UFN
Sunday/
Знання англійської в мене на 2 з 10, тому переплутати departure та arrive було легко. Як тільки я здала свій 70 кг вантаж, то одразу почула: «Чернікова Любов, що відбуває рейсом 2551 Львів-Мюнхен, терміново пройдіть на посадку». Але зробити того я не змогла, бо мене затримала львівська митниця. Це було очевидно - величезні сумки в клєтку, обклеєні буклетами, ну дуже вже кидалися в очі й клеяли мені на чоло ярлик «заробітчанка». Я очікувала проблем з перельотом будь-де, окрім першої точки відправки рідного міста Львова. Митник довго пояснював, що безцінні вишиті речі потрібно реєструвати у торговій палаті три роки???, та шо він поставить мене на облік???, та почувши у відповідь, шо це мої особисті творіння і вони нічого не вартують, втратив всі аргументи. Він, звичайно, мав шанс отримати хабар - коли я поставила запитання: «А шо я маю зараз конкретно зробити?». Думала, я почую конкретну суму, мала на той випадок дрібні $, та не почувши у відповідь нічого такого остаточно склеяла дуру та втекла на посадку. Здивувало також те, що на всьому шляху нікого більше не цікавило, шо я везу, для кого і в якій кількості. Пройдіть на посадку, пройдіть на посадку... по сходах бігла, на сканерах зривала з себе пальто й металеві прикраси, з рук випадали документи й квитки, купа коридорів, де мій, курва, літак. Працівниці аеропорту, до речі, теж не хотіли мене пускати, але ці вже того, що їм сподобалося моє пальто. Отож, усі візитівки я лишила ще в Ukraine. Літак, Lufthansa, німецькомовні стюардеси, накінець-то хтось мене всадив. Хмарно, сама собі коло віконечка, стрес - тут я зрозуміла, шо шанси зустріти у цьому літаку українську діаспору, яка ще й летить до Чикаго моїми рейсами ще менші, ніж мої знання англійської. Злетіли, піднялися над хмарами, сонце засліпило очі. Хороший знак - отако злітати над хмарами. Це ніби як коли тобі хмарно, то треба знати, що сонце всеодно світить, просто воно троха вище, і його не видно. Тоді ж я й почула легко акцентовану українську мову. То був Ярослав.
Ярослав, якшо ти раптом випадково коли-небудь прочитаєш це, то знай, що ти таки мене врятував. Сама я долетіла б максимум до Мюнхена. І те, що я дякувала тобі за допомогу стримано, а не всеохоплююче емоційно як я люблю, означає тільки те, шо я не хотіла здатися нав’язливою, а ше тим більше не знаю, який саме стиль поведінки у вашому селі Rochester.
Він допоміг мені у всьому: пройти усі паспортні контролі, американську митницю (де я вже сама пробувала пояснити purpose of visit to United States), заповнив мені той синій папірець, домовився, шоб мене пересадили до нього в літаку на Washington, замовляв чай, вмикав російське кіно, Інтернет, зняв у Washington мій вантаж, посадив на наступний літак та відвів у посадочний gate. Через океан ми летіли десять годин, а здалося - чотири.
Коли залишилася сама, то усвідомила, шо тут немає нікого знайомого, і це було незвично мені, дівчині, яка прожила все життя у одному маленькому місті (до цього часу воно ще й здавалося мені великим і взагалі центром світу). Тут таких як я було в меншості, їх тут різних інакших всіх дуже багато - індусів, азіатів, афроамериканців, мексів. В процесі перельоту моє ім’я змінилося на Love, бо ви б чули як кажуть Любця чи Любов ті, хто ніколи не знав шо таке Любця і ніколи не чув галицького акценту.
Другим моїм знайомим по перельоту став Kevin. Довго допитував, чого я стою саме у другій черзі (я туди стала випадково бо навіть за третім разом не допетрала, куди мені)
- Fyhdbsu kdknr llus fnbbrjsp[[enmznfhhy yysklrisn ??!! (я так зрозуміла, то було питання чого я тут)
- Не знаю. (посмішка)
- English?
