Мотоболь
Мотоболь
Щоб дістатись сюди з Алмазного, ми переходили вулицю Калініна, йшли через двір 28-ої школи на Київське шосе, заходили в магазин «Колос», знаходили під ним дорослих, які купували нам «бомбу» (0,7) «Аїста», переходили трасу «Київ - Харків» і зникали в густому яблуневому садку, який зараз знищено вщент заради будівництва «Епіцентру». А тоді, в 1984-му, в цьому садочку ми випивали бомбу «Аїста» на трьох, викурювали по цигарці «Родопі», закушували кислими яблуками і розігріті та сміливі рухалися далі - на мотобол.
Полтава славилася мотоспортом. Тоді, у вісімдесятих, це був головний вид спорту в місті і, мабуть, в області. Спідвей, картинг, мотокрос і мотобол, а також супутні автородео та баггі… Полтавцям тих часів навряд чи бракувало видовищ. Був і футбол, але місцева команда «Колос», що волочилася десь у другій лізі, не мала такої кількості вболівальників і прихильників, як «Вимпел» - чемпіони СРСР з мотоболу 1973 року, срібні призери 1974 року, яких згодом назвали «бронзовозами», бо «бронза» у чемпіонаті СРСР була найчастішим досягненням полтавців.
На мотобол у Полтавській області була справжня мода. Окрім полтавського «Вимпела», потужно грала «Нива» з Вишняків, яка (мабуть завдяки місцевому спиртозаводу) гацаперить і досі. В Новосанжарському районі, в селі Стовбина Долина, давав газу «Колос» - двократний чемпіон України, команда першої мотобольної ліги СРСР. В Мачухах гуділа «Дружба» - теж команда першої ліги, яку було створено під шефством «Вимпела».
Добре пам’ятаю, як виглядала турнірна таблиця вищої ліги 1984 року, бо ми з друзями робили вирізки із «Спортивної газети» та «Советского спорта», вклеювали їх в альбоми. Особисто я в шостому-восьмому класах вів три альбоми з вирізками: футбольний, мотоальбом і автоальбом. Це було поширене захоплення у хлопців. Завдяки батькові, який бував у закордонних відрядженнях, я отримав підшивку кольорових чеських журналів «Мотор ревю», тому мої альбоми мали неабияку цінність. Більшість з оцих журналів я тримав у руках, вирізав з них фотки, обмінював їх у друзів на інші вирізки чи журнали. Наприклад, у Гєби +++ була кіпа журналів «Stadion», що теж вважалось крутизною, і Гєбині альбоми з вирізками були для всього двору предметом заздрості.
Так от, турнірна таблиця 1984 року:
«Ковровець», канєшно, були самі круті, самі, як би зараз сказали, «профінансовані і вмотивовані». Бо це команда мотоциклетного заводу! Мотобол - їхнє покликання і професія. Але й Полтава без свого мотоциклетного заводу задніх не пасла. Грали хлопці зіграно, командно, напористо, на рівних з чемпіонами. Нашими кумирами були Алєксінській, Мороховець і Проскура. Нашим улюбленим запахом був запах метанолу - мотобольного палива. Нашою метою було навчитися їздити на мотоциклі і мати власний мотоцикл. В мотоциклах ми розбиралися добре: "КТМ", "Дакота", "Чезет" - ці назви ми промовляли із знанням справи. Радянські мотоболісти грали тільки на вітчизняних мотоциклах "Ковровець" - всі команди на однакових мотоциклах.
