Коул Тернер: Про професійну солідарність
Надихнула bilozerska at Олена Білозерська: «У нас має бути професійна солідарність, інакше передушать по одному»
"Браун і далі так само нерухомо лежав на ліжку, розглядаючи навислого над ним Бедворта, та незворушно пахкав люлькою. Тільки очі його люто звузилися.
- Пташеня, не переді мною тобі лукавити, - прохолодно сказав він. - Яка тобі правда потрібна? Де ти її знайдеш в цьому світі? Вся журналістика - це суцільний компроміс, в першу чергу з самим собою. Все своє життя ти будеш лжесвідчити й чудово знаєш це. На цьому і тримається наша професія, недарма вона - друга найдавніша.
- Як це? - не зрозумів Бедворт.
- Тому що перша найдавніша професія - проституція. Ех ти, навіть цього не знаєш! Чому ж вас учили в університеті? Подумай і зрозумієш, що між нами і нашими сестрами у гріху багато спільного. Там продають тіло, тут - душу. Яка різниця? Красиве тіло коштує дорожче, талановита душа - теж. Головне - вміти себе подати. Ось ти і хочеш красиво подати себе в цій історії. Побренькати про гуманізм, про ціну життя, про ідеали цивілізованого світу..."
Альберт Валентинов, "Синя рідина".
Ми знаємо про професійну солідарність міліції. Це коли люди в погонах здійснюють злочини - беруть хабарі, слугують дахом порушників закону, грабують і вбивають людей, а їхні колеги їх прикривають і допомагають уникнути справедливого покарання.
Ми знаємо про професійну солідарність медиків. Це коли люди в білих халатах здійснюють злочини - переважно вбивства невинних людей, наших рідних і близьких, а їхні колеги їх прикривають і допомагають уникнути справедливого покарання.
Але чи можлива професійна солідарність, тобто протиставлення за ознакою фаху решті суспільства, журналістів? Щоб ті, хто каже правду та викриває негідників, були заодно з брехунами й фальсифікаторами?!
На жаль, так. Можлива. Бо журналісти, включаючи «незалежних» і «націоналістичних», є найбільшими зрадниками України.
Всі ці незалежні майстри пера, що розповідають нам про Україну, про націю, про державу, про совість, про хамовладу, потім ідуть і ручкаються зі своїми колегами-україножерами, п’ють з ними каву чи пивце, обмінюються подарунками з подорожей, розмовляють за життя. З тим, хто написав, що козаки - виродки, котрі знищили найкращу в світі державу Річ Посполиту, й із тим, хто написав, що українці - бидло, яке купує пиво, а от він, представник гордого народу, купує щотижня книги.
Навряд чи вони такі наївні. Ми пам’ятаємо справжні журналістські війни проти правих українських політиків, але за весь цей час жоден патріотичний журналіст не викрив хоча б одного свого колеги. А проте, всі журналісти знають, хто з колег на кого працює, чиє видання ким фінансується, скільки хто отримує за роботу провокатора й поливача лайном усього українського, хто справжній автор того чи іншого тексту й найголовніше, хто за що скільки отримав. І мовчать про це, бо корпоративна солідарність у них більша за лікарську чи ментівську. Знають вони й ціну тим професорам і докторам історичних наук, яких нам вихваляють. Знають, хто з них є педофілом, лесбійкою чи педерастом. І мовчать про це. І все вони бачать. Вони чудово знають, що ідеал опозиційних політиків - саме таке, неосвічене бидло без роду й племені, безбатченки, що не знатимуть ні про національних героїв, ні про національні трагедії, ні про державницькі змагання. ні про національно-визвольну боротьбу, а живитимуться тими вигадками, які запропонує чергова рептилія з НаУКМА чи УКУ. Вони приятелюють родинами з тими, хто паплюжить українську минувшину й зве національних героїв бандитами, а потім пишуть статті про цих же героїв у хвалебному ключі.
