Вибух
Хтось із них просто був на роботі. Хтось - заїхав купити бензину. Хтось - зупинився випити кави.
Скільки б смертей не довелося бачити - до такого ніколи не звикнеш.
Вкотре подумалось: журналіст має бути хірургом у свої професії. Той бачить тканини, м"язи, кров і свої інструменти. І знає, що робити, аби оперувати добре, головне правило: жодних емоцій.
Я маю оперувати фактами, бачити героїв для сюжету, влучні бліци, вражаючі лайфи, сторони конфлікту, їхню мову сприймати цитатами, їхні обличчя - перебивками, їхні рухи ділити на кадри. І аби зробити це добре - жодних емоцій.
Але бачиш - людей, чуєш їхній плач, уявляєш обличчя їхніх дітей. І бачиш тіла тих, хто ще вранці пив каву і планував увечері в кіно.
І чомусь мені здається, що хірурги теж не такі вже й професіонали.
І вкотре згадується Ліна Василівна.
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.
Розбився корабель.
Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.
Десь вибух.
Десь вулкан.
Руйновище.
Заглада.
Хтось цілиться.
Хтось впав.
Хтось просить:
«Не стріляй!»
Не знає вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.
Летить комета.
Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
на цих всесвітніх косовицях смерті!
Click to view