Європа в снігах: Ельзас і трохи іншого: kamienczanka

kamienczanka

Європа в снігах: Ельзас і трохи іншого

May 02, 2016 02:48

Тут будуть картинки про Ельзас і сніги. Перша картинка - вона про масштаб Собору і про готику (котру не люблю, але це мої власні таргани). В принципі, цим одним страсьбурзьким кадром можна було б обмежитися, якби останні кілька днів я провела тільки в Ельзасі. Але в Україні кепсько з лоукостами - і тому до Франції з Швейцарією добиралася через Румунію,а поверталася через Польщу.

І ця картинка з Карпат десь за Ватрою-Дорней - вона для мене дивовижніша. Вчетверте була наприкінці квітня в Румунії (це найпростіший для кам'янчан закордон, до котрого лише кілька годин їзди). Але сніг у квітні? Вперше на моєму короткому досвіді.

Кольмар, Франція

Грамотний піар вирішує багато що. Всіх високих гостей, які прилітають, приміром, до Польщі, везуть у Вєлічку. Вєлічка крута - і славиться у світі. Всі в захваті від Вєлічки. В румунському селі Качіка під Гурою Хуморулуєм такі самі соляні копальні - старовинні і напаковані. Два підземних храми, соляна бальна зала з важкими люстрами, аквамаринове озеро з острівцем і лавичками, футбольне поле і так далі. Хтось про Качіку чув? Ну бо піару нема.

З Францією так само як з Вєлічкою. Франція розпіарена - і, здається, є чемпіоном з туризму у світі. Моя особиста думка з туристичними рейтингами не збігається. Але я скажу правду, а вона ось така: в Ельзасі, люди, гарно. Майже так само гарно, як по Середньому Рейні в Німеччині. А нема в світі нічого красивішого за Рейн у його середній течії.

(Не треба мені зараз про Дністер - так, наша річка мальовнича не згірш за лореляйські береги. Але в нас з рукотворного - тільки страшні неоковирні сірникові коробки сучасних дач. Наші річкові береги не всіяні замками і соборами, нашою річкою не пихкотять кудись пароплави, і навіть одинокий катер на Дністрі - велика подія. Замки? Не густо. Раковець, Хотин, Білгород-Дністровський - і які між ними дистанції, а? Річка повинна допомагати цивілізації, річка повинна розвивати цивілізацію, річки - це і є артерії людського розвитку. І наші артерії мало змінилися з часів якогось дрімучого палеоліту. Це може привабити любителів природи, але тут нічого пасти фанатам архітектури і історії. Дуже, дуже шкода).

Ну так от, в моїй персональній шкалі краси німецькі береги Рейну - одні з чемпіонів. Там жива казка. А Ельзас виявився дуже-дуже на ту казку схожим.

Бо він теж по Рейну - і дооооовгий час був німецьким.

Ну от, дуже така рейнська картинка: замок, далі замкові руїни, внизу мальовниче село, готичний шпиль церкви, нескінченні виноградники, не втрапивший до кадру фахверк. Гарно ж, нє? Майже як в Обервезелі. І он вона, Німеччина, тільки обернися в інший бік. Он вкриті снігом гори Шварцвальду, їх видно звідусюд, сонце щодня приходить з-за них. Але заговоріть тут з кимось німецькою - і здивуйтесь результату.
В принципі, здивуйтесь навіть від спроб заговорити з кимось англійською. Це Франція - і мови тут не вчать. І вже це одне - добрячий мінус-фактор під час викладання на розумові терези аргументів перед вибором місця для наступного вояжу.

А є ж ще транспортний фактор: з земельними квитками чи квердуршьлянд-тікетом ти цар і бог по той бік Рейну. Тут, в Ельзасі, швидко і часто бігають свої регіональні потяги і рейкові трамвайчики, розфарбовані веселими кольоровими смужками, вони дуже симпатичні та комфортні, але все-таки дорожчі за сусідські аналоги. Про ціни на їжу і готелі взагалі мовчу - зрозуміло ж, що у німців це все доступніше.

