд, остаточно припух і так й не поняв якого дідька він строїв мені цимбали три дні, бо то шо я видавала можна було видати на любих. Дякую Тімі, який на фон поклав дуже заГадочну музику, і того це все виглядало так мінімально заГадочно. Розуміючи шо довго оце я лабати не в силі я за хвилинку-півтори мєдленно і не менш заГадочно вступилася в сторону виходу моделей. Музика розкочувалася на все українське село. Ми з Ірою випускали їх разом. Кожній нагадували про природність, посмішку, щирість. І вони робили це. Трек був ідеальний. Більше того, коли дойшло до частини, у якій був аркан, я зрозуміла шо їх всіх просто качає, всіх, моделей, організаторів, Тіму, Feraru, глядачів, їх рвало на клапті. Finally. Зал зірвало криками, оплесками, свистом. І я була там, в самому центрі цієї бімби. Перерва, другий вихід, перерва. третій. Наостанок лишили Світланину дочку Магдалинку у сіро-рожевому платтячку. Я підозрювала шо вона може не захтіти його вдівати, така дитина норовлива, але за діло взялися мама-сестра-бабуся й нянька, і Мася пішла по подіуму сама притримуючи платтячко ручками. Це було знов ж таки amazing. Чи cute. Не знаю як.
Після показу до нашого backstage'у завітало чимало з глядачів мірятися, вибирати. Знов рух, запитання відповіді, я спусилася на землю з 15 сантиметрових підборів, фото з організаторами, фото зі спонсорами, дві канапки, подяки, пакунки, холодна машина, вечірній супчік, сумний підрахунок витрат, душ, очі закрилися ледь голова торкнулася подушки.
Sunday/
Ми збирали лайки. Світлана по телефону. Я та Віка на facebook. Недільний ранок, сніданок, враження, згадували як пяний їхній художник Ярема виліз на подіум перед моделями під час показу. Як Міла ледь не впала бо хлопці не розкатали до кінця мій улюблений зелений килимок. Як Магдалинка підняла залу оплесками. Як щиро та по-українськи посміхалася афроамериканочка Аміна. Як я забула ноти. Івент вдався, шо казати. Млинці були супер смачні, різні джеми, кава з молоком. Взагалі мене Іванишини годували з розрахунку шоб ніхто точно не сумнівався в тім, шо я не голодна, і нікого не хвилювало шо може мене ше хтось має полюбити в цій жизні??? Я поправилась десь на пятішку кг, мамо не переживай, голодна я була тікі раз. Приїхали Світланині батьки та забрали нас всіх у кавярню на пляцки. У кавярні Іруня подарувала мені годинника з вусами. Я засумувала її відпускати. Ми пили кавку і багато балкали всі разом, про життя в Чікаго, про моду, про рідний Франківск. Коли Іван забрав Іру на літак я зрозуміла шо не переведу годинника на український час. Най буде такий як є. І взагалі мені було приємно шо з Ірою прихав ше й Іван, і з похресницею, шо люди прийшли підримати мене. Це дуже круто. І дуже важливо.
По обіді стався шопінг у одному з чікагських молів. Шьооорт, ніколи, ніколи я не бачила стільки гарного і якісного взуття одночасно в одному місці, курча балія яке воно було кошерне. Це Світлана завела мене в найдрожчу крамницю, я перебирала кльове за кльовим, не знаючи як спинитися. Було дуже приємно шо то 50% знижка, але то шо з тою знижкою воно всеодно вартувало 600$, вбивало наніц. Я мушу мати багато гарного взуття, мушу. Як не знаю, але дуже хочу. І оті жовті теж.
У тому молі бачила багацько якісного і неякісного одягу, прте він направду був таньшим за наші лахи. Суттєво. Хлопці зкуповувалися собі на батьківщину, Світлана подарувала мені синіх панчох та рукавиць, я знайшла кілька пар ну дуже гарного взуття, та готова була його собі придбати, проте як назло не знаходилося мого розміру, халепа. Після цього взуття, шо я побачила, я не знаю як маю носити шось інакше.
Ввечері знов були сосіски-друзі-камін. Знов було весело. Ми проводжали ше також Сашика. Всі потроху поверталися домів, і я була на черзі. Я вже троха відчувала потяг, проте ше не надто, враження заповнили мене і не пускали. Найбільше до дому мене тягнула ше не викуплена демка. Specialized Demo Carbon 14 року, хто не в курсі.
