ГЛИНЯНЫЙ ГОРШОК: ЖИЗНЬ ПОСЛЕ СМЕРТИ
Костянтин РАХНО
Ритуальне биття посуду символізує обновлення життя.
ГЛИНЯНИЙ ГОРЩИК: ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
// Полтавська думка-2000. - Полтава, 2009. - № 47. - 19 листопада. - С.15
Глиняний посуд супроводжує людину все життя, тому в символіці традиційної культури він посідав дуже важливе місце. У свідомості людей посуд проходив той же життєвий шлях, що й людина. «Без матері родився, без попа хрестився, без смерті вмер», - говорить народна загадка про глиняний горщик. Як вказують дослідники, «смерть» і «поховання» речей - досі маловивчені сюжети. Проте вони становлять безсумнівний інтерес, хоча б тому, що після смерті для багатьох речей починається інше життя, іноді зовсім несподіване.
Це, в першу чергу, притаманно глиняним виробам. На думку керамологів, розбивання посудини маркує перехід людини з одного стану в інший, причому акцент робиться на незворотності переходу. Давно було відзначено, що ритуальне биття посуду символізує обновлення життя і характерне в першу чергу для обрядів, які відзначають перехід людини в інший статевовіковий і суспільний статус, - для народин, весілля і похорону.
Найбільш виразно ритуальне биття посуду постає в хрестинному обряді. На півночі України ще на початку ХХ століття він відбувався наступним чином. Спеціально для хрестин баба-повитуха варила круту пшоняну чи гречану кашу. Наприкінці обіду вона ставила горщик з кашею на стіл і пропонувала розбити його тому, хто покладе більше грошей. Присутні клали в тарілку на столі дрібні гроші, причому найбільше платив хрещений батько дитини, який і розбивав посудину. На Волині він брав горщика з кашею і бив об стіл. На Чернігівщині для цього використовували качалку. А в містечку Лугини на Коростенщині раніше був звичай пробивати горщик бабиним ножем без ручки, і це робилося для того, щоб у породіллі легше народжувалися діти. Горщик розколювався, а каша мала залишатися цілою, що слугувало прикметою родинного достатку й добробуту. Кум або повитуха зрізали верхівку каші і разом з чаркою горілки й зібраними грошима передавали її матері дитини, а далі баба ділила кашу й роздавала її присутнім. Тим часом на уламки посудини чекала інша доля.
На Поліссі черепки від розбитого горщика кидали в пелену, на голову чи за пазуху присутнім молодим жінкам, щоб у них було багато дітей. У деяких місцевостях їх жбурляли на поріг, кидали свиням, відносили на грядки, використовували при садінні овочів. На Волині черепки викидали на город, щоб гарбузи родили. Так само з ними вчиняли на Чернігівщині. У Лугинах на Коростенщині особа, що розбивала, дбала при цьому, щоб горщик розбився на якнайдрібніші шматочки, але вінце неодмінно залишилося цілим. Жінка, що подавала на стіл кашу, збирала черепки з горщика, клала їх під поріг і гукала: «Щоб важко горшки бились, а легко діти родились!». Вінце з горщика чіпляли на тому кілку, на якому вішають рушника. Далі відбувалася обрядова передача каші від кума до жінки, яка ставила її на стіл, або до баби, а далі до породіллі. На другий день черепки від горщика, що лежали під порогом, збирали і кидали в річку. Білоруси Гомельщини, в яких побутував аналогічний обряд з биттям каші, за кількістю черепків робили висновок про кількість майбутніх дітей. Очевидно, первісно йшлося не про ворожіння, а про магічну дію, яка мала дарувати подружжю багатодітність.
Як і сама каша, черепки наділялися надприродними властивостями сприяти родючості, плодючості й благополуччю. У народних уявленнях людська життєздатність і дітонародження асоціювалися із родючою землею і врожаєм городини. Тому в обряді пошановували залишкову, але святково високу святість черепків: їх розбирали жінки, які ще мають родити, або кидали на грядки з тією ж метою освячення, щоб родилося священне.
