ПРИКОСНИСЬ К МАТЕРИ-ПЕЧИ!
Костянтин Рахно
Повернувшись з похорону, прикладали руки до печі:
ТОРКНИСЯ МАТЕРІ-ПЕЧІ!
// Полтавська думка-2000. - Полтава, 2009. - № 48. - 26 листопада. - С. 15.
Глинобитна вариста піч - невід’ємна частина традиційної української хати. Як один з основних ритуальних центрів космосу селянського житла вона взяла на себе функції міфологічного осередку будівлі, які свого часу належали вогнищу - ватрі. За свідченням етнографів, ще на початку ХХ століття спорудження печі було урочистим обрядом, який доручався людям, наділеним найбільшою чистотою й святістю. В селі Велика Багачка на Полтавщині «вбивала піч» найстарша жінка вночі чи увечері, а, закінчивши, хрестила її і щось при цьому шептала. У давнину печі приносили жертви, молилися їй, зверталися до неї за допомогою. В просторі дому піч і весь пічний закут були зоною найбільшої концентрації речей, які символізували прокреативні й сімейні цінності. Невипадково українці говорили: «Піч нам - рідна мати».
Прадавні наші молитви - замовляння - звертаються до печі як до живої істоти, нарівні з могутніми стихіями світоладу і називаючи її при цьому на ім’я: «Добривечір тобі, вода Уляно, а земля Титяно, а піч Мар’яно!». В українських загадках вертикальна структура печі осмислювалася у категоріях родинних відносин. Піч уявлялась матір’ю, вогонь - її дочкою-красунею, а дим - кучерявим сином, який пішов по піднебессю. А ще вона - ошатна жінка, вбрана в біле: «Стоїть пані у білому жупані; хто йде, до неї руки кладе».
Ця загадка нагадує про чимало важливих народних звичаїв, які побутували в давнину. До печі українці Пряшівщини, що на сході Словаччини, прикладали новонароджену дитину, «жеби такой тучной било, як пец». На Бойківщині теж вважали за необхідне піднести новонародженого до печі - щоб дитина росла повновидою і здоровою. Дуже близький звичай зберігся у Враньскому Поморавлі в Сербії, де дитину одразу після народження посипали попелом з вогнища, сенс його полягав у встановленні першого магічного зв’язку між новим членом родини і родинним вогнищем, предками.
У Центральній Далмації, перед тим, як винести дитину з дому, тримали її руки чи обличчя над ватрою - вважалося, що це допомагає від лихого ока. До підтримки печі вдавалися і в такому важливому обряді, як сватання. В українців Курщини сват брався рукою за пічний стовп. В Росії ж сваха, прийшовши зі шлюбною пропозицією до батьків нареченої, підступала до печі і, в яку пору року це б не сталося, - гріла свої руки, щоб задумана справа пішла на лад, і потім уже починала саме сватання. У донських козаків свати, йдучи з дому нареченої, торкалися рукою до печі, щоб закріпити за собою наречену.
Піч не лише зустрічала та благословляла нове життя, але й проводжала в останню путь. Як пише видатний український археолог та етнограф, наш земляк Хведір Вовк (1916), «перше, однак, ніж сісти за стіл, всі ті люде, що несли труну, копали яму та взагалі безпосередньо доторкались до труни, мусять не тільки вимити руки, але й доторкнутися ними до печи».
Одне з найбільш давніх свідчень про цей звичай міститься в етнографічно точній повісті великого українського письменника, історика й фольклориста Миколи Гоголя «Вій» (1834), повністю побудованій на переказах Полтавщини. Там, прийшовши в кухню, всі, хто ніс на похороні труну панночки, почали прикладати руки до пічки, як звичайно було прийнято робити в українців, побачивши мерця.
У ХІХ столітті в Полтавському повіті вважалося, що той, хто відвідав покійника, повернувшись у свій дім, мусить одразу ж взятися рукою за піч, адже це оберігає від тієї хвороби, від якої помер покійний, і дає довголіття. В Лубенському повіті на Полтавщині всі, хто повернувся з похорону, бралися за піч, зазирали до неї, а іноді й примовляли: «Хай таракани та стоноги мруть!». У Куп’янському повіті Харківської губернії ті, хто проводжав покійника на кладовище, увійшовши в хату, перш за все підходили до пічки, хрестилися і бралися тричі правою рукою за комин, щоб хвороба, від якої помер небіжчик, і все нечисте до них не торкалося, а пішло б у димар. Деякі, тримаючись рукою за комин, приказували побажання померти шкідливим комахам. А інші при цьому ще й спльовували тричі, щоб не хворіли зуби. В Острогозькому повіті Воронезької губернії після виносу тіла забобонні жінки бралися рукою за піч, щоб ті, хто зостався в живих, не знали більше печалі. У селі Волчинському Острозького повіту на Волині після відбуття покійника з хати близькі до нього люди дивилися в пічний димар, щоб не тужити - як погляд їхній проходить через димар, так би й пам’ять про померлого полетіла геть. Після повернення з похорону у українців Пряшівщини необхідно було тричі доторкнутися до печі, щоб мертвий спокійно спочивав.
Аналогічний звичай братися за піч після приїзду з кладовища був у росіян Курської губернії. У Владимирській губернії, прийшовши з похорону додому, не роздягаючись, відчиняли піч і гріли в ній руки, дивилися на челюсті й цеглу. Деякі йшли до печі, задкуючи. Так само вчиняли, щоб не боятися небіжчика, у селах Казанської та Пензенської губерній. На Нижегородщині дівчата й діти, повернувшись із цвинтаря, заглядали у відкриту піч. Малих діток після поховання батька чи матері змушували це робити, щоб не боялися померлих. А в Калузькій губернії після віддання тіла землі проводжаючі, повернувшись у дім, торкалися рукою до хліба й солі, приготованих для цього на столі, а потім до печі, аби покійникові було тепло й ситно. На Вітебщині в Білорусі людина, яка відвідувала покійника або зустріла поховальну процесію, після повернення додому торкалася до горщика чи печі, щоб смерть пішла до них, а не до людей.
Зона розташування печі (переважно біля порогу), її мальовка, яка містила символи світил, численні контексти включення печі до структури обрядових комплексів свідчать про те, що вона виконувала роль посередника між живими та їхніми померлими родичами. Піч була не тільки і не стільки утилітарним об’єктом, вона тією ж мірою сприймалася як символічний, світоглядний і культовий елемент. На це вказує обрядовість народин, весілля і поховання, а також ритуали прилучення до родини нових її членів. То був своєрідний вівтар, резиденція божественного вогню та предків.
Повернувшись з похорону, прикладали руки до печі:
ТОРКНИСЯ МАТЕРІ-ПЕЧІ!
// Полтавська думка-2000. - Полтава, 2009. - № 48. - 26 листопада. - С. 15.
Глинобитна вариста піч - невід’ємна частина традиційної української хати. Як один з основних ритуальних центрів космосу селянського житла вона взяла на себе функції міфологічного осередку будівлі, які свого часу належали вогнищу - ватрі. За свідченням етнографів, ще на початку ХХ століття спорудження печі було урочистим обрядом, який доручався людям, наділеним найбільшою чистотою й святістю. В селі Велика Багачка на Полтавщині «вбивала піч» найстарша жінка вночі чи увечері, а, закінчивши, хрестила її і щось при цьому шептала. У давнину печі приносили жертви, молилися їй, зверталися до неї за допомогою. В просторі дому піч і весь пічний закут були зоною найбільшої концентрації речей, які символізували прокреативні й сімейні цінності. Невипадково українці говорили: «Піч нам - рідна мати».
Прадавні наші молитви - замовляння - звертаються до печі як до живої істоти, нарівні з могутніми стихіями світоладу і називаючи її при цьому на ім’я: «Добривечір тобі, вода Уляно, а земля Титяно, а піч Мар’яно!». В українських загадках вертикальна структура печі осмислювалася у категоріях родинних відносин. Піч уявлялась матір’ю, вогонь - її дочкою-красунею, а дим - кучерявим сином, який пішов по піднебессю. А ще вона - ошатна жінка, вбрана в біле: «Стоїть пані у білому жупані; хто йде, до неї руки кладе».
Ця загадка нагадує про чимало важливих народних звичаїв, які побутували в давнину. До печі українці Пряшівщини, що на сході Словаччини, прикладали новонароджену дитину, «жеби такой тучной било, як пец». На Бойківщині теж вважали за необхідне піднести новонародженого до печі - щоб дитина росла повновидою і здоровою. Дуже близький звичай зберігся у Враньскому Поморавлі в Сербії, де дитину одразу після народження посипали попелом з вогнища, сенс його полягав у встановленні першого магічного зв’язку між новим членом родини і родинним вогнищем, предками.