Але Страсбург був давньою мрією - я завжди хочу туди, де гори і фахверк, в Страсбурзі все в порядку і з першим, і з другим, і з готикою, і з музеями, і взагалі практично з усім. Кольмар, знову ж таки, цікавив.

Там навіть домофони - і ті фахверкові.

Маленька Франція у Страсбурзі. Йшов сніг, от просто в момент фотографування, але на кадрі це чомусь непомітно.

Коротше, копирсаючись серед пропозицій лоукостів, я натрапила на рейси в Euroairport - і це таки унікальна річ для туристів. Євроаеропорт (відомий також як аеропорт Базель-Мюлуз-Фрайберг) стоїть на кордоні Франції, Швейцарії та Німеччини - і куди з нього не поїдь, все буде дуже смачне. Він одночасно належить двом державам (але паспортний контроль лише один - швейцарський). В аеропорту навіть виходів - і тих два. Один безпосередньо у Швейцарію, інший - у Францію.

Підлітаючи до Євроаеропорту

Сполучення з усіма трьома країнами просте і швидке: автобуси в кожному напрямку курсують часто або дуже часто (в Базель і французький Сан-Луї - так взагалі кожні 15 хвилин).

Виноградник над містом Тан (Thann).

Саме через цю легкість відразу виникла спокуса махнути вкотре в Німеччину - і лише те, що всі (абсолютно всі, і я не бачу цьому пояснення) готелі Фрайбурга були заброньовані на мої дати, заставило таки триматися першого плану: Ельзас так Ельзас.

В Базелі (він якраз на фото, він не місто, а мрія, я закохалася з першого погляду, але про це ще буде нижче) готелів вільних було багато, але ціни ну дуже кусалися.
Тому в якусь з п'ятниць, день традиційних знижок від booking.com, я не довго думаючи забронювала найдешевше, що було у місті Сан-Луї (Saint Louis) на німецько-швейцарському кордоні. Аеропорт - він майже в Сан-Луї.

Все-таки варто було бронювати думаючи довше - це була перша думка після вчитування у деталі бронювання. Це квартира, а не готель, а я терпіти не можу, коли треба з кимось зв'язуватися по телефону за кордоном, десь шукати ключі і перейматися, як їх потім повернути. Але все виявилося не так і страшно - в день прильоту в центральному офісі цих апартаментів-під-здачу (їх там ціла купа, виявляється) мене вже чекала жінка, яка... Нє, ну де логіка? Не так треба розказувати! Не так.
Треба відмотати назад, аж до України і митниці в Порубному.

Акомпанентом розповіді будуть картинки румунських засніжених Карпат.

Ніколи б в житті не подумала, що у вечір понеділка, вихідного дня для Калинівського ринку в Чернівцях, у Порубному може бути черга, тим більш, ТАКА черга. А вона була - і починалася задовго до брами митниці.
Я запланувала на перехід кордону до 2,5 годин - і тому була досить спокійна. Першу годину. Коли за ці 60 хвилин черга посунулась лише на три автівки, а попереду було ще понад 20, нерви взяли гору. Взяла всі свої роздруківки з квитками на потяг з Сучави та на літак, бронями готелів - і пішла до прикордонників. Без грошей. Це було дуже дивно, але сприяли всі і відразу, з першої секунди. Автівку зі мною пропустили без черги за кілька секунд - і ніяких навіть натяків на дати на лапу.

Замок Корніс біля міста Деж.Сніг там вже скінчився.

Тут схожа ситуація, як з пішим переходом в Шегинях - там теж більшість трафіку створюють дрібні і противні смаглери цигарками, а до нечастих туристів ставлення набагато краще. Так і в Порубному. Підозрюю, що більшість тієї вечірньої черги складали водії з двома паспортами - українським і румунським. В них зареєстровані у Румунії авто - без розмитнення, але за цю економію вони змушені кожні 5 днів перетинати україно-румунський кордон. От і перетинають, додаючи всім клопотів.

На румунському боці переходу ні до кого з бронюваннями не треба було навіть йти - черги там не було ВЗАГАЛІ.