З аналогічною магічною дією зустрічаємося й у весільному обряді багатьох слов’янських народів. Зокрема, на Українському Поліссі, після того, як коровай був розподілений, били миску, в якій розносили гостям шматки короваю і в яку ті, у свою чергу, клали гроші й подарунки. Всі присутні танцювали по черепках. «Кажуть, шоб стовко було дітей і багацтва, сколькі черепков от цьоеї миски», - пояснювали у Кишині на Житомирщині. У білорусів Гомельщини на весіллі розбивали горщик із кашею, а черепки від нього кидали присутнім на голову, щоб у них були діти. Схожі дії й побажання зафіксовані в ХІХ столітті на півночі Росії. Наприклад, в Архангельській губернії наприкінці весільного обіду кидали на пічку горщик з примовлянням, щоб скільки череп’я, стільки було діток молодим.
Черепки відігравали важливу роль у багатьох інших календарних, родинних і громадських обрядах слов’ян. Наприклад, межі між угіддями у Скопській Чорногорії й Боснії у ХІХ столітті позначали особливими межовими каменями. Коли встановлювали такий камінь, то під нього клали черепки від глиняного горщика. То було своєрідне жертвоприношення.
У лужичан - слов’янського народу в Німеччині - дуже схожим залишком давньої будівельної жертви був звичай класти черепки на місце, де буде стояти піч. Народне тлумачення пояснювало це тим, що тоді хліб буде таким же гладеньким, як ці черепки. Насправді піч, як і поріг чи земельна межа, була місцем символічного переходу, до того ж осідком домашніх духів, що випливає з багатьох лужицьких звичаїв.
Глиняний горщик, подібно до живої істоти, народжується, живе і гине, розбиваючись, але його життєвий шлях після цього не припиняється. Він часто продовжується у новій якості. Це, насамперед, стосується глиняного посуду, навмисно розбитого під час виконання певних обрядодій. Оскільки черепків багато, вони несуть у собі потужну символіку множинності, примноження, плідності. Черепок, як частина цілого горщика, народженого у грозовому полум’ї горна, зберігає у собі рештки його магічної сили і водночас інакший, дуже потужний потенціал. Оскільки горщик належав до свого, освоєного світу, був частиною домашнього мікрокосму, то цей магічний потенціал черепків у родинній та обрядовості спрямовувався на користь людині.
Ритуальне биття посуду символізує обновлення життя.
ГЛИНЯНИЙ ГОРЩИК: ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
// Полтавська думка-2000. - Полтава, 2009. - № 47. - 19 листопада. - С.15
Глиняний посуд супроводжує людину все життя, тому в символіці традиційної культури він посідав дуже важливе місце. У свідомості людей посуд проходив той же життєвий шлях, що й людина. «Без матері родився, без попа хрестився, без смерті вмер», - говорить народна загадка про глиняний горщик. Як вказують дослідники, «смерть» і «поховання» речей - досі маловивчені сюжети. Проте вони становлять безсумнівний інтерес, хоча б тому, що після смерті для багатьох речей починається інше життя, іноді зовсім несподіване.
Це, в першу чергу, притаманно глиняним виробам. На думку керамологів, розбивання посудини маркує перехід людини з одного стану в інший, причому акцент робиться на незворотності переходу. Давно було відзначено, що ритуальне биття посуду символізує обновлення життя і характерне в першу чергу для обрядів, які відзначають перехід людини в інший статевовіковий і суспільний статус, - для народин, весілля і похорону.
Найбільш виразно ритуальне биття посуду постає в хрестинному обряді. На півночі України ще на початку ХХ століття він відбувався наступним чином. Спеціально для хрестин баба-повитуха варила круту пшоняну чи гречану кашу. Наприкінці обіду вона ставила горщик з кашею на стіл і пропонувала розбити його тому, хто покладе більше грошей. Присутні клали в тарілку на столі дрібні гроші, причому найбільше платив хрещений батько дитини, який і розбивав посудину. На Волині він брав горщика з кашею і бив об стіл. На Чернігівщині для цього використовували качалку. А в містечку Лугини на Коростенщині раніше був звичай пробивати горщик бабиним ножем без ручки, і це робилося для того, щоб у породіллі легше народжувалися діти. Горщик розколювався, а каша мала залишатися цілою, що слугувало прикметою родинного достатку й добробуту. Кум або повитуха зрізали верхівку каші і разом з чаркою горілки й зібраними грошима передавали її матері дитини, а далі баба ділила кашу й роздавала її присутнім. Тим часом на уламки посудини чекала інша доля.
