Черговий козакоборець
Читаю на Фейсбуці рецензію якогось Сергія Синюка: «…Ми мали блискучу аристократію і можливість перетворитися в аристократичну націю. А створили для себе плебейську міфологію. А яка міфологія - така й нація" - написав нещодавно на "Фейсбуку" Петро Кралюк, значно піднявши градус та інтенсивність однієї історико-світоглядної дискусії . Загалом дискусій нині не бракує ні в українських сегментах соцмереж, ані на шпальтах вітчизняної періодики. І це, загалом, добре. На якісно новому рівні повторюється ситуація, описана Уласом Самчуком. Наше суспільство " Так, ніби воно до цього часу не жило й не думало, а спало, тепер зненацька прокинулось і починає швидко думати про релігію, про політику, про науку. Думає не в порядку й надто поспіхом... Збивається, заплутується, але вперто думає далі..." Але для того, щоб ефективно й плідно думати про майбутнє, варто дати лад своєму минулому. Особливо ж це стосується культурно-інформаційного спадку. Мусимо не тільки відновити у ньому білі плями, але й ретельно вичистити чорні. Нація, вихована на депресивній культурі, не може бути щасливою. І успішною така нація бути не може. Дослідники назвали вже чимало причин того, що саме "плебейсько-плаксива" культурна традиція стала в нас домінуючою. Варто звернути увагу на те, що українці створили для себе плебейську міфологію після того, як створили імперську міфологію східним сусідам. Триста сорок років тому в друкарні Києво-Печерської Лаври з благословення архімандрита Інокентія Гізеля вийшла друком книга "Синопсис". В скорому часі цей дайджест давніх і новіших літописів став бестселером на теренах Московського царства. Витримав три десятки перевидань. Воно й не дивно - Гізелеве дітище виводило генеалогію московських царів від київських Рюриковичів, обґрунтовувало їхні претензії на українські землі. Та й печально знаменитий мем "русскій міръ" походить саме з того видання… Хто нині скаже з якою метою випускав ту книжицю на білий світ архімандрит Гізель. Хотів долучитися до перетворення царства на організм в якому Московія була б тулубом, а Київ головою? Чи шукав у тому новоутворенні теплого містечка для себе? Навіть, коли й хотів "як краще" - вийшло ще гірше ніж "як завжди". Українцям довелося відновлювати свій історико-культурний простір майже з нуля, відновлювати в колоніальних умовах, а поскільки є припущення, що "націоналізм колоній - соціалізм" - махровим цвітом розцвіли в тому просторі і народництво, і безбожництво, а результатом стали крайні хати у 1918 році і порожні - у тридцять третьому. Але нині Україна, прагнучи стати Європою, стає передусім сама собою. ...Не менш важливо, що через оповідь про культуротворчий подвиг творців Пересопницького Євангелія розкривається ціла епоха - мало відома широкому загалу доба Великого князівства Литовського і Руського, коли українці були господарями на своїй землі, коли багатство багатих і шляхетство шляхетних були не стільки метою, скільки зобов’язанням оборонити тіла й душі «малих світу сього»… Не обминає ні зради нащадків славних княжих родів, ні сріблолюбства високих церковних достойників, ні сліпої люті перших козацьких повстань, спрямованих проти православної - таки шляхти та українських міст... Вихованець княжої Волині Петро Конашевич Сагайдачний не тільки очолив степову козачу вольницю, але й залізною волею своєю обмежив зухвальства сильних і свавільства заможних. Спрямував енергію козацтва на славу народу і благо ближніх. І не забарилися результати, які вразили світ....Зі смертю гетьмана з тогочасної системи важелів і противаг випав потужний запобіжник, що стримував конфронтацію двох еліт - давньої, княжої, проєвропейської і молодої козацької. Через неповних три десятиліття це протистояння вибухне великою війною, що, почавшись фактично як громадянська, швидко переросте у національно-визвольну, оберне на Руїну квітучий край над Дніпром і підпише смертний вирок Речі Посполитій... Про це Петро Кралюк не згадує ані словом. Але як справжній майстер книжності не згадує настільки промовисто, що історична перспектива мовчазно і невблаганно стає перед очима кожного обізнаного і небайдужого читача. І приходить усвідомлення, що гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, суб’єктивно зробивши все можливе для того, щоб запобігти такому сценарію (смертна кара гетьмана Бородавки, якого підтримували найанархічніші козацькі кола - один із лейтмотивів повісті), свідомо чи несвідомо заклав основні передумови його реалізації... "Синопсис" Петра Кралюка - альтернативна історія в більш глибокому і справедливому смислі. Це оповідь про реальні вчинки реальних людей, але написана рукою, вільною від штампів та умовностей імперсько-радянської історіографії..."
Моє враження таке: росіяни нав'язали нам переконаність, що треба будь-що позбуватися плебейства, пейзанства, селянськости й провінційности.
Бо в них - інакша система цінностей, у якій село займає одне з останніх місць. І тут можна пригадати й витісненість на маргінес імажиністів та дєрєвєнщиків, і холодно-пітнявий переляк імперського педофіла Владіміра Набокова від того, що Микола Гоголь, якби лишився живим, продовжив би писати про Диканьки й Миргороди, й еволюція Міхаіла Шолохова до нестаничної тематики, й модерні масово-культурні фільми, де вся життєва мета героїв - виїхати до Москви й Санкт-Петербургу.
Бо в них козацтво інше, а роль його в історії - дрібна й принципово негативна, тому у людей російської культури козакоцентричність українців викликає спротив і нерозуміння. Наша зацикленість останнього часу на «аристократичності», якщо вона, попри показову відмову від «імперсько-радянського», побудована на приниженні України селянської й України козацької («кровожерні напівтатарські руйнівники-козаки знищують блискучу наддержаву Річ Посполиту»), є хворобливою й шкідливою. Хоча б тому, що ігнорує суспільство як цілісність.
Анахронізмом виглядає й російський штамп «степова козацька вольниця» для ордену («товариства") гербової й негербової шляхти. Вже не кажучи про те, що, виросши з европейського руського боярства й князівсько-шляхетських родів, ідеольогія козацтва не могла бути ні молодою, ні антиевропейською. Молодою була антимонархічна, свавільна ідеольогія магнатів-«крулев'ят», які були противниками походів на Кримське ханство й Туреччину, себто антиевропейськими діячами.
Будь-яка державницька національна ідеольогія неминуче є сумовитою й скорботною, бо включає в себе національний біль і сльози, - чеська, польська, мадярська, литовська, латвійська, естонська, фінська, італійська, німецька. Ізраїль, про який ніколи не дозволять собі негативно відгукнутися козакофоби типу цього Синюка, взагалі зробив псевдонаціональний культ зі сліз, шмарклів і параноїдального переліку дійсних і вигаданих кривд. Цікаво також, що за дослідники маються на увазі? Божевільна монголоїдна лезбійка Наталя Ісавкіна-Яковєнко?