Поводир, або Квіти мають очі
Подивився вчора розреклямований фільм «Поводир, або Квіти мають очі» режисера з неукраїнським прізвищем Олесь Санін, автора українофобських «Матчу» й «Мамая». Дивитися не хотів - по-перше, побоююся вітчизняної кінопромисловости, по-друге, всі розповідали, що фільм моторошний, а негативу принципово не хотілося.
Перше побоювання справдилося. Враження жахливе. Фільм бездарний. Чергова спроба поспекулювати на болючих темах, на націоналістичних почуттях.
Відчувається, що режисер геть незнайомий зі світовою кінематографічною клясикою, із сучасними західними стрічками, бо стильове вирішення фільму - суцільна параджановщина й міхалковщина. Суміш «Білого птаха з чорною відзнакою» із «Втомленими сонцем».
Місцями звук тихий і невиразний, діялоги дійових осіб перекриває звукове тло. Більшість фраз українською вимовляється негучно й нечітко. Багатомовність і субтитри дратують.
Друге побоювання не справдилося. Фільм майже не містить справді страшних сцен. Показ насилля жадає кращого, хоча б ознайомлення з американським кінематографом. Невеликий гурт незрячих зображає понад три сотні делегатів, тоже незрозуміло, нащо їх висаджувати в повітря. Десяток вояків у рам’ї - військо УНР. Сюжет вимагає попереднього ознайомлення з історією України, тобто глядач мусить додумувати до стрічки відомі йому події. Особливо це буде зручно глядачеві з США. Постійно виникає відчуття, що в середині фільму просто вирізані якісь епізоди. Голодомору практично не показано, лише початок хлібозаготівлі, тоді ще щось, тоді жінку з дітьми, дивне (вже весняне?) колгоспне (?) поле з засохлими (оббризканими модерними засобами?) та чомусь неспожитими в їжу соняхами (?). Чому кобзар не приховує від влади своє УНРівське минуле? Він живе під прізвищем чи прізвиськом? Як кобзар дізнається, що шукають саме його з хлопчиком? Як чекіст розуміє, що саме цей стрінутий ним старий вояк - супутник хлопчика? Чому вбили голову села? Навіщо йому був кобзар (з читанням молитви!) на весіллі? Чому кобзар, який згинає коцюбу, не скручує в’язи чекістові? Подруга кобзаря - дівчина (має косу) чи молодиця (носить намітку)? Навіщо її тупо вбивали, коли можна встановити примітивне, зате надійне стеження? Чи здатен маленький хлопчик пролежати взимку в холодному залізному ящику під вагоном і скільки? Чи справді могли виконувати джаз, цю, за висловом Максіма Горького, «музику товстих»?
Важливий момент: і чекісти, й виконавці Голодомору у фільмі - не росіяни й не євреї. А, в повній відповідності з доктриною «істориків» Києво-Могилянської академії та Російської Федерації, самі-таки українці. Чужинці до так і непоказаного геноциду непричетні. Співробітник ОГПУ Володимир - колишній вояк УНР, який зрадив і розстріляв своїх побратимів, він почуває ненависть до свого колишнього ротного, що тоді вижив, але став незрячим - кобзаря Івана Кочерги.
У культовому російському фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» штрафник Левченко, що став бандитом, намагається порятувати свого колишнього командира роти, натомість український фільм показує українців яко катів один одного, примітивних зрадників. На образ хтивого, знавіснілого, безжального чужинця чужинець Санін не спромігся, втім, він удосталь насобачився в поданні українців як тупих жорстоких колябораціоністів протягом своєї антифашистської стрічки «Матч».
Зате українську співачку зображає страшна, мов смертний гріх, чужинка Джамала (Сусана Джамаладінова). Вона несхожа на українку, грає слабко, попри загримованість під дівиць 1920-1930-х. Інший неукраїнець - Сергій Жадан (Жданов) - виконує роль харківського футуриста Михайла (Михайля) Семенка, насправді відомого бузувірським жестом - спаленням «Кобзаря» Тараса Шевченка яко символа старої, етнонаціоналістичної культури. Та про це у фільмі не сказано жодного слова. Хоча вийшов би блискучий епізод. Совєтська Україна подана лаковано й причепурено, так, що не дуже й зрозуміло, нащо проти неї боротися - при владі українці, у спецслужбах - українці, українські газети, кінохроніка, джаз, українські вірші, хай навіть із ідеольогічними передмовами. До речі, для сучасних виродків і перевертнів, які звуть себе російськомовними українськими націоналістами, все це є тією жаданою міською (максимально подібною до російської) культурою, якої вони прагнуть, а кобзарі та лірники з поводирями - осоружною рустикальністю.
Сама по собі історія страшна, вражаюча, пекуча, але... У російському фільмі «Панове офіцери. Порятувати імператора» большевик каже своєму антагоністові, що начхати йому на все, вони напишуть нову історію - кров’ю напишуть. Втім, таких блискучих метафор і яскравих фраз, які залишаться в пам’яті, від фільму Саніна чекати годі. Він слабкий, невмілий і невиразний...