Похід на мотобол був ритуалом. Початком цього ритуалу був «Аїст» з цигарками і кислими яблуками, з якого я почав розповідь. Продовження було за яблуневим садком. Дорога оминала ставок і піднімалась до хлібозаводу (відповідь Гєбі: це той шлях, який я тут називаю Мотобольною горою). З іншого боку був паркан молокозаводу. На все життя запам’яталося, коли я малий йшов на мотобол з батьком і його друзями, і вони побачили у відчинене вікно третього поверху хлібозаводу якусь жінку і почали до неї приставати, мовляв, пішли з нами. Та: нє, я на роботі! А вони: так скинь хоч хлібину! Вона: щас! Жінка зникла і за мить повернулася з буханкою хліба, яку дійсно жбурнула мужикам! Я очам своїм не повірив! Летить хлібина і батько її ловить! Так це врізалося в пам'ять! Я ще тоді подумав: «Як же так, хліб це ж святе, всьому голова, так нас в школі вчили, і раптом - кинути її! Ай-ай-ай!». Але батько хліб уловив, мужики подякували жіночці, та посміхнулася і помахала у відповідь. Хлібину дали мені. Це була хлібина чорного круглого хліба, щойно з печі. Вона була теплою і наче живою, запашною і просто танула в роті. Кожен раз коли ми з хлопцями йшли на мотобол без дорослих, я видивлявся ту жінку у вікні хлібозаводу і згадував про цей теплий літаючий хліб.
Молокозавод (що там зараз, не знаю, але не молокозавод точно) був для нас джерелом фольги. Молоко тоді випускалося в скляних пляшках, а фольга використовувалася для кришечок. На територію молокозаводу можна було потрапити, перелізши через паркан з боку хлібозаводу. Паркан був замаскований смугою густих дерев. На подвір'ї просто неба лежала фольга у рулонах. Ми намотували собі повні кишені тієї фольги - для селітрових ракеток - і тікали собі. Але робити це було краще не в мотобольні дні. Бо в мотобольні дні з тобою поруч йде багато людей, які розтягуються дооовгим живим ланцюгом від Алмазного до самого мотобольного стадіону. Бо мотобол - це свято для всього міста. Стадіон був повним. Нагадаю, що вміщав він 15 тисяч глядачів на трибунах, але народ сидів і на трав'янистих схилах, бо іноді всі не поміщалися
За хлібозаводом і до самого мотодрому було поле, по полю йшла стежка. То було колгоспне поле, на якому сіяли ячмінь чи пшеницю. На місці цього поля зараз збудовано новий картодром. Одного разу тут трапилася трагедія. Це було навесні. Поле було свіжозораним, стежка по ньому йшла нова і ще як слід не протоптана. Повертаючись з мотоболу люди йшли не один за одним, а компаніями, групами, розтягнувшись по всьому полю. Коли пролунав вибух, ми з батьком вже перейшли поле і спускались вниз повз хлібозавод. Частина людей, які йшли поруч, побігли назад, дивитись, що там. Ми з батьком пішли додому. Наступного дня я взнав, що на міні часів Великої Вітчизняної війни, яку напередодні виорав трактор, підірвалися батько з сином. Батько загинув, а хлопцю, з яким Гєба навчався в одному класі, відірвало ноги. Це був 1982-й, здається, рік.
Раз я вже згадав тут Гєбу, то треба згадати і інших хлопців, з якими я ходив на мотобол у ті роки. Це мої дворові друзі: Рижий (1972-1990, загинув під час п’яної сварки від ножового поранення в серце), Баля (1972-2002, туберкульоз, ін’єкційна наркоманія), Гєба (1970 - дай йому Боже міцного здоров’я і довгих років життя), Швіля (1973-2002, загинув за невідомих обставин, тіло знайдено у кюветі траси «Київ - Харків»), Мацик (1973 - будь здоров, Сергію, друг дитинства, хай тобі там в Києві добре живеться). Іноді з нами йшли хлопці з сусіднього дома - Продлік, Бурлік, Морж, брати Саня та Воца Ащаулови, Едік. Усі нині живі здорові, мають сім`ю, роботу, знайшли себе у цьому житті. Всі ми любили мотобол, мріяли записатись у мотобольну секцію. Але це було не просто, брали туди не всіх, та й на всіх мотоциклів не напасешся. Хоча Едік, наприклад, став картингістом і брав участь у змаганнях. Картинг-трек був поруч з мотобольним стадіоном, зараз він теж засмічений і заріс, на ньому з`явилися земляні горби, які місцеві велосипедисти використовують як трампліни
Руїни мотобольного поля, як руїни будь яких стадіонів, схожі на руїни античних амфітеатрів. Хто читав мої попередні тексти, той знає, що я люблю руїни. Є у цьому щось давньоримське, постапокаліптичне, що надихає, вселяє віру у життя, після того, як все скінчиться. Руїни як би показують тобі, що буде потім. Ти, таким чином, подорожуєш у майбутнє. Руїни мудріші за новобудови, бо вже вік пожили і знають ціну всьому новому, знаються на історії. Чим старіші руїни, тим міцніша історія, яку вони зберігають, вона стає п'янкою як довго витримане вино. Тому, на руїни мене тягне не готична насолода смерті, не "синдром сталкера", а вино історії. Наприклад, оцієї - про мотобол у Полтаві.
