Ресто-рани
Ресто-рани
Будувати треба так, щоб майбутні руїни викликали захоплення.
Будь яке будівництво - це спорудження руїн.
Мистецтво архітектора полягає в тому, щоб в перспективі новобудови бачити її занепад.
Щоденник анонімного архітектора
Развалины - род упрямой архитектуры
Иосиф Бродский
Радянські ресторани - це тема окремого культурологічного дослідження. Нагадаю лише, що були вони трьох категорій: вищої, першої і категорії "общепіт". Ресторани вищої категорії обслуговували партноменклатуру, директорів заводів та баз і їхнє найближче оточення, враховуючи і кримінальних авторитетів, які зазвичай тримались біля "партійного корита". Ресторани першої категорії були орієнтовані на іноземних гостей та туристів. Вони завжди мали в меню широкий вибір блюд місцевої та національної кухні. Звичайно, в цих ресторанах проводились і бенкети, і ювілеї, і свайби, і поминки. Але головною цільовою групою були саме інтуристи. Ресторани категорії "общепіт" - це ресторани для людей, народні ресторани. Справедливості заради зазначу, що кухня в народних ресторанах іноді ні в чому не поступалася ресторанам першої категорії, а рівень обслуговування міг бути і вищим, ніж в елітних ресторанах. Бо, як завжди, вирішальним був людський фактор - майстерний кухар, душевна офіціантка, затишна атмосфера, культурні і виховані відвідувачі. Хоча більшість так званих народних ресторанів серед людей отримували непристойні назви типу "рыгаловка", "забегаловка", "генделик", "общепытка", "дрысторан", саме через небезпечну якість блюд і знущальне обслуговування.
Ресторан на верхньому фото - це ресторан першої категорії "Турист", у складі ондойменного готельного комплексу, в Полтаві, на правому березі річки Ворскла. 24 березня цього року я застав тут розруху і дуже здивувався, бо ще декілька років тому ресторан і концертний зал комплексу "Турист" нормально собі працювали, зберігаючи міцний колорит "совка". Сюди можна було приходити як в музей совкової сфери послуг, поностальгувати, позгадувати... Кухня, згадую, була ужасна! А обслуговування - варте кращих фейлетонів журналу "Перець"! Тепер тут утворився такий собі маргінальний куточок. На опорах центрального входу помітно символіку полтавських неформальних рухів - футбольних фанатів клубу "Ворскла", radicals.in, "нічних дозорних", "сталкерів".
"Так сколько у тя было парней?" - питає маленька дівчинка у вагітної тьоті.
Опішнянська майоліка в оздобленні вестибюля першого поверху. Вціліло лише декілька панно, решту хтось розтрощив вщент. За часів СРСР знищення витворів мистецтва називалось вандалізмом. Зараз так розважається молодь. І це не виняток, це тенденція. Коли у 2000 році похмурі похмільні заробітчани трощили відбійними молотками унікальні опішнянські кахлі, якими був оздоблений центральний зал Київського вокзалу, проводячи так звану "реконструкцію", стало зрозуміло, що сьогодні в Україні хазяйнує сірість, що кроїть реальність під свої сірі смаки, змінюючи справжнє на пластикове. Хай їм грець.
Вітражі - ознака розкоші і європейського смаку тих часів. В культурі СРСР (а ресторан - це порівну заклад культури і харчування) було багато запозичень з країн Західної Європи та Прибалтики - від дизайну автомобілів до інтер'єру приміщень. Вітражі, наприклад, це "фішка" більш притаманна німецьким та прибалтійським містам. "Вітраж" - красиве слово, яке в українській мові утворює паліндром - вітражі жартів :)
"Ти ще тут? Давай до свиданья?" - так я переклав напис на стіні музичного залу.
