Про Захара Прилєпіна, або «Думка індіян шерифа хвилювати не має»
Є в Московщині такий письменник - Захар Прилєпін. Дебільне обличчя з сумішшю монголоїдних й европеоїдних рис, маніячна чорнушна писанина в плагіятному лімоновсько-мамлєєвському дусі. Ветеран Чечні, член маргінальної Націонал-Большевицької партії, відомої, крім екстремізму, тим, що послідовно практикувала ідейний гомосексуалізм.
Літературна його кар'єра тримається на тому, що Захар (власне, Євгєній насправді) є родичем і земляком замголови московського уряду Владіслава Суркова.
Від самого спалаху тероризму на сході України Прилєпін виступав його пропагандистом і заохочував волонтерство, збирав для терористів гуманітарну допомогу, а тут зненацька розродився схвальними фразами на адресу українців. Оскільки Україна досі перебуває в московському інформаційному просторі, певні сили розкручують у ній моторошний протиприродний бренд «русскагаварящіх украінскіх націаналістав», а в наших бандобатальйонах присутні етнічні москалі й напівмоскалі, що або перебували в НБП, або мали досвід співпраці з нею й не надто відрізняються ментально, культурно та психологічно від бойовиків терористичних армій ДНР і ЛНР, то слова Прилєпіна були помічені. Їх швидко рознесли по вкраїнських блогах і соціяльних мережах.
Ніхто навіть не задумався над тим, хто такий цей Прилєпін, чому ми маємо знати його, читати, цитувати, вишукувати там щось приємне для нас і казати «Мерсі за компліман» (чи французи, що воювали в Алжирі, переймалися, що про них думають мулли алжирських дикунів?). Майже ніхто не образився на решту написаного там. А це текст насамперед не для нас, а для москвинів. Спостерігаючи за подіями в Україні, москаль жадає пояснення, чому та «болю не відчуває, страху не має, бідности не лякається» й узагалі виглядає більш хвацькою й героїчною, ніж терористи. Цей клонований Едічка придумав, як узгодити московський патріотизм із захопленням українцями й знешкодити симпатиків України: захоплюватися ними не гріх, бо то ж один нарід, то такі самі героїчні москалі, народжені Вєлікай Атєчєствєннай вайной, онуки її героїв, лише з придуманою ідентичністю й одурманені пропагандою. Це боротьба братів-близнюків, які бачать власне відображення в люстерку... Вже потім це текст для нас. Євгєша знає, що ми це почуємо.
Найкумеднішою є Євгєшина фраза: «На кожного Остапа - свій Андрій, а батько Тарас взагалі не проглядається». Певно, кожен український читач був нею спантеличений, бо ж Андріями ми звемо зрадників нашої Батьківщини, про Остапів теж маємо зовсім інакше уявлення. Курйозно, що московство приміряє твір Миколи Гоголя-Яновського герба Ястшембець на себе. Прілєпін, мабуть, як більшість нацболів, погано вчився в школі, він не читав до пуття «Тараса Бульбу», не знає, що в обох редакціях цієї великої повісти немає нічого проросійського,«Русью» й навіть «южной первобытной Россией» там послідовно зветься Україна, а та країна, де народився пригійкуватий Прілєпін, - «Московией». Можна посперечатися, що він уявляє собі її персонажів, як православних злидарів, які піднялася супроти гнилого Заходу в особі поляків і навіть не підозрює, що згідно з текстом, полковник Бульба є руським шляхтичем, який, не спольщившись, мешкає просто, та володіє дорогими речами й великими табунами, має численних служників і служниць, навчає синів у Київській академії. Сам він теж отримав латинську освіту. Й, чого ніхто не зауважив, шлюб своєї доньки з його сином ковенський воєвода-шляхтич не вважає мезальянсом. Це не повстала голота, а одні лицарі проти інших, одна частина шляхти проти іншої, вона ділиться за вірою й національністю, але не за становою й майновою ознаками.
