якось так сталось...
Стою посеред руїн древнього форту, на висоті третього поверху, з легкою обережністю дивлюсь під ноги, щоб темрява не стала оманливою. І вже вперше тут, разом з іншими, впевнено співаю вже рідний для мене гімн. Я знав кожне його слово, і розумів значення кожного рядка. Серце знову щемить перед відчуттям нових пригод, нових можливостей, вже не бажанням дізнатись про власні слабкості, а бажанням показати на що здатен. Я приїхав стати кращим.
Цьогоріч, для мене вже було розчарування стояти другим в лаві після серії короткий-довгий, хоча було це тільки раз. Я відчував, що маю перевагу, перевагу про яку не знають інші, і моя перевага прийшлась мені не на користь. Я був впевнений в тому хто я є, і не було сумніву мені, що я тут кращий.
Часто ці думки мене поглинали, і я забував про когорту, що йшла поруч зі мною. Бо я йшов попереду, несучи таборове знамено, не озираючись назад. Я дивився вперед і вже мабуть таки бачив як виглядатиме завершення. Так я пояснюю собі те що сталось.
Тут я дізнався про свої слабкості.
Неможливо спати. Другу ніч без сну через комарів. Де їх взялось стільки у пустелі? Сховатись від них було неможливо через задушливу нічну спеку. А ми, з моїм найкращим другом, сидимо біля вогню та підкидаємо у нього листя коноплі, що проростає тут краще ніж трава на проспекті Свободи. Цей дим хоч якось відганяє комашню від нас, а я в спокої можу почухрати свої п’ятдесят укусів на лівій руці. Смак свіжозвареної кави приємно розмочує скибку чорного хліба в роті, і я усвідомлюю що щасливий сидіти тут.
Дивно було відчувати запах гнилих кавунів, і поколювання піску у взутті, у невідомому для мене забутому цивілізацією селі. Не надто привітні люди кидались одразу в очі, і я розумів усю небезпеку нашого перебування тут. Почуття відповідальності не давало мені бажаного спокою, кидаючи один кавун за іншим в стару вантажівку.
«Друга ночі, а ми ще не закінчили…» - думав я, а не задоволені місцеві мужики вже не знаходять в своєму словниковому запасі нової лайки. Хлопці вже знесилено підіймають мабуть тисячний кавун, хапаючись за спину і заледве ступаючи крок за наступним. Нарешті, злізаю з машини, сам, в невідомому для мене місці, з незнайомими людьми, посеред зоряної ночі. Ваги показують 10 тонн. Стараюсь поводитись відповідно до місцевих, триматись на рівні, інколи вживаючи «популярні» тут слова у своєму діалозі, я вже перераховую купюри що нам відрахували за роботу. Не те на що я сподівався, але щасливий що розрахувались.
Тут я дізнався про свої слабкості.
Не надто приємний початок мого четвертого, став початком нових випробувань для мене. Вже здавалося б у не складному, та навіть легкому у відбутті рівні вишколу, та все ж - вишколу. Та знову сон був не стійкий, знову подумками я згадував той двір і ту ніч, знову не спав, не через холод, та й вже не через спеку.
Та все ж, як добре було знову бачити запалені очі, що так як колись я, часто незрозуміло для інших, приїхали на їхнє мабуть перше в житті серйозне випробування - на свій перший в житті вишкіл. Пізнати самого себе.
Тут я дізнався про Легіон.
Я став таким яким я став, завдяки вишколу.
Чи поїхав би знову? Мабуть ні. На все свій час, мій час пройшов.
Направду, цей табір відіграв важливу роль в моєму житті, і ховаючи стару легіонерку в шафі, сподіваюсь таки вдягнути її знову, колись, в ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте. Там, разом з іншими. Т акими як я…
Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму, страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, в серці замешкай моєму! У тюрмах і тяжких хвилинах підпільного життя рости мене до ясних чинів. Для Тебе в чинах тих хай знайду я смерть, солодку смерть у муках за Тебе.
Цьогоріч, для мене вже було розчарування стояти другим в лаві після серії короткий-довгий, хоча було це тільки раз. Я відчував, що маю перевагу, перевагу про яку не знають інші, і моя перевага прийшлась мені не на користь. Я був впевнений в тому хто я є, і не було сумніву мені, що я тут кращий.
Часто ці думки мене поглинали, і я забував про когорту, що йшла поруч зі мною. Бо я йшов попереду, несучи таборове знамено, не озираючись назад. Я дивився вперед і вже мабуть таки бачив як виглядатиме завершення. Так я пояснюю собі те що сталось.
Тут я дізнався про свої слабкості.
Неможливо спати. Другу ніч без сну через комарів. Де їх взялось стільки у пустелі? Сховатись від них було неможливо через задушливу нічну спеку. А ми, з моїм найкращим другом, сидимо біля вогню та підкидаємо у нього листя коноплі, що проростає тут краще ніж трава на проспекті Свободи. Цей дим хоч якось відганяє комашню від нас, а я в спокої можу почухрати свої п’ятдесят укусів на лівій руці. Смак свіжозвареної кави приємно розмочує скибку чорного хліба в роті, і я усвідомлюю що щасливий сидіти тут.
Дивно було відчувати запах гнилих кавунів, і поколювання піску у взутті, у невідомому для мене забутому цивілізацією селі. Не надто привітні люди кидались одразу в очі, і я розумів усю небезпеку нашого перебування тут. Почуття відповідальності не давало мені бажаного спокою, кидаючи один кавун за іншим в стару вантажівку.
«Друга ночі, а ми ще не закінчили…» - думав я, а не задоволені місцеві мужики вже не знаходять в своєму словниковому запасі нової лайки. Хлопці вже знесилено підіймають мабуть тисячний кавун, хапаючись за спину і заледве ступаючи крок за наступним. Нарешті, злізаю з машини, сам, в невідомому для мене місці, з незнайомими людьми, посеред зоряної ночі. Ваги показують 10 тонн. Стараюсь поводитись відповідно до місцевих, триматись на рівні, інколи вживаючи «популярні» тут слова у своєму діалозі, я вже перераховую купюри що нам відрахували за роботу. Не те на що я сподівався, але щасливий що розрахувались.
Тут я дізнався про свої слабкості.
Не надто приємний початок мого четвертого, став початком нових випробувань для мене. Вже здавалося б у не складному, та навіть легкому у відбутті рівні вишколу, та все ж - вишколу. Та знову сон був не стійкий, знову подумками я згадував той двір і ту ніч, знову не спав, не через холод, та й вже не через спеку.
Та все ж, як добре було знову бачити запалені очі, що так як колись я, часто незрозуміло для інших, приїхали на їхнє мабуть перше в житті серйозне випробування - на свій перший в житті вишкіл. Пізнати самого себе.
Тут я дізнався про Легіон.
Я став таким яким я став, завдяки вишколу.
Чи поїхав би знову? Мабуть ні. На все свій час, мій час пройшов.
Направду, цей табір відіграв важливу роль в моєму житті, і ховаючи стару легіонерку в шафі, сподіваюсь таки вдягнути її знову, колись, в ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте. Там, разом з іншими. Т акими як я…
Click to viewСпали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму, страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, в серці замешкай моєму! У тюрмах і тяжких хвилинах підпільного життя рости мене до ясних чинів. Для Тебе в чинах тих хай знайду я смерть, солодку смерть у муках за Тебе.