Далі був поїзд з Сучави до Ватри - давно і неодноразово наїжджений маршрут. Але ж не потягами - і в системі нумерації вагонів і місць я швидко заплуталася. Відразу знайшлася молода пара, котра допомогла - з чудовим знанням англійською, ввічливі, хлопець потім ще й двері вагону в Ватрі Дорней допоміг відкрити - там не дуже проста система була. І готель був чудовий, велетенський, зручний, дуже-дуже дешевий - і з сніданком. І персонал теж весь розмовляв англійською.

Далі був автобус до Клужа - з водієм, котрий знав англійську. Далі був аеропорт, де англійську розуміли продавці в кіосках і кафешці. Все було, коротше, чудово (якщо не зважати, що митник перерив мені все у рюкзаку - ну але в нього така робота). Ніяких мовних проблем в Румунії. Люблю Румунію. Дуже.

Ельзаський рай почався з дивовижно вродливої і ввічливої дівчини-прикордонниці - і на цьому позитив від людського спілкування закінчився.

Готика тут скрізь - якісна і справжня. Це склепіння собору в місті Селеста.

Двері у Швейцарію минаю, йду до дверей у Францію - біля них вже стоїть потрібний мені бус в Сан-Луї. Вхід перегородив дядько з валізами, який про щось жваво говорить французькою з водієм, за мною вже теж кілька людей в черзі до автобусу. Валізи з розшаркуваннями виходять - помилилися, напевно. Я протягаю водію свої мідяки і кажу "Сан-Луї". Нуль реакції. Ще раз протягую гроші. Водій починає щось дуже довго говорити французькою людям, що стоять в черзі за мною. Ті щось відповідають (французькою) - і йдуть від автобуса. Квитка водій все так само не дає, я починаю розуміти, що, мабуть, це якийсь не той автобус - і повертаюся вже виходити, як тут мої гроші таки забирають - і протягують квиток. Той автобус, уфф, а пасажири розбіглися невідомо чому.
За кілька хвилин ми зупиняємося серед якихось будівельних майданчиків. Виходжу. Зорієнтуватися немає за ким - я була єдиним пасажиром. Я дивилася в гуглі фоти сан-луїського вокзалу - його тут немає. Куди йти - жодного уявлення, валить злива. Треба, напевно, витягати смартфон і дивитися по карті. Поки відкриваю рюкзак, до мене підбігає той рум'яний рудий валуйко, водій, показує напрямок до вокзалу через болото - і англійською мовою (ламаною, але англійською, чорт забирай!) народжує полум'яний спіч: "Мадам, я дам вам одну дуже важливу і корисну пораду. Мадам, у Франції не можна так себе поводити як ви! Ви у Франції! Тут спочатку треба сказати "Бонжур!" А вже потім казати "Сан-Луї" чи щось ще! Запам'ятайте це, мадам!"

Яке у мене яблучко! Скульптури з собору Нотр-Дам у Страсбурзі.

Нє, ну в чомусь він, може, навіть був правий. В кінці кінців, з касирами в "Сільпо" чи "Фуршеті" ми ж здороваємося, як і з касирками на вокзалах. Але душок в цього всього все одно був - яким би мурлом не був клієнт, водій має його облужити.
Почувалася гидко, як школярка, яку класна керівничка насварила за погану поведінку.
За ті 200 метрів, які треба було пройти від вокзалу до офісу тих апартаментів, я змокла на нитку. Але мене вже чекали. На Букінгу вказано, що персонал розмовляє 3 мовами - і я була впевнена, що хоча б одна з цих трьох буде англійською чи німецькою. Тут до Німеччини 4 кілометри, її від вокзалу вже видно.

Вечірній туман над Вогезами.

Ані німецька, ані англійська у трійку мов господарів не входили. Іспанська, французька і не знаю яка ще. Порозуміння на мигах - отут залишите потім ключі, отут ванна, тут вам чай і шоколадки, там мікрохвильова піч. Все виключно на мигах. На прощання, перед фінальним "мерсі боку" (а це добрі 10 процентів з всього мого французького багажу), я благально запитала: "Алді"?
Господарка схрестила руки на грудях: "Сентр де віль" - туди, Алді - в інший бік. Ну, хоч з цим розібралися.

Кольмар.

