...Поруч розташувалися Хайнлайн і невідомий ще мені детективний мсье Ервье, їх розштовхує еліотія-еліотисько-еліотинія, що куняє на столі і на екрані у різних варіаціях; рипають клавіші, як мишки, трохи на віддалі сумлінно торохтить пральна машинка; котлета чемненько спускається стравоходом і залишає солоний присмак на язиці; червоні революційні штани закликають усіх на барикади... і тільки шершавий маленький принтер сторожко ховає у собі сумніви у власних силах.
Припустим, я можу сказати щось про речі. Також я можу розповісти історію. Але коли я починаю в історії говорити про речі, вона - фіть! -
злітає
і падає
бадабум!
До побачення, дядю! (до побачення, тьотю) Годі нам тут давати ваші псевдоіронічні і солодко-повчальні фрази.
Тож "лемішки з цього я вже не викую, але можу зробити вам пшик", як казав один коваль.
Хоча є ще один варіант - можна пустити стисле і вбивче закінчення, де наші найкращі очікування нахабно обламують у стилі "Вище неба". Може, на таку жорстокість штовхає погода, чи як.
Про кіно: подивилася круто іронічне "Шосе 60" (Interstate 60, 2002), казка-притча без елементів жахів, так що цілком можна дивитися, сподобалося. Плюс я якось збиралася дивитися один із трьох фільмів - так от, вибрала "Амелі": фантазія цієї дівчинки вражає, було багато смішних епізодів, і взагалі історія добра, оптимістична, світла.
Ну, на сьогодні щось таке.