На Поліссі черепки від розбитого горщика кидали в пелену, на голову чи за пазуху присутнім молодим жінкам, щоб у них було багато дітей. У деяких місцевостях їх жбурляли на поріг, кидали свиням, відносили на грядки, використовували при садінні овочів. На Волині черепки викидали на город, щоб гарбузи родили. Так само з ними вчиняли на Чернігівщині. У Лугинах на Коростенщині особа, що розбивала, дбала при цьому, щоб горщик розбився на якнайдрібніші шматочки, але вінце неодмінно залишилося цілим. Жінка, що подавала на стіл кашу, збирала черепки з горщика, клала їх під поріг і гукала: «Щоб важко горшки бились, а легко діти родились!». Вінце з горщика чіпляли на тому кілку, на якому вішають рушника. Далі відбувалася обрядова передача каші від кума до жінки, яка ставила її на стіл, або до баби, а далі до породіллі. На другий день черепки від горщика, що лежали під порогом, збирали і кидали в річку. Білоруси Гомельщини, в яких побутував аналогічний обряд з биттям каші, за кількістю черепків робили висновок про кількість майбутніх дітей. Очевидно, первісно йшлося не про ворожіння, а про магічну дію, яка мала дарувати подружжю багатодітність.
Як і сама каша, черепки наділялися надприродними властивостями сприяти родючості, плодючості й благополуччю. У народних уявленнях людська життєздатність і дітонародження асоціювалися із родючою землею і врожаєм городини. Тому в обряді пошановували залишкову, але святково високу святість черепків: їх розбирали жінки, які ще мають родити, або кидали на грядки з тією ж метою освячення, щоб родилося священне.
З аналогічною магічною дією зустрічаємося й у весільному обряді багатьох слов’янських народів. Зокрема, на Українському Поліссі, після того, як коровай був розподілений, били миску, в якій розносили гостям шматки короваю і в яку ті, у свою чергу, клали гроші й подарунки. Всі присутні танцювали по черепках. «Кажуть, шоб стовко було дітей і багацтва, сколькі черепков от цьоеї миски», - пояснювали у Кишині на Житомирщині. У білорусів Гомельщини на весіллі розбивали горщик із кашею, а черепки від нього кидали присутнім на голову, щоб у них були діти. Схожі дії й побажання зафіксовані в ХІХ столітті на півночі Росії. Наприклад, в Архангельській губернії наприкінці весільного обіду кидали на пічку горщик з примовлянням, щоб скільки череп’я, стільки було діток молодим.
Черепки відігравали важливу роль у багатьох інших календарних, родинних і громадських обрядах слов’ян. Наприклад, межі між угіддями у Скопській Чорногорії й Боснії у ХІХ столітті позначали особливими межовими каменями. Коли встановлювали такий камінь, то під нього клали черепки від глиняного горщика. То було своєрідне жертвоприношення.
У лужичан - слов’янського народу в Німеччині - дуже схожим залишком давньої будівельної жертви був звичай класти черепки на місце, де буде стояти піч. Народне тлумачення пояснювало це тим, що тоді хліб буде таким же гладеньким, як ці черепки. Насправді піч, як і поріг чи земельна межа, була місцем символічного переходу, до того ж осідком домашніх духів, що випливає з багатьох лужицьких звичаїв.
Глиняний горщик, подібно до живої істоти, народжується, живе і гине, розбиваючись, але його життєвий шлях після цього не припиняється. Він часто продовжується у новій якості. Це, насамперед, стосується глиняного посуду, навмисно розбитого під час виконання певних обрядодій. Оскільки черепків багато, вони несуть у собі потужну символіку множинності, примноження, плідності. Черепок, як частина цілого горщика, народженого у грозовому полум’ї горна, зберігає у собі рештки його магічної сили і водночас інакший, дуже потужний потенціал. Оскільки горщик належав до свого, освоєного світу, був частиною домашнього мікрокосму, то цей магічний потенціал черепків у родинній та обрядовості спрямовувався на користь людині.