Але минуле - це сильнодіюча речовина. Якщо занадто в нього заринати, то може виникнути щось на кшталт передозування, інтоксикації. Не дарма Ніцше казав, що «надлишок історії шкідливий». От і я відчув, як перетнувши межу спогадів про мотобол, в моїй душі виник такий як би абстинентний біль - мотобіль (краще російською - мотоболь):
бажання знов спіймати у польоті
той теплий хліб з вікна хлібозаводу
дорогою на мотобольне поле
* * *
Фото: UFO-6.0, лютий, 2009 рік (крім останнього, зробленого на мобілу "Sony Ericson" навесні 2010 року). Був сильний мороз, фотік глючило, він поводив себе несподівано, тому на першій фотці заклинило "шторки", на інших "замерзли" функції контрасту і кольорів. Ніякого фотошопу не застосовувалося - просто мороз.
У цьому пості для ілюстрації не вистачає однієї фотки. Я її робив двічі, але не можу знайти. На розсошенському міському кладовищі, у секторах з похованнями кінця 80-х початку 90-х років є пам’ятник: на тильній стороні гранітного пам’ятника викарбовано на камені мотоболіста з м’ячем в атаці. Царствіє небесне тій людини, що там спить. Вічна їй пам'ять. Хто знає прізвище цього померлого мотоболіста і може випадково має фото пам’ятника, прошу розмістити в каментах. Буду вдячний. (Або підкажіть номер сектора, бо я щось ходив і не знайшов)
Щоб дістатись сюди з Алмазного, ми переходили вулицю Калініна, йшли через двір 28-ої школи на Київське шосе, заходили в магазин «Колос», знаходили під ним дорослих, які купували нам «бомбу» (0,7) «Аїста», переходили трасу «Київ - Харків» і зникали в густому яблуневому садку, який зараз знищено вщент заради будівництва «Епіцентру». А тоді, в 1984-му, в цьому садочку ми випивали бомбу «Аїста» на трьох, викурювали по цигарці «Родопі», закушували кислими яблуками і розігріті та сміливі рухалися далі - на мотобол.
Полтава славилася мотоспортом. Тоді, у вісімдесятих, це був головний вид спорту в місті і, мабуть, в області. Спідвей, картинг, мотокрос і мотобол, а також супутні автородео та баггі… Полтавцям тих часів навряд чи бракувало видовищ. Був і футбол, але місцева команда «Колос», що волочилася десь у другій лізі, не мала такої кількості вболівальників і прихильників, як «Вимпел» - чемпіони СРСР з мотоболу 1973 року, срібні призери 1974 року, яких згодом назвали «бронзовозами», бо «бронза» у чемпіонаті СРСР була найчастішим досягненням полтавців.
На мотобол у Полтавській області була справжня мода. Окрім полтавського «Вимпела», потужно грала «Нива» з Вишняків, яка (мабуть завдяки місцевому спиртозаводу) гацаперить і досі. В Новосанжарському районі, в селі Стовбина Долина, давав газу «Колос» - двократний чемпіон України, команда першої мотобольної ліги СРСР. В Мачухах гуділа «Дружба» - теж команда першої ліги, яку було створено під шефством «Вимпела».
Добре пам’ятаю, як виглядала турнірна таблиця вищої ліги 1984 року, бо ми з друзями робили вирізки із «Спортивної газети» та «Советского спорта», вклеювали їх в альбоми. Особисто я в шостому-восьмому класах вів три альбоми з вирізками: футбольний, мотоальбом і автоальбом. Це було поширене захоплення у хлопців. Завдяки батькові, який бував у закордонних відрядженнях, я отримав підшивку кольорових чеських журналів «Мотор ревю», тому мої альбоми мали неабияку цінність. Більшість з оцих журналів я тримав у руках, вирізав з них фотки, обмінював їх у друзів на інші вирізки чи журнали. Наприклад, у Гєби +++ була кіпа журналів «Stadion», що теж вважалось крутизною, і Гєбині альбоми з вирізками були для всього двору предметом заздрості.