- Не знаю. (посмішка)
- Deutscher?
- Не знаю. (посмішка)
- Français?
- Не знаю. (посмішка)
- 中国的?
- Не знаю. (посмішка)
- What is your name???!!!
- Love.
В літаку я зрозуміла, що дивитися незнайомим людям відверто в очі можна і навіть треба. Я це робила, дивилася та посміхалась навзаєм. Доба розтягнулася на 32 години, я засинала падаючи на плече сусідки то зліва, то справа - змучена, налякана, ніяка інформація вже не вміщалася в мій мозок. Тому коли починало сильно трясти, мені було really байдуже, долетимо ми нормально чи впадем, втонем і вмрем. В аеропорту Chicago мене наздогнав Kevin, розказав шо його sister теж is a designer, шо вона працює в Ralph Lauren, шось там ше багато щебетав та я втратила до нього будь-який інтерес, побачивши здалеку Сашка. І Віталіка. Була 1 am, подорож тривала 26 годин, у рідному Франківську була 9 година ранку і всі вже працювали. Спалося дивно.
Monday/
Світлана та Віталік Іванишин поселили мене в себе на суперкухні. Правда, кухня в них - студія, дуже гарна і така велика як наш цех, і більше схожа на залу. Світлана - редактор, працює в газеті, Віталік - директор IT-компанії «UkieTech». Тому зранку ми поїхали саме туди. В юкітеку я провела велику частину свого часу перебування у Chicago. Тут мені хлопці дали все, шо треба - робочий стіл, айпед, прасувальний стіл, парогенератор, кронштейни, вішаки, засоби для чистки одягу, керамічну чашку під чай, з якою ходять всі американки. Тут я також познайомилася з Льонею і David’ом (Девід на Миколая подарував мені шкарпеточки, so cute))). Мушу визнати, тут мені було добре - вони дуже про мене дбали (як кажут в нас вдома - носилися, як з збитим яєчком), постійно перепитували чи я good, чи не хочу кава-чай-їсти-спати. Про спати - зміну часового паска я не відчула взагалі. Відов далась взнаки звичка організму спати, коли треба, а не коли положено. Їжа, здалось мені, тут недобра. Проте цього я не особливо відчула, бо годували мене вдома і дуже смачно. Особливо засмакувала якогось білого сира схожого на нашу вурду - коли їла то це був космос, того я з’їла його майже весь, im really sorry, guys. Майже весь день я випрасовувала привезену колекцію, на вечір був запланований кастинг моделей та знайомство з Ukrainian Culture Center. Поміж те, Віталік мене катнув містом, показав Down Town, набережну, Michigan Lake, я записала собі у книжку бажань купнутися там голяка - по традиції. Місто гарне, проте краще все-таки вночі. Amazing кажуть в них там. Кастинг пройшов посередньо, проте я побачила Вікусю - дуже тішилася, ми встигли трохи побалакати про життє-буттє, згадати Миколу Богдановича. Микола Богданович, ми вас love very much.