Солідарність другої найдавнішої професії не менша за лікарську чи міліційну. Ще жодне журналістське бидло не отримало не те що удару в зуби - докорів від своїх же колег, ніхто з тих, хто зве себе «журналістами правих поглядів», не проявив сміливости та не присоромив, не вилаяв, не поставив на місце стерво, з яким працює в одній галузі. Жоден журналіст не покритикував іншого, не те що викрив. Коли черговий слизький збоченець розпинався в нападках на українських правих і дозволив собі образити весь український народ, який дав йому, закавказькому вирожденцеві, притулок, ніхто з українських «патріотичних» журналістів його не спинив. Коли великий журналістський ресурс перетворили на транслятор відверто українофобських псевдоісторичних і політичних ідей, ніхто з «незалежних» журналістів не закликав бойкотувати його. Коли бридка заїжджа потвора з посвідченням журналіста верещала, вирячуючи передньоазійські очиці, про ксенофобію в країні, бо ґяури з міліції насмілилися перевірити в нього документи через його манеру вдягатися, як дешевий сутенер, - всього лише перевірити документи, ніхто з журналістів-«державників» не став на бік правоохоронців своєї рідної держави. Коли телевізійний близькосхідний найманець звинувачує українців в усіх гріхах, його колеги мовчать, хоч би з заздрощів до його зарплатні спробували б його сколупнути. Всі все знають - знають, хто під псевдонімами ховається, хто на кого працює, скільки отримує за вишукування скандалів проти колишнього правого Президента та інших правих політиків, хто роздув чергову огидну кампанію. Куди ж без солідарности?
Журналісти - це переважно повії. Дорогі повії. Котрі панічно бояться люстрації їхніх прибутків. А серед повій професійна солідарність, звичайно ж, можлива.
Кажуть, серед бойовиків у різних зонах воєнних конфліктів є своєрідний снайперський шик - застрелити журналіста з камерою. Я їх розумію.
Вдалого полювання, хлопці!
Коул Тернер.
"Браун і далі так само нерухомо лежав на ліжку, розглядаючи навислого над ним Бедворта, та незворушно пахкав люлькою. Тільки очі його люто звузилися.
- Пташеня, не переді мною тобі лукавити, - прохолодно сказав він. - Яка тобі правда потрібна? Де ти її знайдеш в цьому світі? Вся журналістика - це суцільний компроміс, в першу чергу з самим собою. Все своє життя ти будеш лжесвідчити й чудово знаєш це. На цьому і тримається наша професія, недарма вона - друга найдавніша.
- Як це? - не зрозумів Бедворт.
- Тому що перша найдавніша професія - проституція. Ех ти, навіть цього не знаєш! Чому ж вас учили в університеті? Подумай і зрозумієш, що між нами і нашими сестрами у гріху багато спільного. Там продають тіло, тут - душу. Яка різниця? Красиве тіло коштує дорожче, талановита душа - теж. Головне - вміти себе подати. Ось ти і хочеш красиво подати себе в цій історії. Побренькати про гуманізм, про ціну життя, про ідеали цивілізованого світу..."
Альберт Валентинов, "Синя рідина".
Ми знаємо про професійну солідарність міліції. Це коли люди в погонах здійснюють злочини - беруть хабарі, слугують дахом порушників закону, грабують і вбивають людей, а їхні колеги їх прикривають і допомагають уникнути справедливого покарання.
Ми знаємо про професійну солідарність медиків. Це коли люди в білих халатах здійснюють злочини - переважно вбивства невинних людей, наших рідних і близьких, а їхні колеги їх прикривають і допомагають уникнути справедливого покарання.
Але чи можлива професійна солідарність, тобто протиставлення за ознакою фаху решті суспільства, журналістів? Щоб ті, хто каже правду та викриває негідників, були заодно з брехунами й фальсифікаторами?!