Так от, турнірна таблиця 1984 року:
- «Ковровец», Ковров.
- «Металлург», Видное.
- «Вымпел», Полтава.
- «Автомобилист», Элиста.
- «Жямуктехника», Кретинга (Литва).
- «Союз-3», Енакиево.
- «Нива», Вишняки.
- «Локомотив», Тихорецк
- «Кировец», станица Красноармейская
- «Подолье», Каменец-Подолський
«Ковровець», канєшно, були самі круті, самі, як би зараз сказали, «профінансовані і вмотивовані». Бо це команда мотоциклетного заводу! Мотобол - їхнє покликання і професія. Але й Полтава без свого мотоциклетного заводу задніх не пасла. Грали хлопці зіграно, командно, напористо, на рівних з чемпіонами. Нашими кумирами були Алєксінській, Мороховець і Проскура. Нашим улюбленим запахом був запах метанолу - мотобольного палива. Нашою метою було навчитися їздити на мотоциклі і мати власний мотоцикл. В мотоциклах ми розбиралися добре: "КТМ", "Дакота", "Чезет" - ці назви ми промовляли із знанням справи. Радянські мотоболісти грали тільки на вітчизняних мотоциклах "Ковровець" - всі команди на однакових мотоциклах.
Похід на мотобол був ритуалом. Початком цього ритуалу був «Аїст» з цигарками і кислими яблуками, з якого я почав розповідь. Продовження було за яблуневим садком. Дорога оминала ставок і піднімалась до хлібозаводу (відповідь Гєбі: це той шлях, який я тут називаю Мотобольною горою). З іншого боку був паркан молокозаводу. На все життя запам’яталося, коли я малий йшов на мотобол з батьком і його друзями, і вони побачили у відчинене вікно третього поверху хлібозаводу якусь жінку і почали до неї приставати, мовляв, пішли з нами. Та: нє, я на роботі! А вони: так скинь хоч хлібину! Вона: щас! Жінка зникла і за мить повернулася з буханкою хліба, яку дійсно жбурнула мужикам! Я очам своїм не повірив! Летить хлібина і батько її ловить! Так це врізалося в пам'ять! Я ще тоді подумав: «Як же так, хліб це ж святе, всьому голова, так нас в школі вчили, і раптом - кинути її! Ай-ай-ай!». Але батько хліб уловив, мужики подякували жіночці, та посміхнулася і помахала у відповідь. Хлібину дали мені. Це була хлібина чорного круглого хліба, щойно з печі. Вона була теплою і наче живою, запашною і просто танула в роті. Кожен раз коли ми з хлопцями йшли на мотобол без дорослих, я видивлявся ту жінку у вікні хлібозаводу і згадував про цей теплий літаючий хліб.
Молокозавод (що там зараз, не знаю, але не молокозавод точно) був для нас джерелом фольги. Молоко тоді випускалося в скляних пляшках, а фольга використовувалася для кришечок. На територію молокозаводу можна було потрапити, перелізши через паркан з боку хлібозаводу. Паркан був замаскований смугою густих дерев. На подвір'ї просто неба лежала фольга у рулонах. Ми намотували собі повні кишені тієї фольги - для селітрових ракеток - і тікали собі. Але робити це було краще не в мотобольні дні. Бо в мотобольні дні з тобою поруч йде багато людей, які розтягуються дооовгим живим ланцюгом від Алмазного до самого мотобольного стадіону. Бо мотобол - це свято для всього міста. Стадіон був повним. Нагадаю, що вміщав він 15 тисяч глядачів на трибунах, але народ сидів і на трав'янистих схилах, бо іноді всі не поміщалися
За хлібозаводом і до самого мотодрому було поле, по полю йшла стежка. То було колгоспне поле, на якому сіяли ячмінь чи пшеницю. На місці цього поля зараз збудовано новий картодром. Одного разу тут трапилася трагедія. Це було навесні. Поле було свіжозораним, стежка по ньому йшла нова і ще як слід не протоптана. Повертаючись з мотоболу люди йшли не один за одним, а компаніями, групами, розтягнувшись по всьому полю. Коли пролунав вибух, ми з батьком вже перейшли поле і спускались вниз повз хлібозавод. Частина людей, які йшли поруч, побігли назад, дивитись, що там. Ми з батьком пішли додому. Наступного дня я взнав, що на міні часів Великої Вітчизняної війни, яку напередодні виорав трактор, підірвалися батько з сином. Батько загинув, а хлопцю, з яким Гєба навчався в одному класі, відірвало ноги. Це був 1982-й, здається, рік.