Відразу після того я побігла в Алді: вже було по восьмій, а знаю я цих французів, з них станеться зачинити супермаркет о дев'ятій. О 20-45 мене зустріла темрява: велетенський магазин був пустим і тихим. У будні дні він працює до 18-30. У суботи до 12-00. В неділі закритий. Це ж вам не Німеччина якась. Це Франція.
Вперше за багато років у мене була вечеря з мівін.
Запаслася на чорний день перед вильотом - і правильно зробила.

Бібліотека в палаці Роганів у Страсбурзі.

За ці два дні і три ночі в Ельзасі мене разів з десять люди намагалися спитати про напрямок кудись (великий фотоапарат, напевно, сприяє враженню, що я тут була народилася і виросла). Всі, що запитували, як чорти від ладану сахалися від мене на моє "Sorry, I don't speak French".

Феллерін в Вогезьких горах. Там повно дельтапланеристів.

Але апогей мовного питання наступив, коли я спробувала роздрукувати квитки на автобус з Жешува до Хмельницького. Купили ми їх онлайн вже коли я була у Франції. Жила не в готелі (там завжди є прінтер) - коротше, треба думати.

Та шо там думати, в Кольмарі є копі-шоп. Дівчинка там не знає англійської, але береться допомагати. Тільки от я не можу відкрити власну пошту на gmail (потім з'ясувалося, якщо в паролі є цифри, їх треба набирати не там, де я звично їх набираю). Провалилася спроба. ОК, є інформ-центр для туристів. Там стопудово є прінтер - в скількох таких центрах колись мені друкували розклади транспорту чи адреси готелів? Повинні допомогти.
В турцентрі говорять англійською, але допомагати не бажають. Правда, радять, що через дві години відкриється якась Media-library - і креслять дорогу до неї на карті. Це в іншій частині міста.

Ну, дві години - це не строк, коли поруч Унтерлінден, офігезний багатоповерховий музейний комплекс, один з найцікавіших в Ельзасі. Там все - від сучасного мистецтва -

до народного примітива (точнісенько такі самі наївні ікони на склі століття тому були популярні і на Буковині), римських мозаїк, ранньо-середньовічних вівтарів-складнів, відео-інсталяцій, кранасівського прототипа "Меланхолії" Дюрера... Коротше, там чудово.

А головний скарб музею - Ізенгеймський вівтар М. Грюневальда. Могутня річ.

Тому до медіа-бібліотеки я прийшла вже по першій. Там вже гарантовано все мало б бути відкритим.

З'ясувалося, що це не бібліотека в традиційному розумінні слова, а велетенський медіа-центр - з залами для малят, з залами преси, з галереями, з архівами, конференц-румами і так далі. Надсучасний, супер-обладнаний, популярний серед містян.
П'ятеро працівниць цього царства інформації намагалися мені допомогти з усіх своїх сил. Тільки ніхто не знав англійської. Німецької. Польської. Російської. Української. НІХТО. Нє, вони розуміли, що йдеться про прінт. Якийсь там прінт. Дрюкен. Прінт. Тікетс. Білеттен. Білетто. Фаркартен. Коротше, прийшла іноземка, каже щось про туристичний центр і погрожує всіх дрюкен.
Нарешті, знайшли ще одну працівницю - з залу журналів - котра трііішечки говорила англійською. Зовсім погано - але білети я таки роздрукувала. Спочатку оформивши довгий формуляр з купою питань. Якщо що, я зараз є користувачем медіа-бібліотеки у Кольмарі.

А це кольмарський колгоспний ринок. Всередині народу мало, бо на вулиці, на ятках і фургончиках, все трохи дешевше.

У мене було лише два дні - тому бачила я небагато.

Тільки вершки, тільки саме відоме і саме просте інфраструктурно: Страсбург, Селеста, Кольмар, Мюлуз, Танн - плюс кілька сіл в Воргезьких горах, ну і Сан-Луїс, в котрому жила.

av4 прислав мені програму свого туру по ельзасу - я могла хіба заздрити програмі з всіма тими замками і колоритними містечками. Але хоч щось вдалося і самій побачити.

Клуатр музею Унтерлінден у Кольмарі.

Не все ж французів сварити, є у Франції і хороше. Так само, як у Італії чи Австрії, журналісти ходять до музеїв безкоштовно. Я була в якійсь тонні музеїв - і зекономила на цьому чимало євро.

З того, що радила б безсумнівно - : Musée des Beaux-Arts de Strasbourg (художню збірку в палаці Роганів у Страсбурзі - Рафаель, Ель Греко, Тінторетто, Веронезе, Каналетто, ван Дейк, Сурбаран і маса інших зірок) та історичний музей в тому ж місті.

Це безперечсно один з найкращих історичних музеїв, які бачила в житті. Колись для мене номером один був музейний комплекс в Хоензальбурзі, але в Страсбурзі все продумано ще краще, ще більше інтерактивності і сама ідея (стенди дають відповіді на найрізноманітніші питання, це своєрідний діалог з музеєм - і це правда цікаво) мені дуже сподобалася. Ось на цьому фото - маленька примірочна, де можна одягнути на себе щось з гардеробу містянина 16 століття - і відчути себе у його шкірі.
Ви знаєте ці музейні підписи на стендах, там багато води і цифр, читати їх не найбільше задоволення. У Страсбурзі - лише сама цікава і дивовижна інформація, подана ще й дуже приємно, зі стилем. Оцінила.

О, а це те, що найменше сподіваєшся побачити у Франції. Лами-мужики б'ються за ламу-жінку. Кусають одне одного і переплітаються шиями. Ніколи такого не бачила. Фоталося через вікно автобусу, коли їхала горами - там якраз школярі виходили з бусу довго, вдалося на лам надивитися.

Мюлуз. Він Мюлуз, хоч як і хочеться назвати його Мілхаузом (Mulhouse). Фанати Сімпсонів зрозуміють.

А, от ще один плюс французів - автобус був шкільним, але підібрав мене за так, що буває нечасто. Дякую.

Ще один шедевральний зразок високої готики Верхнього Рейну - собор св. Теобальда в Танні.

Це його портал,

Це його вівтар.

О, французький варіант популярних в нас пам'ятників загиблим у війні (тут - у Першій світовій). Це теж у Танні.

Ельзас - виноградний, винний край, вино тут скрізь. Як не дивно, пиво теж - маса броварень, маса сортів у магазинах. Дуже шкодувала, що Мік поки без візи і не міг поїхати зі мною. Сама не пробувала нічого.

Ой, скільки ж ще картинок залишилося. Це один з порталів собору Нотр-Дам у Страсбурзі. Я вилізла-таки на його башту. Колись я тричі пробувала зробити те саме в Ульмі - і не вдалося, здавалося, башта зараз обвалиться. А тут нічого, доповзла, хоча теж боялася. що от все, що зараз як вітер подує - і по башті. :о) Якраз поки в Ульмі башту не добудували, стразбурький храм був найвищим у християнському світі. А майданчик оглядовий - він же не на самому шпилі, а значно нижче, на висоті у 66 метрів. Знизу здається, ну що це за висота, це фігня, а не висота. Але 360 сходинок заставлять подумати інакше.

Театр в Мюлузі. Золотий і в балеринах. Хотіла сходити сюди на "Лускунчика" ввечері 27-го, але втьопалася за день так, що вже було не до театру.

28-го втьопалася взагалі безмежно, бо закохалася.

В Базель (не зовсім впевнена, що на фоті власне він :о)

А тут він, його 500-літня ратуша. Поруч на ратушній площі - якийсь дорогий господарчий магазин, вітрини у дизайнерських віниках і совочках. Вечір, магазин зачинений, але з нього лунає музика. Це всім відома мелодія, яку ніхто не хоче чути - але в настільки божественому аранжуванні, що спочатку навіть губишся. Це Шубертовський марш, той самий. Потім він переросте у не менш сльозливу тему Одетти з "Лебединого озера" - і я до цього часу не знаю, чому в серці великого міста, центру кантону свого ж імені, грає поховальна прекрасна музика.
Ну, я не про те загалом.

