Ліна Костенко
Ювілей пані Ліни, яку моя мама після фрази з її лівацького есею «Якісь архаїчні щелепи можуть пережовувати у пресі нестерпне для слуху слово «жид» так і іменує «Архаїчними Щелепами».
Есей той писався на замовлення СДПУ(обрізаних) і тиражувався аж до підконтрольних цій партії університетських журналів, згодом ще буде безсоромна агітація за Юлію Капітельман, в миру Тимошенко, разом із донькою. Їй не в новинку, свого часу вона ставила грайливі автографи кату України Володимиру Щербицькому - від того ж дніпропетровського клану.
Поет і суспільство - тяжка тема... Ліні Костенко легко говорити про те, що вона нічого не боялася. Попри дружбу з дисидентствуючими митцями, перший її чоловік - Єжи-Ян Пахльовський, татусь її не в міру спритної доньки Оксани - був пролетарським письменником із соціялістичної Польщі, другий - Василь Цвіркунов, перед тим як очолити занурену в провінційність Київську кіностудію імени Олександра Довженка й спрямувати її на завідомо некасове й малоцікаве широкому глядачеві, екзотично-тубільське «поетичне кіно», сумирно трудився секретарем Ворошиловградського міськкому Компартії України (може, саме звідси бере початок інша тематика кіностудії тих років - про парторгів і колгоспи?)... Недарма спостережлива Оксана Забужко вловила у зовні високій, аполлонічній поезії пані Костенко знайомі нотки соцреалізму з його архіправильними незламними партизанками. То була дійсно висока, але цілковито комуністична в духовному пляні поезія, в строго визначеному естетичному проміжку.
Хоча хочеться вірити, що ця авторка лишиться в історії все ж не своїм лизоблюдством, не угодовськими віршами, не семітофільськими есеями, не тупуватими «Записками українського самашедшого», де старенька бабуся марно намагається підробитися під стиль молодого програміста й розучує для цього новітню нецензурну лайку, а тим, що дійсно писала душею...
Давно, іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму,
коли відьом палили при народі,
коли наук не знали ще ладом, -
кажу, давно, кажу, у Вишгороді
підсудна Анна стала пред судом.
Було тій Анні, може, десять рочків,
Її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осіннє сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.
І той сусід сказав тоді у тиші:
- Панове судді! Я її привів.
Вона робила... кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.
Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне - так і побіжать.
У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом і лежать.
Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!
Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
- Життя - це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку?
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?
Сусід сказав, що миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві наче все гаразд,
а йдеться швидше про моральну шкоду.
Суддя спитав: - Вони на вас гарчать?
- Та, - каже, - ні. Але вони яскраві. -
Два рази хукнув писар на печать.
Сиділа тихо дівчинка на лаві.
Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері...