КУБЛО ВУЛИЦІ КОСТЬОЛЬНОЇ (Костьольна, 4; кол. Костьольна, 9/4)
Історія нинішньої першої від Майдану садиби, а за старою нумерацією останньої під номером 9/4, простежується з грудня 1834 року - тобто від витоків, коли вулиця Костьольна тільки-но почала формуватися. Першим власником став купець 3-ї гільдії Василь Назарович Смирнов. Він отримав велику ділянку на розі Хрещатицької площі та дороги до римо-католицької церкви. (На той час вулиця Костьольна ще не була запланована. Рішення про впорядкування магістралі було прийнято тільки у 1838-му.)
1835-го був зведений за першим типовим проектом, тобто на сім вікон, цегляний будинок з крамницями. (Типовий проект № 1 передбачав зведення будинків на сім-дев'ять вікон, № 2 - на п'ять вікон, № 3 - на три вікна). Вочевидь, будівля вийшла настільки "типовою", що в тому ж році прийняли постанову, за якою наступне будівництво в Києві повинно було вестися за зразком будинку Смирнова.
"Зразкова забудова" не врятувало купця від фінансових труднощів. 1837 року він продав садибу із незавершеним будівництвом та запасами матеріалів поміщику Федору Івановичу Рильке. Взяв Смирнов з нього 2200 рублів сріблом. Крім того, разом із садибою покупець отримав також борг у 4 тис. рублів асигнаціями, який зобов'язаний був сплатити місту. Рильке погодився на такі умови, адже садиба вважалася дуже перспективною - на Хрещатицькій площі діяв ринок.
Ще у 1825 розі Федір Іванович став провізором, для чого закінчив курс наук та здав необхідні екзамени у Харківському університеті. У серпні 1834-го він придбав у Іоганна Ейсмана аптеку в Дворцовій частині міста, яку і переніс до свого нового землеволодіння.
У квітні 1838 року Федір Рильке звернувся до Київського будівельного комітету з проханням "дозволити зайняти частину гори, протилежної будинку, для розведення садка та прикрашання альтанкою". Рішення трохи затягнулося, аптекар у листопаді повторив прохання й нарешті у травні 1839-го до його садиби було приєднано 224 кв. сажень (приблизно 1020 кв. м). Отак у Федора Івановича та його дружини Юзефіни-Софії Григорівни Рильке на розі Хрещатицької площі та Костьольної вулиці стояв кам'яний двоповерховий з підвалами будинок, позаду - садочок з оранжереєю.
Сусідом Рильке вздовж Хрещатицької площі був Ламберт-Маврікий Понятовський, на землях якого у 1850-х роках Олександр Беретті звів триповерхову кам'яницю - майбутню будівлю Київського дворянського зібрання. 1843 року Рильке подав на ім'я самого імператора скаргу на свого сусіда, який почав копати колодязь на межі ділянок. Подібні звернення на Височайше ім'я не були чимось незвичайним: до імператора писали з усякого приводу, навіть зовсім дрібного. Незважаючи на різницю у соціальному статусі, у справах власного міського господарства і провізор Рильке, і предводитель дворянства Київської губернії Понятовський сперечалися на рівних.
Хрещатицька площа у 1850-х та 1860-х роках. 1 - "будинок Смирнова", 2 - будівля Дворянського зібрання.
1851 року за заповітом Федора Рильке садибу успадкувала його дружина. Софія Григорівна не займалася бізнесом - всім керував зять Антон Данилович Фромметт. 9(21) березня 1864 року в садибу перший раз завітала поліція. Обшук проводили через підозру про зв'язки господарів з польськими революціонерами. Нічого серйозного охоронці не знайшли.
31 березня (12 квітня) 1868 року після довгої хвороби Антон Фромметт помер. За довіреністю справами почав займатись його брат Микола. Але він не знайшов спільної мови з Софією Рильке, яка у 1874 році продала садибу купцю 2-ї гільдії Францу Станіславовичу Людвиковському. З новим господарем настав кінець патріархального землеволодіння з садом та альтанкою - ще раз повторилася одвічна історія "вишневого саду".
1877-го Людвиковський отримав дозвіл на будівництво триповерхового будинку вздовж вулиці Костьольної. Проект у неоренесансному стилі склав міський архітектор Олександр Якович Шіле - після зведення Думи дуже популярний зодчий. Спочатку Шіле видав обов'язкову відповідальну підписку на ведення будівництва, але потім відмовився від цих робіт. Наслідком - будівельний нагляд здійснював архітектор Павло Іванович Спарро.
Раніше вважали, що спочатку була зведена триповерхова споруда, яку наприкінці 1890-х - початку 1900-х надбудували ще двома поверхами. Але ретельніший аналіз архітектурних форм та відсутність ознак надбудови свідчить, що будівля одразу споруджувалася п'ятиповерховою. Скоріш за все це, після відмови Шіле Спарро переробив проект.
Будинок цегляний, тинькований, у плані прямокутний, односекційний, з двома квартирами на кожному поверсі. Перший поверх - цокольний. Композиція фасаду з рисами неоренесансу центрально-осьова, тридольна, утворена розкріповками центру (з головним входом) і бічних частин. У декорі - іонічні пілястри у розкріповках по четвертому - п'ятому поверхах, тосканські - в обрамленні вікон. Характерна для архітектури історизму чітка сітка фасаду з частим ритмом прямокутних вікон підкреслена міжвіконними пілястрами, класичної форми лиштвами різних варіантів на кожному поверсі й міжповерховими карнизами. Пластика фасаду збагачена рельєфними композиціями з рослинним рисунком у підвіконних фільонках, біля основ пілястрів, у замкових каменях. Збереглися різьблені дерев’яні двері парадного входу.
В будинку у 1880 - 1886 роках розміщувалась редакція київської щоденної газети демократичного напрямку "Зоря" - одна з найкращих в краї. Фактичним редактором-видавцем газети був публіцист і дослідник історії первісного права Михайло Ігнатович Кулішер, офіційним - адвокат і журналіст Павло Аркадієвич Андрєєвський. Коли ж Андрєєвський вирішив сам покомандувати, то газета закрилася протягом року.
1878-го, майже одразу після завершення будівництва на Костьольній, Людвиковський продовжив розбудову садиби, замовивши Спарро проект триповерхового флігеля у дворі. Але й це ще був не кінець! 1882-го верхню частину садиби Людвиковський продав своїй сусідці Кароліні Владиславівні Ярошинській, землевласниці на вулиці Хрещатик, 12 (зараз - Хрещатик, 14). Все інше купець розділив на кілька функціональних зон. Парадна виходила на Думську площу. На тій частині ділянки, де нині частково розміщується Будинок профспілок, стояла триповерхівка. В ній на другому поверсі з 1890 року розмістилося "Общество Взаимного Вспоможения Приказчиков".
Наше нинішнє уявлення про прикажчика сформовано під впливом соціальної літератури та комедійних фільмів. Ми малюємо собі спритного юнака, який обслуговує клієнта в магазині готової сукні або продуктовій крамниці, неодмінно примовляє "так-с", "слухаю-с", "хвилинку-с", біга як опарений господарськими справами, зачастую улесливо прислуговує господарям, проте при першій нагоді здатен їх підставити, щоб самому заволодіти справою.
Насправді дореволюційний прикажчик - це сьогоднішній менеджер. Були прикажчики першого класу, тобто головні, та другого. І як і зараз, в ті часи відношення між роботодавцем та менеджером не завжди підтверджувались договором, що породжувало значні зловживання з боку власників бізнесу. Тому з настанням ліберальних часів після реформ Олександра II ініціативна група прикажчиків взялася за створення товариства взаємодопомоги. Місцевому купецтву цей задум надзвичайно не сподобався, можновладці чинили активний спротив. Дійшло до того, що організатори "профспілки" збирались таємно, з дотриманням усяких правил конспірації, наче якісь революціонери. Нарешті, тривалі зусилля увінчалися успіхом, і 19 листопада (1 грудня) 1883 року уряд затвердив статут Київського товариства взаємної допомоги прикажчиків.