У Центральній Далмації, перед тим, як винести дитину з дому, тримали її руки чи обличчя над ватрою - вважалося, що це допомагає від лихого ока. До підтримки печі вдавалися і в такому важливому обряді, як сватання. В українців Курщини сват брався рукою за пічний стовп. В Росії ж сваха, прийшовши зі шлюбною пропозицією до батьків нареченої, підступала до печі і, в яку пору року це б не сталося, - гріла свої руки, щоб задумана справа пішла на лад, і потім уже починала саме сватання. У донських козаків свати, йдучи з дому нареченої, торкалися рукою до печі, щоб закріпити за собою наречену.
Піч не лише зустрічала та благословляла нове життя, але й проводжала в останню путь. Як пише видатний український археолог та етнограф, наш земляк Хведір Вовк (1916), «перше, однак, ніж сісти за стіл, всі ті люде, що несли труну, копали яму та взагалі безпосередньо доторкались до труни, мусять не тільки вимити руки, але й доторкнутися ними до печи».
Одне з найбільш давніх свідчень про цей звичай міститься в етнографічно точній повісті великого українського письменника, історика й фольклориста Миколи Гоголя «Вій» (1834), повністю побудованій на переказах Полтавщини. Там, прийшовши в кухню, всі, хто ніс на похороні труну панночки, почали прикладати руки до пічки, як звичайно було прийнято робити в українців, побачивши мерця.
У ХІХ столітті в Полтавському повіті вважалося, що той, хто відвідав покійника, повернувшись у свій дім, мусить одразу ж взятися рукою за піч, адже це оберігає від тієї хвороби, від якої помер покійний, і дає довголіття. В Лубенському повіті на Полтавщині всі, хто повернувся з похорону, бралися за піч, зазирали до неї, а іноді й примовляли: «Хай таракани та стоноги мруть!». У Куп’янському повіті Харківської губернії ті, хто проводжав покійника на кладовище, увійшовши в хату, перш за все підходили до пічки, хрестилися і бралися тричі правою рукою за комин, щоб хвороба, від якої помер небіжчик, і все нечисте до них не торкалося, а пішло б у димар. Деякі, тримаючись рукою за комин, приказували побажання померти шкідливим комахам. А інші при цьому ще й спльовували тричі, щоб не хворіли зуби. В Острогозькому повіті Воронезької губернії після виносу тіла забобонні жінки бралися рукою за піч, щоб ті, хто зостався в живих, не знали більше печалі. У селі Волчинському Острозького повіту на Волині після відбуття покійника з хати близькі до нього люди дивилися в пічний димар, щоб не тужити - як погляд їхній проходить через димар, так би й пам’ять про померлого полетіла геть. Після повернення з похорону у українців Пряшівщини необхідно було тричі доторкнутися до печі, щоб мертвий спокійно спочивав.
Аналогічний звичай братися за піч після приїзду з кладовища був у росіян Курської губернії. У Владимирській губернії, прийшовши з похорону додому, не роздягаючись, відчиняли піч і гріли в ній руки, дивилися на челюсті й цеглу. Деякі йшли до печі, задкуючи. Так само вчиняли, щоб не боятися небіжчика, у селах Казанської та Пензенської губерній. На Нижегородщині дівчата й діти, повернувшись із цвинтаря, заглядали у відкриту піч. Малих діток після поховання батька чи матері змушували це робити, щоб не боялися померлих. А в Калузькій губернії після віддання тіла землі проводжаючі, повернувшись у дім, торкалися рукою до хліба й солі, приготованих для цього на столі, а потім до печі, аби покійникові було тепло й ситно. На Вітебщині в Білорусі людина, яка відвідувала покійника або зустріла поховальну процесію, після повернення додому торкалася до горщика чи печі, щоб смерть пішла до них, а не до людей.
Зона розташування печі (переважно біля порогу), її мальовка, яка містила символи світил, численні контексти включення печі до структури обрядових комплексів свідчать про те, що вона виконувала роль посередника між живими та їхніми померлими родичами. Піч була не тільки і не стільки утилітарним об’єктом, вона тією ж мірою сприймалася як символічний, світоглядний і культовий елемент. На це вказує обрядовість народин, весілля і поховання, а також ритуали прилучення до родини нових її членів. То був своєрідний вівтар, резиденція божественного вогню та предків.