Об обществе, мнении и безымянных звездах
- Весь город притаился за окнами!
- Но они же спят?!
- Даже если спят, то они и во сне подглядывают.
Вчора пан derteser потішив мене чудовим фільмом, зветься "Безымянная звезда". Я в принципі не кіноманка, дивлюсь вкрай рідко, останнім часом не пре взагалі ні на що, але тут!.. Головні ролі - Анастасія Вертинська, "дочка того самого Вертинського!") - столична панянка, Ігор Костолевський - провінційний вчитель астрономії, що відкрив нову зірку. Багато прекрасно награного фарсу, кожна репліка навмисне гіперболізована, за героями можна записувати з блокнотом, занадто сміливі думки, як для радянського кіно. Ви, певно, здогадались, що лінія кохання є, певно чекаєте любовної драми чи хепіенду. Але мене, зазвичай натуру тонку і схильну до різного роду ліричних переживань, вразила не вона. Общественное мнение, так сказать. Кожного дня повз місто проїжджав швидкісний потяг, який був для жителів мов корабель далекого плавання. Він перетворив сірий вокзал на порт, а юну гімназистку - на Ассоль. Перед приїздом начальник станції зганяв з рельс качок і протирав ліхтарі, аби не було "темно, как в захолустом полустанке", а після усе місто смакувало діаманти дами із сьомого вагона. "Общество" народжувалось і формувалось на вокзалі. А одного разу потяг зупинився...
Оце "общество" мене харило все життя. Я народилась і виросла в селі, де думка сусідів є набагато важливішою від власного щастя. Моя сестра, киянка, що приїжджала в гості кожного літа, ніяк не могла зрозуміти, чому їй можна на вулиці стояти з ким завгодно, але не з хлопцем, з яким вона зустрічається. Бо тоді наша бабуся, вихована партійними настановами, суворо казала: "Свєтко, не принеси мені в пелені! Шо про тебе люди скажуть!" .
Через людей моя мама вгробила собі здоров'я, бо вона не могла хворіти тоді, коли всі на працюють в полі, ми навіть пололи спочатку грядки від дороги, аби людям було видно менше бур'янів. Через це вона з трьома грижами в попереку підгортала вручну 15 соток картоплі своєї свекрухи, через це вона білила її хату, вагітна мною на сьомому місяці...
А в мене тепер комплекс. комплекс провінційності, меншовартості, який я усіма правдами намагаюсь подолати, а часто виходить лише приховати. З одного боку, мене аж пересмикує, коли хтось нагадує мені про "людей", я кричу, що буду робити усе для себе - не для них, я поводжу себе не як правильно вихована дівчинка і сама роблю перші кроки, вигадую теги "срать", виховую в собі здоровий егїзм.. А з іншого - пишу цей пост і вже думаю, чи коментуватиме його хтось, особливо ти)
"Не пренебрегайте обществом, оно этого не прощает", - повчально каже один з героїв фільму.
"Не судите, и не судимы будете"... так краще, по-моєму.