На жаль, так. Можлива. Бо журналісти, включаючи «незалежних» і «націоналістичних», є найбільшими зрадниками України.
Всі ці незалежні майстри пера, що розповідають нам про Україну, про націю, про державу, про совість, про хамовладу, потім ідуть і ручкаються зі своїми колегами-україножерами, п’ють з ними каву чи пивце, обмінюються подарунками з подорожей, розмовляють за життя. З тим, хто написав, що козаки - виродки, котрі знищили найкращу в світі державу Річ Посполиту, й із тим, хто написав, що українці - бидло, яке купує пиво, а от він, представник гордого народу, купує щотижня книги.
Навряд чи вони такі наївні. Ми пам’ятаємо справжні журналістські війни проти правих українських політиків, але за весь цей час жоден патріотичний журналіст не викрив хоча б одного свого колеги. А проте, всі журналісти знають, хто з колег на кого працює, чиє видання ким фінансується, скільки хто отримує за роботу провокатора й поливача лайном усього українського, хто справжній автор того чи іншого тексту й найголовніше, хто за що скільки отримав. І мовчать про це, бо корпоративна солідарність у них більша за лікарську чи ментівську. Знають вони й ціну тим професорам і докторам історичних наук, яких нам вихваляють. Знають, хто з них є педофілом, лесбійкою чи педерастом. І мовчать про це. І все вони бачать. Вони чудово знають, що ідеал опозиційних політиків - саме таке, неосвічене бидло без роду й племені, безбатченки, що не знатимуть ні про національних героїв, ні про національні трагедії, ні про державницькі змагання. ні про національно-визвольну боротьбу, а живитимуться тими вигадками, які запропонує чергова рептилія з НаУКМА чи УКУ. Вони приятелюють родинами з тими, хто паплюжить українську минувшину й зве національних героїв бандитами, а потім пишуть статті про цих же героїв у хвалебному ключі.
Click to viewСолідарність другої найдавнішої професії не менша за лікарську чи міліційну. Ще жодне журналістське бидло не отримало не те що удару в зуби - докорів від своїх же колег, ніхто з тих, хто зве себе «журналістами правих поглядів», не проявив сміливости та не присоромив, не вилаяв, не поставив на місце стерво, з яким працює в одній галузі. Жоден журналіст не покритикував іншого, не те що викрив. Коли черговий слизький збоченець розпинався в нападках на українських правих і дозволив собі образити весь український народ, який дав йому, закавказькому вирожденцеві, притулок, ніхто з українських «патріотичних» журналістів його не спинив. Коли великий журналістський ресурс перетворили на транслятор відверто українофобських псевдоісторичних і політичних ідей, ніхто з «незалежних» журналістів не закликав бойкотувати його. Коли бридка заїжджа потвора з посвідченням журналіста верещала, вирячуючи передньоазійські очиці, про ксенофобію в країні, бо ґяури з міліції насмілилися перевірити в нього документи через його манеру вдягатися, як дешевий сутенер, - всього лише перевірити документи, ніхто з журналістів-«державників» не став на бік правоохоронців своєї рідної держави. Коли телевізійний близькосхідний найманець звинувачує українців в усіх гріхах, його колеги мовчать, хоч би з заздрощів до його зарплатні спробували б його сколупнути. Всі все знають - знають, хто під псевдонімами ховається, хто на кого працює, скільки отримує за вишукування скандалів проти колишнього правого Президента та інших правих політиків, хто роздув чергову огидну кампанію. Куди ж без солідарности?
Журналісти - це переважно повії. Дорогі повії. Котрі панічно бояться люстрації їхніх прибутків. А серед повій професійна солідарність, звичайно ж, можлива.
Кажуть, серед бойовиків у різних зонах воєнних конфліктів є своєрідний снайперський шик - застрелити журналіста з камерою. Я їх розумію.
Вдалого полювання, хлопці!
Коул Тернер.