Зал другого поверху поділений на дві частини - для тих, хто хоче танцювати і тих, хто бажає випити і закусити. Дуже раціональне рішення, погодьтесь. У музичному залі "Туриста" сцена була розташована під вікном - феншуйно. Тут грали ресторанні ансамблі. Радянська ресторанна музика - це також окремий культурний пласт, різновид "трешу". Здебільшого в поганій акустиці (в ресторанних залах завжди було "эхо"), з диким передозуванням клавішних (в рок-групах, де на них "цитькали", клавішникам не було стільки музичного простору, як в ресторанах), підроблено-слащавими голосами ресторанні виконавці, які традиційно виступали добре напідпитку, халтурно виконували хіти радянської естради, обираючи репертуар за рейтингом народних уподобань. Слово "халтура" є досить поширеним в лексиконі ресторанних музикантів, або "лабухів", як їх ще називали на блатній фені. "Халтура" - це заробіток на стороні; але одночасно це слово передбачає неякісне виконання роботи. Репертуар ресторанних ансамблів - це те, що об'єднувало ресторани всіх трьох категорій - вищу, першу і "общепіт" (хоча музиканти в "общепіті" - це рідкість і виняток, хіба що на замовлення) - скрізь лунала одна й та ж сама підбірка хітів з телевізійних програм типу "Утренняя почта" та "Песня-85", обов'язково доповнюючись шлягерами з блатного репертуару. У 92-му році, коли створивши власну групу "Онейроїд" ми з Бурліком мали багато контактів з ресторанними музикантами на тему інструментів і апаратури, нам доводилося часто бувати в ресторанах і слухати цю "халтуру". От, наприклад, репертуар зими 1992-93 років, ресторану "Театральний" у Полтаві, що займав майже весь перший поверх п`ятиповерховки напроти театру Гоголя: "Стюардесса по имени Жанна" (Пресняков), "Младший лейтенант, мальчик маладой" (Аллегрова), "Два кусочека колбаски" ("Комбинация"), "Крещатик" (Розенбаум?), "Есаул" (Газманов), "Играй, музыкант" (Распутина), "Мне снился сон, короткий сон, длиною в жизнь" (Асмолов), "Фаина" ("На-на"), "Девчонка, девчоночка, темные но-о-о-о-чи..." (Женя Белоусов), "Ксюша - юбочка из плюша" (Алена Апина). Написав, і сам здивувася наскілки пам'ять у мене забита оцим трешаком:) Але зараз все це згадується уже з ностальгією, посмішкою. До речі, були того часу і непогані телехіти, але їх чомусь у ресторанах не виконували (мабуть тому, що вони були не погані). Приклади: група "Технологія", "Странные танцы", Ветлицкая "Я хочу знать, на кого ты меня променял".
Справжньою прикрасою ресторанного ансамблю був саксофон. Саксофоніст привносив у репертуар ресторанної естради інструменталки і мелодичні "медляки". Але не всі ресторани Полтави могли похвастатись саксофоністами. Вони були нарозхват. З нами в "Онейроїді" грав мій друг і однокласник Кузя, саксофоніст, флейтист, музикант військового оркестру училища зв'язку, який підробляв саксофоністом у багатьох ресторанах. Саме Кузя і влаштовував нам екскурсії ресторанами, знайомив нас з Бурліком з ресторанними музикантами, які, майже всі, виявляли бажання грати, або вже грали, у якихось полтавських рок-групах, а ресторани були місцем їхнього заробітку. "Халтурою", одним словом.
Спілкування з ресторанними музиками, їхній вплив на "Онейроїд" 1992-93 років (крім Кузі, це був Міша Шамраєвський) призвело до того, що саунд першого студійного демо-міні-альбому "Онейроїда", записаного на базі групи "Шок-оскал" на Токарному, був суто ресторанним. Запис отримав назву "Ресторанний рок" і з часом десь зник.
Інтер'єр першого поверху і сходи за структурою нагадують теж нині зруйнований полтавський клуб "22" (колишній актовий зал заводу "Знамено"). Мабуть типові проекти.
Другий поверх теж, як в клубі "22"
Вид на набережну Ворскли і рекреаційну зону готелю "Турист" з 2-го поверху ресторану. Помітно коло колишнього танцмайданчика, на якому ще влітку стояла сцена з дахом, де жили бомжі, цигани і нюхала клей шпана. На задньому плані - другий (малий) бенкетний зал готелю "Турист" з базою відпочинку (теж зруйнованою). За спорудою - човнова станція.
Розгативши вщент опішнянську кераміку, молодь намагається лишити свій слід у культурі, покриваючи стіни потоком своєї підсвідомості: праворуч виліз скорпіон. Символічно, чо.