Раз я вже згадав тут Гєбу, то треба згадати і інших хлопців, з якими я ходив на мотобол у ті роки. Це мої дворові друзі: Рижий (1972-1990, загинув під час п’яної сварки від ножового поранення в серце), Баля (1972-2002, туберкульоз, ін’єкційна наркоманія), Гєба (1970 - дай йому Боже міцного здоров’я і довгих років життя), Швіля (1973-2002, загинув за невідомих обставин, тіло знайдено у кюветі траси «Київ - Харків»), Мацик (1973 - будь здоров, Сергію, друг дитинства, хай тобі там в Києві добре живеться). Іноді з нами йшли хлопці з сусіднього дома - Продлік, Бурлік, Морж, брати Саня та Воца Ащаулови, Едік. Усі нині живі здорові, мають сім`ю, роботу, знайшли себе у цьому житті. Всі ми любили мотобол, мріяли записатись у мотобольну секцію. Але це було не просто, брали туди не всіх, та й на всіх мотоциклів не напасешся. Хоча Едік, наприклад, став картингістом і брав участь у змаганнях. Картинг-трек був поруч з мотобольним стадіоном, зараз він теж засмічений і заріс, на ньому з`явилися земляні горби, які місцеві велосипедисти використовують як трампліни
Руїни мотобольного поля, як руїни будь яких стадіонів, схожі на руїни античних амфітеатрів. Хто читав мої попередні тексти, той знає, що я люблю руїни. Є у цьому щось давньоримське, постапокаліптичне, що надихає, вселяє віру у життя, після того, як все скінчиться. Руїни як би показують тобі, що буде потім. Ти, таким чином, подорожуєш у майбутнє. Руїни мудріші за новобудови, бо вже вік пожили і знають ціну всьому новому, знаються на історії. Чим старіші руїни, тим міцніша історія, яку вони зберігають, вона стає п'янкою як довго витримане вино. Тому, на руїни мене тягне не готична насолода смерті, не "синдром сталкера", а вино історії. Наприклад, оцієї - про мотобол у Полтаві.
Але минуле - це сильнодіюча речовина. Якщо занадто в нього заринати, то може виникнути щось на кшталт передозування, інтоксикації. Не дарма Ніцше казав, що «надлишок історії шкідливий». От і я відчув, як перетнувши межу спогадів про мотобол, в моїй душі виник такий як би абстинентний біль - мотобіль (краще російською - мотоболь):
бажання знов спіймати у польоті
той теплий хліб з вікна хлібозаводу
дорогою на мотобольне поле
* * *
Фото: UFO-6.0, лютий, 2009 рік (крім останнього, зробленого на мобілу "Sony Ericson" навесні 2010 року). Був сильний мороз, фотік глючило, він поводив себе несподівано, тому на першій фотці заклинило "шторки", на інших "замерзли" функції контрасту і кольорів. Ніякого фотошопу не застосовувалося - просто мороз.
У цьому пості для ілюстрації не вистачає однієї фотки. Я її робив двічі, але не можу знайти. На розсошенському міському кладовищі, у секторах з похованнями кінця 80-х початку 90-х років є пам’ятник: на тильній стороні гранітного пам’ятника викарбовано на камені мотоболіста з м’ячем в атаці. Царствіє небесне тій людини, що там спить. Вічна їй пам'ять. Хто знає прізвище цього померлого мотоболіста і може випадково має фото пам’ятника, прошу розмістити в каментах. Буду вдячний. (Або підкажіть номер сектора, бо я щось ходив і не знайшов)