Monday/
Ввечері ми поїхали до Світланиної сестри Міли на чайок. Міла кльова, така, як я люблю - знає шо хоче і робить то, відверта, чесна, чітка і чьотка. Їли пляцки та говорили про моду та плани на майбутнє. Вона мені шось радила, а я собі думала. В голові було міліон нової інформації, і відчувалася потреба прописати то все в книжку бажань, яка мала хорошу вдачу матеріалізувати замріяне. Міла радила:
- Тобі треба шось зробити креативне. Зробити креативне шось з чогось, чтого ніхто ніколи не робив. З чогось, чого в тебе багато.
- З боргів???
Tuesday/
гуляли. їли. фоткалися. Бачила ціле місто, воно чудове.
Wednesday/
Останній тут. На 4.05 pm я мала літак на Vienna, того виїхати запаковані ми мали не пізніше 1 pm. Пакували останні речі, Світлана вибирала собі яку керсетку купити, приїхали мене провести і Світланині батьки. Я зарядила телефон, перевіряла щопять хвилин гроші, документи, квитки! Сім'я Угриних в повному складі подусяла мене та й ми попрощалися. Серце троха щемило. Я дуже швидко привязуюся до людей. А до цих то опше приклеїлася. Ще мала останню справу тут - скупнутися голяка у lake Michigan. Довго кружляючи по всій набережній милувалася краєвидами, троха нервувалася та шукала зручне місце для занурення, проте всюди був лід та каміння, або ж стрімкі та слизькі спуски. Дуже не хотіла псувати карму своєї книжки бажань - в ній здійснювалися найнеймовірніші, того купання було обовязкове. Але шансів таки не було. Берег лишався непідступним. Скоренько поїхали на офіс - дзвонив Світлани тато, сказав шо я забула фотографії на згадку. Це здалося мені дуже хорошою ознакою. Це означало, що я повернуся. Проте я й близько не могла подумати, що чекає мене попереду і як складуться зірки для мене сьогодні. У офісі допакували останні валізки, сумки від Луі Віттон були майже такі ж забиті, як й при подорожі сюди. Льоня і Оленка з сином заїхали провести мене. Я хвилювалася від першого досвіду перельотів. По дорозі на аеропорт O'Hare Віталік розповідав мені шось про даосизм та його прояви, про майстерність ведення бізнесу, про вміння розподіляти прибуток. Я слухала його погано, в голові крутилася картинка з рідним містом та родиною. Я хотіла додому. Повз нас сунулися назад останні будівлі чарівного міста Chicago.
В аеропорту хвилин з 10 не могли знайти, де наша посадка. На напрямок Vienna було пусто, коло нас крутився чувак, який розказував шо вже другий день не може вилетіти в даному напрямку. Віталік шукав відправку. Тоді, не зрозумівши ситуації, зателефонували до Lufthanza. Віталік щебетав по телефону, та й почав собі легонько сміятися вказуючи в мому квитку дату відправки 25 January. МАМО!!!! 25 January!!!!! Це ж, бляха, січень! Мій квиток, який я висилала Світлані, Сашкові, Ірині, який перевіряв мій тато і Віталік, був на місяць пізніше. Ніхто, ніхто не помітив помилки. Факін шіт, шо казати. Він вартував 4000 грн, і мав одну погану особливість - його не можна було ні поміняти, ні здати. Різдво, Новий рік, всі рейси були забиті, вільних місць на найближчі пару днів будь куди просто не було, та й вартували квитки в одну сторону 2500 зелених. Ми швиденько побігли перевіряти рейс на Варшаву. Та куди. На нині його було скасовано. Америка не пускала мене. Невідчутий Мічіган, не куплені мешти, забуті фотографії, улюблена кухня. Я не очікувала такого повороту подій. Я не могла в це повірити, Віталік сміявся і казав, шо це хороший шанс поїхати на Новий Рік у New York. January, блін.
В аеропорту залишатися було беззмістовно. Запланували собі зробити різдвяний сюрприз Світлані (пра чи вона такого хтіла??)))) у вигляді мого швидкого повернення. У Світлани з Тімою була запланована на 7 pm година радіоефіру, і туди мали прийти нежданчіком снігурка Люба і Дід Мороз Віталік. А шо робити? Тре хоч якось мінімально користати з ситуації. Та перед тим ми ше скоренько поїхали в мексиканський ресторан, аби вбити час і приховати мою присутність тут. Я була засмучена і стривожена, Віталік пробував розрадити і казав шо все шо не робиться то на краще. Згодом в юкітеку я робила з паперу зачіску снігурки та бороду діда Віталіка. Карочь хочу спати, допишу й відредагую завтра.
На даний момент я надалі перебуваю на тереторії Сполучених Штатів. Наскільки довго - не відомо нікому. Я надалі під враженням та надалі confused. Шо робити далі - не знаю. Всім доброго ранку, мені - доброї ночі.