Зелена карусель
Щоразу, коли місто огортають сутінки, за моїм чоловіком приїжджає потяг. Я, нашвидкоруч, вже перед самісіньким виходом з дому, роблю канапку, впихаю йому до торби кілька яблук. Під будинком чекає таксівка. Водій відмикає багажник, викидає недопалка. У машині тепло, місто - з розмитою косметикою освітлення. Ми тримаємося за руки, мовчимо, перемелюємо мовчанням свій жаль, свій страх перед відстанню, долю, яка вперто підпихає причину їхати, відпроваджувати, покидати і залишатися. Потяг вже чекає. Зелена карусель, що ніколи не зупиняється на тому самому місці. Вокзал, сповнений хмарками вологої пари, яку видихають ті, хто від‘їжджає, проводжає, зустрічає і прибуває. Під скляним куполом перону поблискують цифри годиннико-термометра. Занадто холодно, щоб було тепло.
Провідник похмуро справджує квиток і паспорт. Нагадує номер купе і місце. Ми заходимо у вагон. Сідаємо перед дорогою. Тамуємо слова. За мить я схоплююсь.
- Це ж ти їдеш, а мені вже час йти. Потяг скоро рушить, але ти ще помахаєш мені з вікна.
Я стою на платформі і дивлюсь крізь заляпане чортзна чим шкло у тривожні очі. За стільки вечорів цього ритуального відпроваджування я навчилася не плакати, а розчиняти напруження дрібним тремтінням, яке не помітне йому з вагону. Потяг рушає. Зітхаю.
Майже до ранку ходжу містом, нариваючись на п‘яниць, маніяків, неприємності. Знову щастить дістатись додому під ранок. Цілою, неушкодженою, втомленою. Втомленою настільки, щоб почуватися затишно у цій порожній квартирі. Я заповнюю порожнечу гарячою водою, я поволі здаюся, віддаюся у руки сну, падаю у невідомому напрямку, лечу.
Із цього позавимірного блаженства мене вириває гостре очікування. Я схоплююсь. Я боюся проспати. Спостерігаю через вікно схід сонця, не зважаю на холод, який запанував у кімнаті. Я чекаю. Кожного ранку я чекаю, коли повернеться мій чоловік. Згадую розклад прибуття потягів. Згадую усі напрямки, з яких може прибути потяг, що привеле мого чоловіка. Я знаю, що це може бути будь-який потяг і будь-який напрямок, тому чекаю постійно, конденсуючи напругу десь між мозком і черепом. Вухо стає в десятки разів чутливішим. Тепер я чую не тільки те, що відбувається на моєму поверсі. Я чую, коли хтось заходить у під‘їзд, рахую за кроками сходинки і розчаровано констатую, що кроки зупинилися на попередньому поверсі. Мільйони разів я вираховую час, за який можна добратися сюди з вокзалу. Спекулюю. Обманюю. Виправдовуюсь. Довільно помиляюсь. Додаю похибку. Даремно.
Перед полуднем я розумію, що мій чоловік не повернувся у це місто, що він не збирається повертатись у цю квартиру, до цієї жінки. Мене охоплює лють. Не пам‘ятаючи себе, я трощу все, що потрапляє на око, трощу нажиті разм речі, трощу все, що нагадує його, трощу минуле, трощу спогади, трощу, трощу, трощу!..
Геть знесилившись, я відчуваю, як мене наповнює радість, скаженна ейфорія. Веселі мелодії самі лізуть на думку. Я наспівую, згрібаючи усі знищені речі у великі мішки для сміття. У моєму домі враз стає багато простору. Я дихаю розслаблено, на повні груди. Відчуття самотності накочується на мене блаженними хвилями. Я відчуваю себе. Відчуваю свою свободу. Здаюся собі легкою. Такою, якою завжди хотіла бути. Не приховуючи задоволення, я простягаюся по діагоналі свого великого ліжка і дякую тому, хто вигадав зелену карусель, яка ніколи не зупиняється у тому самому місці.
Провідник похмуро справджує квиток і паспорт. Нагадує номер купе і місце. Ми заходимо у вагон. Сідаємо перед дорогою. Тамуємо слова. За мить я схоплююсь.
- Це ж ти їдеш, а мені вже час йти. Потяг скоро рушить, але ти ще помахаєш мені з вікна.
Я стою на платформі і дивлюсь крізь заляпане чортзна чим шкло у тривожні очі. За стільки вечорів цього ритуального відпроваджування я навчилася не плакати, а розчиняти напруження дрібним тремтінням, яке не помітне йому з вагону. Потяг рушає. Зітхаю.
Майже до ранку ходжу містом, нариваючись на п‘яниць, маніяків, неприємності. Знову щастить дістатись додому під ранок. Цілою, неушкодженою, втомленою. Втомленою настільки, щоб почуватися затишно у цій порожній квартирі. Я заповнюю порожнечу гарячою водою, я поволі здаюся, віддаюся у руки сну, падаю у невідомому напрямку, лечу.
Із цього позавимірного блаженства мене вириває гостре очікування. Я схоплююсь. Я боюся проспати. Спостерігаю через вікно схід сонця, не зважаю на холод, який запанував у кімнаті. Я чекаю. Кожного ранку я чекаю, коли повернеться мій чоловік. Згадую розклад прибуття потягів. Згадую усі напрямки, з яких може прибути потяг, що привеле мого чоловіка. Я знаю, що це може бути будь-який потяг і будь-який напрямок, тому чекаю постійно, конденсуючи напругу десь між мозком і черепом. Вухо стає в десятки разів чутливішим. Тепер я чую не тільки те, що відбувається на моєму поверсі. Я чую, коли хтось заходить у під‘їзд, рахую за кроками сходинки і розчаровано констатую, що кроки зупинилися на попередньому поверсі. Мільйони разів я вираховую час, за який можна добратися сюди з вокзалу. Спекулюю. Обманюю. Виправдовуюсь. Довільно помиляюсь. Додаю похибку. Даремно.
Перед полуднем я розумію, що мій чоловік не повернувся у це місто, що він не збирається повертатись у цю квартиру, до цієї жінки. Мене охоплює лють. Не пам‘ятаючи себе, я трощу все, що потрапляє на око, трощу нажиті разм речі, трощу все, що нагадує його, трощу минуле, трощу спогади, трощу, трощу, трощу!..
Геть знесилившись, я відчуваю, як мене наповнює радість, скаженна ейфорія. Веселі мелодії самі лізуть на думку. Я наспівую, згрібаючи усі знищені речі у великі мішки для сміття. У моєму домі враз стає багато простору. Я дихаю розслаблено, на повні груди. Відчуття самотності накочується на мене блаженними хвилями. Я відчуваю себе. Відчуваю свою свободу. Здаюся собі легкою. Такою, якою завжди хотіла бути. Не приховуючи задоволення, я простягаюся по діагоналі свого великого ліжка і дякую тому, хто вигадав зелену карусель, яка ніколи не зупиняється у тому самому місці.