Коло діяльності організації було досить широким. Воно видавало позички та допомоги, підшукувало вакансії та тимчасовий притулок для тих, хто втратив місце роботи, сприяло в отриманні пільгової медичної допомоги своїм членам та їхнім сім'ям. Багато робилося й з влаштування культурного дозвілля прикажчиків. При товаристві створили бібліотеку, а після переїзду на Думську площу - Комерційний клуб. Для парадної зали демонтували стелю та влаштували залізні хори з красивою ажурною огорожею. Товариство не тільки само влаштовувало концерти, а й здавало приміщення в суборенду, що дозволяло мати непогане джерело грошових надходжень, яке приносило не одну тисячу рублів на рік.
У другій функціональній зоні поруч з прибутковим будинком на Костьольній стояв двоповерховий флігель, в якому діяв трактир "Лісабон". Ще один флігель займав готель - дуже прибутковий на той час бізнес. За чинними правилами, власник готелю був зобов'язаний усіх своїх мешканців прописувати у поліції. Франц Людвиковський неодноразово порушував цю норму, за що його кілька раз штрафували.
Взагалі, нерухомість Людвиковського неодноразово попадала у поліцейські, кримінальні та скандальні хроніки. 1886 року, коли домовласник будував один із чергових флігелів, на ділянці сталася пожежа - зайнявся склад будівельних матеріалів. Із матеріалів преси: "На пожаре присутствовала маса народа: одни думали, что горит смежный с усадьбой Людвиковского дворянский дом, другие утверждали, что горит цирк, а некоторым показалось, что городская управа, чему они даже обрадовались, в уверенности, что управу давно обновить…". Можемо тільки уявити, яке розчарування відчули роззяви, коли дізналися, що постраждав лише сарай.
Перспектива вулиці Костьольної, 1925 р. Справа "будинок Смирнова".
Німці на Думський площі у 1918 році. На задньому плані "будинок Смирнова" та триповерхівка колишнього Комерційного клубу прикажчиків.
Ще одна світлина 1918 року. На задньому плані будівлі колишнього Комерційного клубу прикажчиків та Дворянського зібрання.
Полонені німці на площі Калініна у 1945 році. "Будинок Смирнова" підріс на один поверх.
У колишньому двоповерховому "будинку Смирнова" - наріжному з Думською площею, діяв концертний зал, який називався за ім'ям домовласника - Концертний зал Франца Людвиковського. Тут відбувалися бали, маскаради, концерти, причому не тільки класичної музики. Звичаї були досить вільними, і відвідувачі нерідко порушували правопорядок.
У січні 1895-го на одному з маскарадів п'яні офіцер 1-го Уральського козачого полку Василій Мартинов та дворянин Долецький посварилися через "маскарадну даму". Мартинов намагався вдарити образника шашкою, бігав із нею по всьому приміщенню й волав: "Всех порежу, чести офицерской не позволю оскорбить". В результаті дебошири опинилися у поліції. Того разу ніхто серйозно не постраждав.
На відміну від випадку 1897 року, коли на черговому маскараді побилися офіцери київського гарнізону та студенти. Один із студентів - Ульяницький - помер від ран. Цю справу розглядали на найвищих рівнях: Військове міністерство та Міністерство народної освіти цікавило, чи був це принциповий конфлікт, чи випадкова побутова сварка. Зійшлися на останньому, громадська думка теж спокійно зреагувала; поховали студента без ексцесів.
1898 року Людвиковський продав своє землеволодіння купцю 1-ої гільдії Юделю Янкелевичу Доброму - директору черкаського заводу з виробу цвяхів та болтів та лісопилки. Правління підприємства розмістилося в придбаній садибі.
