Чорногорія
Останні події в Чорногорії, що стала нашим союзником на Балканах, прагне, як і ми, европейської інтеґрації і протистоїть Російській Федерації та Сербії, привернули нашу увагу до цієї невеликої, але звитяжної країни, що теж торувала свій шлях до незалежности в буремні роки Другої світової війни.
На жаль, наші новоспечені націоналісти, що, виголивши незаслужену чуприну, продовжують зубами триматися за свою російськомовність, здебільшого є малоосвіченими, погано вчилися в школі, багато махали кулацюгами, проте не дружили з книгою й не читали славетної «Чорної ради» Пантелеймона Куліша - одного з тих великих письменників, які своїм життєдайним словом вплинули на становлення юного Дмитра Донцова. Тому й не можуть процитувати з метою пропаганди от що:
- Не збрешу й тепер, - каже Кирило Тур. - Дайте тілько гортань промочити.
Да й кашлянув, випивши кубок, і поглянув по всіх гостях, розгладжуючи вуси.
- Треба, - каже, - вам, панове, знати, що Чорна гора те ж святе, що й наша Січ, тілько що там не цураються бабського роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх братства, і над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тілько ви знали! Як зачне розказувати мій побро, то аж душа вгору росте. Побро мій, знаєте, забрівши на Вкраїну, скучив без своєї Чорної Гори і вже давно зазива мене в гості. І то сказати: чом не погуляти козакові по світу, чом не подивитись, як живуть інші язики?
Всі слухають, до чого він доведе свою річ. Очаровав усіх запорожець.
- «Добре, - кажу, - поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство; нехай і нас там знають!» - Ото ж і побратавсь я з ним у братстві, так уже, щоб у нас не було се моє, а се твоє, а все укупі: щоб помагать один одному у всякій пригоді, щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому рідним батьком. Воно б і добре, та як побачив я отсю кралю, так душа й дала сторчака, - «Як хочеш, - кажу, - побро, а я без сеї дівойки не поїду з України!» Не бабак же й мій побратим, - «Море! - каже. - У нас як кому припаде до душі руса коса, то вхопить як сокіл чайку, та й до попа».
- Се вже по-римськи! - каже, сміючись, Сомко. - А як же в тої чайки єсть брати-орли або родичі-соколи?
- Тим-бо й ба, що юнаки знають і сьому лиху запобігти. Тілько натякни, то самі визвуться! «Гайде, море! Да ті отмемо дівойку!» Себто по-нашому: «Гайда, однімем тобі дівчину!» От і збереться чоловік десять тих отмичарів: спорядяться як на війну, і вже як попадуть у свої лапи русу косу, то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матері! Таким звичай по смаку мені! І вже хіба не я буду, щоб я не доказав такого ж отмичарства. Вони беруть однією хистю, а в нашого брата про запас і характерство єсть!