Tuesday/
Ще у Франківську я замріяла зіграти на якійсь із своїх презентацій сама на цимбалах, аби долучитися до музичного супроводу власноруч. Цимбали було везти попри колекцію нереально, того ми почали шукати їх у Чикаго. І знайшли. Вони тут є тільки у одного чоловіка - Nicolae Feraru. Проте в нього їх дофіга й різних. За походженням - румунець, живе у штатах більшу частину свого життя, меганереально крутий музикант, цимбаліст, я себе відчувала попри нього маленькою мушкою. Під час спілкування мене не покидало почуття, шо ми потрапили до когось надзвичайного, до кого реально треба записуватися у чергу. Це було одне з незабутніх знайомств. Ніколай довго не міг зрозуміти як і шо я маю зіграти, на яких саме цимбалах і з яким саме строєм. Сам же він грає віртуозно, встиг нам пограти та розповісти історію його, наскільки я зрозуміла, насиченого життя. Домовились, шо він гратиме у нас на шоу та зідзвонитися згодом. На його цимбалах не звучала ні одна з завчених мною мелодій, того я вирішила шукати та просити Петра прописати нам його та мій стрій. Строї на цимбалах в Україні та Румунії часто музиканти вигадують собі самі, того Ніколай кілька разів казав, шо мій вчитель крейзі (є таке троха, да), і він не знає, яке то воно мені має бути. Настрій падав, мені було незручно займати його час, також я не розуміла ¾ з того, шо він казав, і не могла знайти на його інструментах ні одного знайомого звука. Та з’їжджати з прохання було теж не зручно, того питання залишалося відкритим. Віталік та Світлана попри проект UAMODNA мають свою основну роботу, того ми поїхали троха порішати якихось Віталікових справ. По дорозі розглядали та фоткали місто, занюхали чукулядову фабрику, яка реально пахла на весь центр, спілкувалися та планували наш івент. Коли приїхали у якийсь бізнес центр, мені раптово стало зле - чи то від їжі, чи від зміни ситуації, заболіла печінка. І тут відбулася моя перша в житті безпричинна істерика. Гарячі сльози покотилися по щоках, дихання десь раптом зникло наніц, я відчувала, шо не можу стриматися та мушу ховатися від всіх, бо як хтось запитає англійською, чого я так - то шо я їм скажу? Віталік спілкувався з інвестором, а я сиділа скраєчку і мовчки ревіла. Мозок вилетів з голови наніц та піднявся на рівень польоту того величезного міжатлантичного літака, не відчувала тіла, я злякалася, шо попала під вплив якогось американського гіпнозу, хотіла зникнути з цього світу тут і зараз в цю секунду. Сльози, шмарки, піт, немає повітря, дихання давалося важко, все ніби завмерло. Чого я тут? Погано пам’ятаю, шо там було і як ми вийшли з приміщення. Згодом це минуло, десь приблизно тоді, коли знов запахло чукулядом і я вперше побачила нічний Down Town. Але залишилося відчуття невагомості та мурашок по тілу.
Wednesday/
Вже ближче був наш Day X, того ми почали вже піар компанію. Весь день зайняло спілкування та відвідини банків, друк афіш, банерів, директора школи, директора осередку, замовлення їжі на фуршет, а ввечері у нас був запланований радіо-ефір. Попри радіо хвилі я встигла познайомитися ше з одном цікавим чоловіком. Ярослав Кіт - директор радіо студії, сам за походженням українець, під час переговорів про хвилі та події з щирою зацікавленістю запитав, хто я така (і ше пригостив смачною печенькою). Згодом він встиг розказати, що його мати - Мирослава Кіт, яка зараз живе у Дрогобичі, сама вишиває. Тоді показав її книжку, яких в неї взагалі-то ше й чотири. Опшем, мама його - заслужена вишивальниця України, заслужений майстер народної творчості, член львівського осередку національної спілки майстрів народної творчості, дослідниця вишивки, і ще багато чого. Ото насправді життя непередбачуване. Хочу відвідати її в Україні!
На радіо я наживо вже познайомилася з Тімою. Tima Fei - з Тернополя, дуже відомий у Чиказі діджей, мав безпосереднє відношення до нашого показу, бо створював нам з Вікусею музику на показ, ставив звук та й мав вести цілий вечір. З Тімою ми спілкувалися ще у Skype, коли я була в Україні, він мені дуже зайшов - приємний молодий чоловік, дуже, дуже простий та адекватний, мені з ним зразу було легко спілкуватися так, ніби ми зналися з пісочниці. Amazing, карочє. Тімі з дому я привезла у подарунок краватку з гуцульською вишивкою - най пам’ятає рідну неньку). Тіма мене приємно здивував одразу. За все своє творче життє я багатьох людей просила зробити мені трек на вихід моделей. А от Тіма - телепат - вгадав всі мої побажання раптом, навіть без пояснень. Я включу всім потім той трек, заціните. Ми тепер їздимо в машині та й ковбасимось під нього, дякую, Тіма.