Недобита майоліка в оздобленні віконечка для прийому використаного посуду.
Графіті у стилі "совок-арт" зображує перемогу Петра Першого над шведами і козаками-"мазепинцями". Доморощений "глазунов" сумлінно виконав держзамовлення і зобразив на першому плані полоненого українського козака і спаплюжену жовто-блакитну атрибутику. Про крісло Карла XII теж не забув і відволік його як трофей до російського війська. Отже "халтура" і тут. Можна сказати, що "халтура", її очевидна і незрима присутність в усьому радянському - це непереможна ознака "совка", яка дісталася у спадщину і сучасній Україні, її "митцям", які заради сумнівного заробітку готові і сьогодні виконувати принизливі політичні замовлення.
Кіноконцертний зал "Туристу" особисто в мене стійко викликає асоціацію з пісні "Акваріуму" - "рокенрол мьортв, а я іщо нєт". Якось так сталося, що саме в цьому залі відбулися в прямому значенні підсумкові, «дедлайнові», для полтавського культурного життя і для мене особисто, концерти (яке красиве і влучне слово «підсумок» в українській мові - тут і сум, печаль, тут і фіналізація певного етапу життя). В кіноконцертному залі готелю «Турист» в 2005 році пройшов концерт пам'яті і презентація книжки Діми Бурлаки - полтавського поета, який покінчив життя самогубством в 2004 році у віці 31 рік на тлі затяжної депресії, викликаної тривалим курсом лікування наркозалежності нейролептиками. Бурлака був знаковою і найбільш помітною (на рівні з Гайдуком) фігурою полтавської неформальної тусовки часів "Інія" (80-і роки) і "Фонаря" (90-ті) (на місті тусовочного кафе "Іній" зараз маловиразне «Кіото», але відоме тим, що там знаходиться пункт прийому використаних батарейок; на місті «Фонаря» - архітектурне жахіття у вигляді «Магії Світла» і приткнутих до нього шопів-пабів-прихалабків). Зі смертю Діми, отим знаковим концертом його пам’яті в «Туристі», закінчилася епоха «Фонаря», остаточно зникло явище полтавської хіпанської (хіпі+панкі) тусовки. На тому концерті-реквіємі виступили ДМЦ, які виконали мої улюблені у них «Зиму» і «Марію», зачитав декілька казок і бувальщин Діма Гайдук, видав яскраві гітарно-вокальні номери Маріо (Сергій Звєнігородський), який піде на зустріч з Бурлакою вже через п’ять років після свого виступу, почитав свої постмодерністські вірші Валерій Нугатов, а завершив концерт «Онейроїд», з яким того разу я востаннє вийшов на сцену як бас-гітарист цього гурту, який колись безпосередньо створював. Це був мій підсумок, моя «смерть» у ролі басиста «Онейроїда» (після цього я декілька разів ще виступав з хлопцями, але вже у якості «зомбі-басиста»). Сьогодні про своє відлучення від «Онейроїда» я вже не жалкую - група займається відвертою кон’юнктурщиною в музичному плані - але тоді було сумно і щеміла душа. І сталося це відлучення тут - у цьому залі «Туристу», який і сам вже відлучився від концертної діяльності, перетворившись на самодіяльну площадку для BMX-байкерів.