Було так: вже по сьомій я находилася по Мюлузу (на фоті його ратуша), вечоріло, але смеркається у Франції пізно - і я вирішила з Мюлуза не в сусідній Сан-Луї їхати, а на одну зупинку далі - в Базель. Квиток туди коштував лише на 1 євро дорожче, ніж до Сан-Луї.

З Шівейцарією у мене непрості відносини (дехто в курсі) - і я небагато бачила. Женева, Лугано і Беллінзона - ось все. Так що нічого особливого від Базеля я не чекала.

І тим було несподіванішим це місто. Воно офігенне. Воно суперове. Воно все горбисте, хвилясте, рейнське. Там такі мости, там стім-парківські фонтани, храми, площі, там подобалося геть все-все-все. Як тільки біля катедрального собору я виставила у фотика автотаймер, до мене підійшла дівчинка, яка чудовою англійською запропонувала мене сфотати. Сама! Англійською! Сама! "Ні, не бійтеся, я не поспішаю. О, у вас сьомий кенон? У мене п'ятий". Ну чудово ж, блін!

І за кожним пагорбом і кутом відкривалися то нові храми, то нові башти. Вже стемнілося. Йти мені не хотілося - я була впевнена, що поїзди як ходили вдень кожні щопівгодини, так і ходять.
Ну, я помилялася. До найближчого потяга лишалося 8 хвилин і два кілометри. Наступний мав бути аж за дві години.
Порадившись з картами в смартфоні, я пішла до своїх французьких апартаментів пішки. Дійшла якраз в 22-39. :о) Втомилася як не знаю хто, була впевнена, що намотала кілометрів зо 20, але карта каже, що лише в районі 7-8 км.
В Німеччину б теж пішла пішки, якби мала на день більше часу: там в 6 км від мого місця поселення - знаменитий музей Вітра, всі оті дизайнерські стільці, а я зараз дуже стільцями цікавлюся (ми хату обставляємо, пустісеньку).

Ну, то таке вже. не по темі.

Просто тобі кампанілла, а не вежа.

Гутенберг римується з туристами, Страсбург.

Клумби! Клумбам тут, напевно, ніде немає рівних. Навіть в крихітних містечках вони шикарні. Тюльпани розміром з диню. Ніколи таких не бачила. Ця конкретно клумба з Селести.

Замки всі бачила здалеку - вони там на кожній другій вершині, так що штук зо десять нарахувала.

Це от щось на Танном.

От ще чому можна хіба позаздрити - в усіх музеях лекції для студентів, школярів і ледве не дошколят. Народ там призвичаєний до високої культури, а нас оскотинювали десятиліттями, підсовували низькопробне лайно і блатняк.

Європарламент теж лише з висоти собору бачила. Аж до нього не ходила, хоча люблю сучасну архітектуру. Її і так там достатньо.

Ось це - головний вокзал Страсбурга. Всередині кришталевої домов... перепрошую, шини - стара будівля 1900 року народження. Вночі виглядає фантастично - видно і начинку, і оболонку.

На попередньому кадрі велосипеди. Велосипедистів тьма - і всі так і хочуть наїхати на пішоходів. Не люблю велосипедистів. вибачте.
Фахверк - дуже живий, там магазини, там живуть, а там офіси і аптеки. Часом зовсім халабуди кривенькі - а все одно живі. Ціную таке.

Храми переважно відчинені - навіть у дуже пізню пору.

Музей скульптора Бартольді у Кольмарі. Він автор статуї Свободи - і в місті десь стоїть її 12-метрова копія. Не бачила.

Воргезькі гори. Виглядають майже Медоборами, але середня висота там - 900 м. Снігу тому було повно.

Японські туристи в Маленькій Франції Страсбурга.

Я давно такі розлогі пости не писала - і таки втомилася вже від цього. Тому далі так, аби було. Якісь вкрай симпатичні хреби у Швейцарії. З літака.

Ельзас як він є.

Найвідомійштй замок Ельзасу - О-Кенігзбург (Haut-Kœnigsbourg). З поїзда, на жаль. Поля ріпаку - скрізь: і у румунів, і в Чехії, Німеччині, Франції. Та скрізь.