На радіо наше інтерв’ю було відкриттям хвилі UAMODNA. Спілкування пройшло спокійно, я розгубилася, бо Світлана попросила розповісти мій улюблений анекдот про білі і чорні вівці, того все, шо було після того я пам’ятаю погано. А Світлана - просто космос - так круто вміє балакати, шо навіть німого б розговорила певно. Вечір пройшов круто, в теплій домашній компанії у Іванишинів вдома з каміном, сосисками, вином, тим сами суперсиром, їхніми друзями, Вікуся теж до нас приїхала. Ми собі балакали та й реготали до ночі, вони здалися мені такими рідними, що майнула думка про те, шо я буду за цим навіть скучати. Дуже теплі люди. Це дуже ніжне та приємне відчуття у грудях, коли відчуваєш себе у своїй тарілці і можеш спокійно бути собою не переживаючи про непорозуміння, а ше мені навіть здалося, шо вони теж мене трошки полюбили.
Thursday/
Довго ґвалтуючи Юлю та Петра у Франківську з проханнями прописати стрій, я вже була трохи у розпачі. Шо робити з тими цимбалами, зрозуміло, шо мене тут ніхто не знає і бити пальцетками по струнах, мило посміхаючись, я то канєшно зможу, але то, шо буде в результаті звучати, взагалі не могло б бути схоже на то, шо я люблю. У Ніколая ми просиділи три години, шукаючи знайомі ноти, стрій та все решту. Багато разів чула, шо він широ хоче допомогти мені та не знає як, я вже була засумувала. Що робити? Погода погіршилася, почався дощ, я раптом зголодніла, змучилася та змокла в ноги.
Ввечері була запланована репетиція в осередку та примірка моделей. Поки ми їхали, то ше встигли забігти у мегамаркет по колготи. То, до речі, правда, шо всі вітаються один з одним та питають як справи. Як у фільмі «Брат 2». Гарним сюрпризом стали також колготи від Вєрки Вонг по ціні, шо китайські у нашої баби Валі на п’ятачку. Ціни тут хіба трохи вищі від наших, про зарплати не знаю, одяг навіть дешевший. Я вирішила, шо куплю собі їх пару пачок, як стане мені грошей. На репетицію киця Вікуся привезла мені теплі носочки та їжу - Вікуся, дякую, мила. Почалася робота та суперечки, примірки та власне репетиція. Тут ми мали вже пересувні кубіки, які зручно було використати під подіум, проте, нажаль, різнокольорові. Зала була велика, пуста, місце для тусовки - ідеальне, під показ - побачимо. Моделі були доста вправні, приємні майже всі, допомагала з репетицією SveetLANU її рідна сестра Міла, яка була професійна модель. Одна дівчинка була темношкіра, цікаво було міряти на неї етноодяг, але з дуже специфічною фігурою. Деякі з них не знали української, того мені довелося бігом вивчити «take it off», «come here» та якісь такі мінімальні фрази. Всі з них були позитивні та усміхнені, як шось не розуміли, то просто посміхалися, того ми з ними справувалися good. До речі, дівчата сподобали се шмаття, питали шо по чьом. Доводилося переводити в доляри. Особливо мені сподобалася Альона - висока пишногруда суперорганічна, вільно пластична дівчина з синезними очима. Така природня собі королева. Але гарні були певно майже всі. В загальному я нарахувала в себе 38 костюмів, які планувала вбрати, дівчат було до 20, того розбили вихід на 3 частини. Часу в осередку витратили багато, бо робота була складна та насичена, спробуй підбери всім, шо кому пасує. За сам вихід мені не було сенсу хвилюватися - часу було настільки мало, шо вдати будь-що складне та цікаве було нереально. Того вирішили робити просто, але чітко - вихід по подіуму без постановок. Взагалі наявність подіуму було великою перевагою тут.