Друга знакова і підсумкова подія, яка тут сталася - концерт німецького гурту Мamasweed в 2009 році. Знакова тому, що це був приїзд в Полтаву справжньої неформальної андеграундної панк-психоделік групи з притаманною таким гуртам і візитам шизовою атмосферою, коли панує не офіціоз і регламент, а треш, угар і анархія! На мою думку, концерт Мамаsweed був своєрідним кінцем (підсумком) для всього полтавського рок-андеграунду, увінчавши, з одного боку, кінець ери зальних концертів («зальників»), а з другого, підкресливши символічну втрату анархо-бунтівної і психоделічної атмосфери рок-концертів в Полтаві - після цього полтавський рок увійшов у фазу причесано комерційних музичних заходів у так званих клубах - «Стаді ріг» і «Вилах Крокодила» (назви клубів передаю з місцевим колоритом; ще чув назву «Мило Крокодила» - натяк на «мильність» концертів, які там відбуваються?). Це особисто моя думка, але концерт Мamasweed в 2009 році у «Туристі», хоча я на нього й не потрапив, був своєрідним підсумковим концертом: психоделічний рок-андеграунд і рок, як анархо-рух, в Полтаві припинили своє існування, про що символічно нагадали нам своїм візитом Мамаsweed. На сьогодні ми в Полтаві маємо презентабельно пристойну, кондову клубну сцену з абсолютно безпечним як секс у презервативі рок-асортиментом. Зі смертю Бурлаки припинились театрально-музичні експерименти і експромти, вивітрився дух спонтанної творчості, зі смертю Маріо зникли в нікуди його наївно провокаційні «Птахи Герінга», «Прізрак Баобаба», «Роллс Ройс» - проекти, які сьогодні можна порівняти з «Карамазов twins» и «Оркестровою ямою», перестали існувати панк-групи (хоча сучасна політична і соціальна ситуація в країні якнайкраще сприяє появі і розвитку україномовного панку, але де він?). «Играть надо так, чтобы забрали на дурдом» - згадую я слова покійного Маріо і розумію: саме оця риса (творча шиза і драйв!) зникла геть не те що з місцевої полтавської сцени, а й з українського року взагалі.
Повернемося до ресторану. Кинемо око на м'ясо-рибний цех…
…на моду тих часів - «мокрые потолки»…
ностальгічно пригадаємо культовий напій СРСР сітро «Дюшес» (термін придатності - 7 днів)
По ходу згадуються інші зниклі полтавські ресторани, що того часу складали конкуренцію «Туристу»: «Велико-Тирново» на розі Пролетарської і Леніна, в будиночку, який мені своєю архітектурою нагадував Крим (зараз там кулінарія і мабуть найсмачніші торти в Полтаві), затишне «Літо» на початку вулиці Сакко, з тінистим майданчиком; ресторан-невдаха «Лілея» (пізніше «Іванова гора»), який частіше був зачинений, аніж працював (зате однойменна пивнуха в подвалі збоку була популярніше самого ресторану); бандитський «Прометей», який і досі стоїть таємничо зачиненим біля общаг медакадемії на Кагамлика; напівтемний «Театральний» з одвічною «Стюардессою па імєні Жанна»; оздоблена червоним драпом, як домовина всередині, «Калина» (де зараз «Зефіръ»); неприступний ресторан «Січ» на Гоголя, куди ми студентами ходили в туалет, випиваючи в «Полтавських галушках», теж зниклих. Ще був амбіційний ресторан «Київ», з якимись постійними разборками і поножовщиною; кегебешно-партійна "Зірка", трешеві «Сади» (зникли не зовсім, зараз на їх місті якийсь чи то «Посейдон» чи то «Золотая рибка» - лінь гуглити, та й не важливо); одіозні, але привабливі «Вечірні Зорі» на Половках… Може коментатори, якщо вони будуть, пригадають ще якісь полтавські «динозавресторани»? Я от, наприклад, хоч убий, але забув, як називався ресторан у підвальному поверсі готелю «Театральний» на розі Жовтневої і Комсомольської (зараз замість готелю там однойменний офісний центр). В цьому ресторані ми з Гєбою колись добре випили/закусили і не розрахувались - просто вийшли на вулицю і вже вирішили не заходити, бо досить :) Назву ресторану забув, але не «Театральний», бо «Театральний» був напроти театру Гоголя в п'ятиповерхівці…
Отже, зниклі полтавські ресторани, цей пост присвячується вам, хоча сам я до ваших послуг був байдужий, як тоді, так і зараз, але ж в культурно історичному плані ви для мене - пам’ятники епохи, передвісники сучасного рекреаційного суспільства, яке рясно забудовується кафетеріями та ресторанами, руйнуючи аналогічні споруди своїх «папередників» з таким натхненням, наче їх самих руйнація ніколи не торкнеться. Торкнеться ще й як. А от чи будуть руїни перебудованої «Іванової гори» чи новоспеченої «Європи» виглядати так солідно і ностальгічно, як «Туриста» - час покаже.