Новий господар завзявся переформовувати заклади на території землеволодіння. 1900 року він звів окрему цегляну будівлю для кегельбану. Замість концертного залу у "будинку Смирнова" у суміжній з Дворянським зібранням триповерховій будівлі відкрився кафе-шантан або, як його ще називали, театр-вар'єте "Олімп" (Товариство прикажчиків вимушено було переїхати в інше місце - на Хрещатик, 1). Кафе-шантан являв собою справжнє кубло, що викликало велике незадоволення сусідів. У 1910 році київський губернський предводитель дворянства князь Михайло Анатолійович Куракін подав на ім'я київського губернатора Олексія Федоровича Гірса таку скаргу: "В доме Доброго, смежном с домом Дворянства, во 2 и 3 этажах помещается зрительный зал кафе-шантан "Олимп", откуда ночью постоянно слышатся в прилегающих комнатах дворянского дома музыка и всевозможные визгливые и пьяные голоса. Не лучше обстоит дело и на улице, у подъезда, где происходят ночью частые перебранки извозчиков-лихачей..., а также бывают случаи, когда посетители кафе-шантана неистово звонят и стучат в дверь дома дворянства, принимая ее за вход в "Олимп"; даже у крыльца дворянского дома та же публика зачастую справляет свои естественные надобности...". Окрім цього, в закладі порушували правила торгівлі спиртним, на що також подавалися скарги. Мешканці району неодноразово просили владу перенести "Олімп" кудись на околицю міста, чого врешті й домоглися.
Після звільнення будинку в 1911 р. приміщення передали Київському приватному комерційному банку. Заселення не обійшлося без пригоди. Коли робітники піднімали на другий поверх важкий стопудовий сейф, він упав і своєю вагою провалив сходовий майданчик. П'ятеро робітників постраждали, на щастя отримали лише легкі ушкодження. Цю інформацію газети наводили як приклад неякісного сучасного будівництва.
Ще одна фінансова установа - Варшавський Комерційний банк - орендувала у 1910-х роках флігель у дворі садиби. Також на території землеволодіння деякий час працював дуже прибутковий заклад - "Скоропечатня А.М. Горелика", яка друкувала все, що тільки можливо: книги, бланки, конверти, рахунки, меню, циркуляри, візитівки, святкові та весільні запрошення тощо. За цією ж адресою розміщувався винний магазин П.І. Петровської. У закладі, крім кримських та бессарабських вин, за 40 копійок можна було замовити кавказький шашлик. Винарня мирно уживалася з магазином релігійних римо-католицьких предметів, який з 1896 року утримував у будинку на Костьольній Ф. Добржанський.
Молитовник “Boże, zbaw Polskę!” (“молитовник Мані Федорович”). Ілюстрований розворот із зображенням алегорії Польщі, що припала до грудей Христа. Свою назву примірник отримав через записку 1908 року, в якій вказане ім'я Мані Федорович, ймовірно, власниці книжки.
Печатка магазину Ф. Добжанського на "молитовнику Мані Федорович".
Зі всіх споруд садиби до наших днів "дожив" тільки прибутковий будинок на Костьольній. В совєтські часи на обох його торцях були добудовані балкони.
Наказом Міністерства культури і туризму України № 1285/0/16-08 від 07.11.2008 будинок визнано пам'яткою містобудування та архітектури, охоронний номер 527/2-Кв.
Пам'ятна дошка. Рік 1887-й не зрозумілий. Можливо, мали на увазі 1877-й?
Джерела:
- Олена Мокроусова Лінія долі на долоні Києва - К.: Либідь, 2018 - 96 с.
- Віталий Ковалинський Київські мініатюри. Книга 6 - К.: Купол, 2007 - 624 с.
- . Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 1. А-Л Відповідальний редактор П.Тронько.- К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана - 1999 - 584 с.
- Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона
- Зиновий Могар Приказчики всех магазинов, соединяйтесь!
- Адресная и справочная книга "Весь Киев". 1907 год. Издание С.М. Богуславского. Типография 1-й Киевской Артели.
- Путова Г. В. Приватні молитовники римо-католиків Києва у ХХ сторіччі (на прикладі парафії Святого Олександра) // Церква-наука-суспільство: питання взаємодії: Матеріали сімнадцятої міжнародної наукової конференції (28 травня- 1 червня 2019 р.). - К. 2019. - С.112-116.
- Новий звіт пам'яток історії та культури