Споглядаючи се невігластво, розумієш усю русскомірну тупість, а також те, що оглядатися на неї, вдаватися в неї, намагатися щось для себе відкопати у словесах умираючого московського етносу - марно й безглуздо...
Літературна його кар'єра тримається на тому, що Захар (власне, Євгєній насправді) є родичем і земляком замголови московського уряду Владіслава Суркова.
Від самого спалаху тероризму на сході України Прилєпін виступав його пропагандистом і заохочував волонтерство, збирав для терористів гуманітарну допомогу, а тут зненацька розродився схвальними фразами на адресу українців. Оскільки Україна досі перебуває в московському інформаційному просторі, певні сили розкручують у ній моторошний протиприродний бренд «русскагаварящіх украінскіх націаналістав», а в наших бандобатальйонах присутні етнічні москалі й напівмоскалі, що або перебували в НБП, або мали досвід співпраці з нею й не надто відрізняються ментально, культурно та психологічно від бойовиків терористичних армій ДНР і ЛНР, то слова Прилєпіна були помічені. Їх швидко рознесли по вкраїнських блогах і соціяльних мережах.
Ніхто навіть не задумався над тим, хто такий цей Прилєпін, чому ми маємо знати його, читати, цитувати, вишукувати там щось приємне для нас і казати «Мерсі за компліман» (чи французи, що воювали в Алжирі, переймалися, що про них думають мулли алжирських дикунів?). Майже ніхто не образився на решту написаного там. А це текст насамперед не для нас, а для москвинів. Спостерігаючи за подіями в Україні, москаль жадає пояснення, чому та «болю не відчуває, страху не має, бідности не лякається» й узагалі виглядає більш хвацькою й героїчною, ніж терористи. Цей клонований Едічка придумав, як узгодити московський патріотизм із захопленням українцями й знешкодити симпатиків України: захоплюватися ними не гріх, бо то ж один нарід, то такі самі героїчні москалі, народжені Вєлікай Атєчєствєннай вайной, онуки її героїв, лише з придуманою ідентичністю й одурманені пропагандою. Це боротьба братів-близнюків, які бачать власне відображення в люстерку... Вже потім це текст для нас. Євгєша знає, що ми це почуємо.
Найкумеднішою є Євгєшина фраза: «На кожного Остапа - свій Андрій, а батько Тарас взагалі не проглядається». Певно, кожен український читач був нею спантеличений, бо ж Андріями ми звемо зрадників нашої Батьківщини, про Остапів теж маємо зовсім інакше уявлення. Курйозно, що московство приміряє твір Миколи Гоголя-Яновського герба Ястшембець на себе. Прілєпін, мабуть, як більшість нацболів, погано вчився в школі, він не читав до пуття «Тараса Бульбу», не знає, що в обох редакціях цієї великої повісти немає нічого проросійського,«Русью» й навіть «южной первобытной Россией» там послідовно зветься Україна, а та країна, де народився пригійкуватий Прілєпін, - «Московией». Можна посперечатися, що він уявляє собі її персонажів, як православних злидарів, які піднялася супроти гнилого Заходу в особі поляків і навіть не підозрює, що згідно з текстом, полковник Бульба є руським шляхтичем, який, не спольщившись, мешкає просто, та володіє дорогими речами й великими табунами, має численних служників і служниць, навчає синів у Київській академії. Сам він теж отримав латинську освіту. Й, чого ніхто не зауважив, шлюб своєї доньки з його сином ковенський воєвода-шляхтич не вважає мезальянсом. Це не повстала голота, а одні лицарі проти інших, одна частина шляхти проти іншої, вона ділиться за вірою й національністю, але не за становою й майновою ознаками.
Споглядаючи се невігластво, розумієш усю русскомірну тупість, а також те, що оглядатися на неї, вдаватися в неї, намагатися щось для себе відкопати у словесах умираючого московського етносу - марно й безглуздо...