фото elliasz_v
24.03.2013, 04.05.2013
Будувати треба так, щоб майбутні руїни викликали захоплення.
Будь яке будівництво - це спорудження руїн.
Мистецтво архітектора полягає в тому, щоб в перспективі новобудови бачити її занепад.
Щоденник анонімного архітектора
Развалины - род упрямой архитектуры
Иосиф Бродский
Радянські ресторани - це тема окремого культурологічного дослідження. Нагадаю лише, що були вони трьох категорій: вищої, першої і категорії "общепіт". Ресторани вищої категорії обслуговували партноменклатуру, директорів заводів та баз і їхнє найближче оточення, враховуючи і кримінальних авторитетів, які зазвичай тримались біля "партійного корита". Ресторани першої категорії були орієнтовані на іноземних гостей та туристів. Вони завжди мали в меню широкий вибір блюд місцевої та національної кухні. Звичайно, в цих ресторанах проводились і бенкети, і ювілеї, і свайби, і поминки. Але головною цільовою групою були саме інтуристи. Ресторани категорії "общепіт" - це ресторани для людей, народні ресторани. Справедливості заради зазначу, що кухня в народних ресторанах іноді ні в чому не поступалася ресторанам першої категорії, а рівень обслуговування міг бути і вищим, ніж в елітних ресторанах. Бо, як завжди, вирішальним був людський фактор - майстерний кухар, душевна офіціантка, затишна атмосфера, культурні і виховані відвідувачі. Хоча більшість так званих народних ресторанів серед людей отримували непристойні назви типу "рыгаловка", "забегаловка", "генделик", "общепытка", "дрысторан", саме через небезпечну якість блюд і знущальне обслуговування.
Ресторан на верхньому фото - це ресторан першої категорії "Турист", у складі ондойменного готельного комплексу, в Полтаві, на правому березі річки Ворскла. 24 березня цього року я застав тут розруху і дуже здивувався, бо ще декілька років тому ресторан і концертний зал комплексу "Турист" нормально собі працювали, зберігаючи міцний колорит "совка". Сюди можна було приходити як в музей совкової сфери послуг, поностальгувати, позгадувати... Кухня, згадую, була ужасна! А обслуговування - варте кращих фейлетонів журналу "Перець"! Тепер тут утворився такий собі маргінальний куточок. На опорах центрального входу помітно символіку полтавських неформальних рухів - футбольних фанатів клубу "Ворскла", radicals.in, "нічних дозорних", "сталкерів".
"Так сколько у тя было парней?" - питає маленька дівчинка у вагітної тьоті.
Опішнянська майоліка в оздобленні вестибюля першого поверху. Вціліло лише декілька панно, решту хтось розтрощив вщент. За часів СРСР знищення витворів мистецтва називалось вандалізмом. Зараз так розважається молодь. І це не виняток, це тенденція. Коли у 2000 році похмурі похмільні заробітчани трощили відбійними молотками унікальні опішнянські кахлі, якими був оздоблений центральний зал Київського вокзалу, проводячи так звану "реконструкцію", стало зрозуміло, що сьогодні в Україні хазяйнує сірість, що кроїть реальність під свої сірі смаки, змінюючи справжнє на пластикове. Хай їм грець.
Вітражі - ознака розкоші і європейського смаку тих часів. В культурі СРСР (а ресторан - це порівну заклад культури і харчування) було багато запозичень з країн Західної Європи та Прибалтики - від дизайну автомобілів до інтер'єру приміщень. Вітражі, наприклад, це "фішка" більш притаманна німецьким та прибалтійським містам. "Вітраж" - красиве слово, яке в українській мові утворює паліндром - вітражі жартів :)
"Ти ще тут? Давай до свиданья?" - так я переклав напис на стіні музичного залу.
