26 см² відкритої шкіри
Колись я думала, що по-справжньому чесна людина ніколи не вважатиме себе до кінця дорослою. Це не зовсім так. Ти відчуваєш, що остаточно виросла, коли заходиш у спальню до батьків, і ловиш там чужий запах - не твій-рідний-невідчутний, а незнайомий. Так пахнуть батьки, а ти тепер - інакше.
Звичні щоденні обличчя інших людей - це звичні відображення в координатах нашої свідомості. Втрата координат - свого роду шок. Якщо стати позаду когось і подивитися на нього у дзеркало, це буде вже інакше обличчя. Схоже на знайоме, але вже не таке. Тому я боюся дивитися у дзеркало, коли хтось стоїть позаду.
У всіх іноземних мовах, які доводилося вивчати, мені найтяжче давалися заперечні фрази. Всі ці частини «не», які в різній кількості та різній послідовності слід було запхати в одне речення, відкусювали по шматочку від гарного і круглого, як яблуко, іншого світу, який я намагалася спробувати на смак мови, і врешті не залишали мені нічого. Я виснажувалася і зітхала. Тому заперечних речень я не люблю і досі.
Щось дуже дивно поводиться у мені. Зокрема, коли я дивлюся на деяких людей, а вони роблять щось незграбне, некрасиве, що може комусь видатися сміховинним - химерно посмикують ногою, роблять потворну гримасу, зачіску, яка їм не пасує, підвищують свій глибокий красивий голос до вереску, вдягають ядучо-рожеву футболку, горбляться у кріслі, вживають в розмові слово, неправильно розуміючи його значення - я скулююсь, наче від фізичного болю, наче мене вдарили наскрізь чимось гострим. Це означає, що я когось люблю. Цей підшкірний доказ любові значно надійніший за самопереконання. Бо ж переконати себе я можу і в тому, що люблю стілець. Але коли в пучках болять нервові закінчення - тоді це воно.
Я схожа собі на улюблену, але заслухану до дірок і відрази пісню, від якої колись давно мене нападали судоми екстатичної насолоди. Саме тому я сьогодні знімаю навушники і пробую слухати звуки світу.
Звичні щоденні обличчя інших людей - це звичні відображення в координатах нашої свідомості. Втрата координат - свого роду шок. Якщо стати позаду когось і подивитися на нього у дзеркало, це буде вже інакше обличчя. Схоже на знайоме, але вже не таке. Тому я боюся дивитися у дзеркало, коли хтось стоїть позаду.
У всіх іноземних мовах, які доводилося вивчати, мені найтяжче давалися заперечні фрази. Всі ці частини «не», які в різній кількості та різній послідовності слід було запхати в одне речення, відкусювали по шматочку від гарного і круглого, як яблуко, іншого світу, який я намагалася спробувати на смак мови, і врешті не залишали мені нічого. Я виснажувалася і зітхала. Тому заперечних речень я не люблю і досі.
Щось дуже дивно поводиться у мені. Зокрема, коли я дивлюся на деяких людей, а вони роблять щось незграбне, некрасиве, що може комусь видатися сміховинним - химерно посмикують ногою, роблять потворну гримасу, зачіску, яка їм не пасує, підвищують свій глибокий красивий голос до вереску, вдягають ядучо-рожеву футболку, горбляться у кріслі, вживають в розмові слово, неправильно розуміючи його значення - я скулююсь, наче від фізичного болю, наче мене вдарили наскрізь чимось гострим. Це означає, що я когось люблю. Цей підшкірний доказ любові значно надійніший за самопереконання. Бо ж переконати себе я можу і в тому, що люблю стілець. Але коли в пучках болять нервові закінчення - тоді це воно.
Я схожа собі на улюблену, але заслухану до дірок і відрази пісню, від якої колись давно мене нападали судоми екстатичної насолоди. Саме тому я сьогодні знімаю навушники і пробую слухати звуки світу.