Зал другого поверху поділений на дві частини - для тих, хто хоче танцювати і тих, хто бажає випити і закусити. Дуже раціональне рішення, погодьтесь. У музичному залі "Туриста" сцена була розташована під вікном - феншуйно. Тут грали ресторанні ансамблі. Радянська ресторанна музика - це також окремий культурний пласт, різновид "трешу". Здебільшого в поганій акустиці (в ресторанних залах завжди було "эхо"), з диким передозуванням клавішних (в рок-групах, де на них "цитькали", клавішникам не було стільки музичного простору, як в ресторанах), підроблено-слащавими голосами ресторанні виконавці, які традиційно виступали добре напідпитку, халтурно виконували хіти радянської естради, обираючи репертуар за рейтингом народних уподобань. Слово "халтура" є досить поширеним в лексиконі ресторанних музикантів, або "лабухів", як їх ще називали на блатній фені. "Халтура" - це заробіток на стороні; але одночасно це слово передбачає неякісне виконання роботи. Репертуар ресторанних ансамблів - це те, що об'єднувало ресторани всіх трьох категорій - вищу, першу і "общепіт" (хоча музиканти в "общепіті" - це рідкість і виняток, хіба що на замовлення) - скрізь лунала одна й та ж сама підбірка хітів з телевізійних програм типу "Утренняя почта" та "Песня-85", обов'язково доповнюючись шлягерами з блатного репертуару. У 92-му році, коли створивши власну групу "Онейроїд" ми з Бурліком мали багато контактів з ресторанними музикантами на тему інструментів і апаратури, нам доводилося часто бувати в ресторанах і слухати цю "халтуру". От, наприклад, репертуар зими 1992-93 років, ресторану "Театральний" у Полтаві, що займав майже весь перший поверх п`ятиповерховки напроти театру Гоголя: "Стюардесса по имени Жанна" (Пресняков), "Младший лейтенант, мальчик маладой" (Аллегрова), "Два кусочека колбаски" ("Комбинация"), "Крещатик" (Розенбаум?), "Есаул" (Газманов), "Играй, музыкант" (Распутина), "Мне снился сон, короткий сон, длиною в жизнь" (Асмолов), "Фаина" ("На-на"), "Девчонка, девчоночка, темные но-о-о-о-чи..." (Женя Белоусов), "Ксюша - юбочка из плюша" (Алена Апина). Написав, і сам здивувася наскілки пам'ять у мене забита оцим трешаком:) Але зараз все це згадується уже з ностальгією, посмішкою. До речі, були того часу і непогані телехіти, але їх чомусь у ресторанах не виконували (мабуть тому, що вони були не погані). Приклади: група "Технологія", "Странные танцы", Ветлицкая "Я хочу знать, на кого ты меня променял".
Справжньою прикрасою ресторанного ансамблю був саксофон. Саксофоніст привносив у репертуар ресторанної естради інструменталки і мелодичні "медляки". Але не всі ресторани Полтави могли похвастатись саксофоністами. Вони були нарозхват. З нами в "Онейроїді" грав мій друг і однокласник Кузя, саксофоніст, флейтист, музикант військового оркестру училища зв'язку, який підробляв саксофоністом у багатьох ресторанах. Саме Кузя і влаштовував нам екскурсії ресторанами, знайомив нас з Бурліком з ресторанними музикантами, які, майже всі, виявляли бажання грати, або вже грали, у якихось полтавських рок-групах, а ресторани були місцем їхнього заробітку. "Халтурою", одним словом.
Спілкування з ресторанними музиками, їхній вплив на "Онейроїд" 1992-93 років (крім Кузі, це був Міша Шамраєвський) призвело до того, що саунд першого студійного демо-міні-альбому "Онейроїда", записаного на базі групи "Шок-оскал" на Токарному, був суто ресторанним. Запис отримав назву "Ресторанний рок" і з часом десь зник.
Інтер'єр першого поверху і сходи за структурою нагадують теж нині зруйнований полтавський клуб "22" (колишній актовий зал заводу "Знамено"). Мабуть типові проекти.
Другий поверх теж, як в клубі "22"
Вид на набережну Ворскли і рекреаційну зону готелю "Турист" з 2-го поверху ресторану. Помітно коло колишнього танцмайданчика, на якому ще влітку стояла сцена з дахом, де жили бомжі, цигани і нюхала клей шпана. На задньому плані - другий (малий) бенкетний зал готелю "Турист" з базою відпочинку (теж зруйнованою). За спорудою - човнова станція.
Розгативши вщент опішнянську кераміку, молодь намагається лишити свій слід у культурі, покриваючи стіни потоком своєї підсвідомості: праворуч виліз скорпіон. Символічно, чо.
Недобита майоліка в оздобленні віконечка для прийому використаного посуду.
Графіті у стилі "совок-арт" зображує перемогу Петра Першого над шведами і козаками-"мазепинцями". Доморощений "глазунов" сумлінно виконав держзамовлення і зобразив на першому плані полоненого українського козака і спаплюжену жовто-блакитну атрибутику. Про крісло Карла XII теж не забув і відволік його як трофей до російського війська. Отже "халтура" і тут. Можна сказати, що "халтура", її очевидна і незрима присутність в усьому радянському - це непереможна ознака "совка", яка дісталася у спадщину і сучасній Україні, її "митцям", які заради сумнівного заробітку готові і сьогодні виконувати принизливі політичні замовлення.
Кіноконцертний зал "Туристу" особисто в мене стійко викликає асоціацію з пісні "Акваріуму" - "рокенрол мьортв, а я іщо нєт". Якось так сталося, що саме в цьому залі відбулися в прямому значенні підсумкові, «дедлайнові», для полтавського культурного життя і для мене особисто, концерти (яке красиве і влучне слово «підсумок» в українській мові - тут і сум, печаль, тут і фіналізація певного етапу життя). В кіноконцертному залі готелю «Турист» в 2005 році пройшов концерт пам'яті і презентація книжки Діми Бурлаки - полтавського поета, який покінчив життя самогубством в 2004 році у віці 31 рік на тлі затяжної депресії, викликаної тривалим курсом лікування наркозалежності нейролептиками. Бурлака був знаковою і найбільш помітною (на рівні з Гайдуком) фігурою полтавської неформальної тусовки часів "Інія" (80-і роки) і "Фонаря" (90-ті) (на місті тусовочного кафе "Іній" зараз маловиразне «Кіото», але відоме тим, що там знаходиться пункт прийому використаних батарейок; на місті «Фонаря» - архітектурне жахіття у вигляді «Магії Світла» і приткнутих до нього шопів-пабів-прихалабків). Зі смертю Діми, отим знаковим концертом його пам’яті в «Туристі», закінчилася епоха «Фонаря», остаточно зникло явище полтавської хіпанської (хіпі+панкі) тусовки. На тому концерті-реквіємі виступили ДМЦ, які виконали мої улюблені у них «Зиму» і «Марію», зачитав декілька казок і бувальщин Діма Гайдук, видав яскраві гітарно-вокальні номери Маріо (Сергій Звєнігородський), який піде на зустріч з Бурлакою вже через п’ять років після свого виступу, почитав свої постмодерністські вірші Валерій Нугатов, а завершив концерт «Онейроїд», з яким того разу я востаннє вийшов на сцену як бас-гітарист цього гурту, який колись безпосередньо створював. Це був мій підсумок, моя «смерть» у ролі басиста «Онейроїда» (після цього я декілька разів ще виступав з хлопцями, але вже у якості «зомбі-басиста»). Сьогодні про своє відлучення від «Онейроїда» я вже не жалкую - група займається відвертою кон’юнктурщиною в музичному плані - але тоді було сумно і щеміла душа. І сталося це відлучення тут - у цьому залі «Туристу», який і сам вже відлучився від концертної діяльності, перетворившись на самодіяльну площадку для BMX-байкерів.
Друга знакова і підсумкова подія, яка тут сталася - концерт німецького гурту Мamasweed в 2009 році. Знакова тому, що це був приїзд в Полтаву справжньої неформальної андеграундної панк-психоделік групи з притаманною таким гуртам і візитам шизовою атмосферою, коли панує не офіціоз і регламент, а треш, угар і анархія! На мою думку, концерт Мамаsweed був своєрідним кінцем (підсумком) для всього полтавського рок-андеграунду, увінчавши, з одного боку, кінець ери зальних концертів («зальників»), а з другого, підкресливши символічну втрату анархо-бунтівної і психоделічної атмосфери рок-концертів в Полтаві - після цього полтавський рок увійшов у фазу причесано комерційних музичних заходів у так званих клубах - «Стаді ріг» і «Вилах Крокодила» (назви клубів передаю з місцевим колоритом; ще чув назву «Мило Крокодила» - натяк на «мильність» концертів, які там відбуваються?). Це особисто моя думка, але концерт Мamasweed в 2009 році у «Туристі», хоча я на нього й не потрапив, був своєрідним підсумковим концертом: психоделічний рок-андеграунд і рок, як анархо-рух, в Полтаві припинили своє існування, про що символічно нагадали нам своїм візитом Мамаsweed. На сьогодні ми в Полтаві маємо презентабельно пристойну, кондову клубну сцену з абсолютно безпечним як секс у презервативі рок-асортиментом. Зі смертю Бурлаки припинились театрально-музичні експерименти і експромти, вивітрився дух спонтанної творчості, зі смертю Маріо зникли в нікуди його наївно провокаційні «Птахи Герінга», «Прізрак Баобаба», «Роллс Ройс» - проекти, які сьогодні можна порівняти з «Карамазов twins» и «Оркестровою ямою», перестали існувати панк-групи (хоча сучасна політична і соціальна ситуація в країні якнайкраще сприяє появі і розвитку україномовного панку, але де він?). «Играть надо так, чтобы забрали на дурдом» - згадую я слова покійного Маріо і розумію: саме оця риса (творча шиза і драйв!) зникла геть не те що з місцевої полтавської сцени, а й з українського року взагалі.
Повернемося до ресторану. Кинемо око на м'ясо-рибний цех…
…на моду тих часів - «мокрые потолки»…
ностальгічно пригадаємо культовий напій СРСР сітро «Дюшес» (термін придатності - 7 днів)
По ходу згадуються інші зниклі полтавські ресторани, що того часу складали конкуренцію «Туристу»: «Велико-Тирново» на розі Пролетарської і Леніна, в будиночку, який мені своєю архітектурою нагадував Крим (зараз там кулінарія і мабуть найсмачніші торти в Полтаві), затишне «Літо» на початку вулиці Сакко, з тінистим майданчиком; ресторан-невдаха «Лілея» (пізніше «Іванова гора»), який частіше був зачинений, аніж працював (зате однойменна пивнуха в подвалі збоку була популярніше самого ресторану); бандитський «Прометей», який і досі стоїть таємничо зачиненим біля общаг медакадемії на Кагамлика; напівтемний «Театральний» з одвічною «Стюардессою па імєні Жанна»; оздоблена червоним драпом, як домовина всередині, «Калина» (де зараз «Зефіръ»); неприступний ресторан «Січ» на Гоголя, куди ми студентами ходили в туалет, випиваючи в «Полтавських галушках», теж зниклих. Ще був амбіційний ресторан «Київ», з якимись постійними разборками і поножовщиною; кегебешно-партійна "Зірка", трешеві «Сади» (зникли не зовсім, зараз на їх місті якийсь чи то «Посейдон» чи то «Золотая рибка» - лінь гуглити, та й не важливо); одіозні, але привабливі «Вечірні Зорі» на Половках… Може коментатори, якщо вони будуть, пригадають ще якісь полтавські «динозавресторани»? Я от, наприклад, хоч убий, але забув, як називався ресторан у підвальному поверсі готелю «Театральний» на розі Жовтневої і Комсомольської (зараз замість готелю там однойменний офісний центр). В цьому ресторані ми з Гєбою колись добре випили/закусили і не розрахувались - просто вийшли на вулицю і вже вирішили не заходити, бо досить :) Назву ресторану забув, але не «Театральний», бо «Театральний» був напроти театру Гоголя в п'ятиповерхівці…
Отже, зниклі полтавські ресторани, цей пост присвячується вам, хоча сам я до ваших послуг був байдужий, як тоді, так і зараз, але ж в культурно історичному плані ви для мене - пам’ятники епохи, передвісники сучасного рекреаційного суспільства, яке рясно забудовується кафетеріями та ресторанами, руйнуючи аналогічні споруди своїх «папередників» з таким натхненням, наче їх самих руйнація ніколи не торкнеться. Торкнеться ще й як. А от чи будуть руїни перебудованої «Іванової гори» чи новоспеченої «Європи» виглядати так солідно і ностальгічно, як «Туриста» - час покаже.
фото elliasz_v
24.03.2013, 04.05.2013