квітень у місті...
це коли із довгого-довгого дня ладна винести тільки
....спогад про біле сонце, що залило ціле місто, залило, забило памороки, змило, мов злизало своїм сухим, потрісканим за зиму язиком, звичні риси сирої похмурості, млявої байдужості, сірого спокою,
...запах старих газетяних підшивок і книжкового пилу;
...лекгий присмак власної солонуватої шкіри;
...темну пляму своєї тіні на білій від подорожнього пилу землі;
...швидкий, мов пульс міського асфальту, стукіт десятків-сотень кроків, по весняному рішучий;
...відкриті, повні безвекторного, привабливого у своїй не стримуваній пристрасті, пошуку очі перехожих підлітків;
...картинку стрункого рядочка пляшок з-під пива, кожна зі своєю історією хибної радості;
...власні сповільнені рухи: відкидання теплого пасма з очей, мимовільне торкання самими пучками щоки, якесь митке милування цим уповільненням, власною дисонансністю з метушливим, в*язким, киплячим людським супом, що ним залитий увесь центр міста;
...десять хвилин, проведених зі старим другом, сидячи мовчки на гарячих від повечірнього сонця сходах бібліотеки, кольоровий полиск його старих окулярів, добровільна покора моєму мовчанню, химерний, неіснуючий для жодного з нас спокій;
... пересичення чужими очікуваннями, пересичення марною увагою до себе. тією, яка сама себе не розуміє, а просто прагне тримати поруч себе усіх, хто хоч колись хоч якось - ХОЧ ЯКОСЬ! !! - може знадобитись;
...сухий зелений контраст із чорною замшею розсипаної у коробці для окулярів трави;
...шалено стрибаючі від вибоїн у асфальті літери старої зжовтілої книги;
...і погляд продавчині одного з наших кіосків.
напевно, я не сподівалась побачити щось незвичайне у настільки звичайній ситуації. новенька. під сорок. довгасте, сухувате, скупе на гарні риси, обличчя. до смішного, чи радше, милого, серйозний, геть зосереджений вигляд, і шаленим контрастом з цією серйозністю - абсолютно розгублений погляд. якась наївна послужливість, але без запопадливості, а скоріше, старанна, ввічлива... і вся вона якась надто недоречна, наче вирваний з іншої реальності плакат-агітка за психічно здоровий спосіб життя... а я стою і дивлюсь на неї, стрімко втрачаючи відчуття реальності, бо коли щось сильно резонує зі очикуваним, тебе інколи просто викидає за межі звичної схеми, підсвідомого плану дій. і замість того аби проявити свою роками плекану адекватність і попросити сирок/хліб/морозиво/пилу "дружба"/пляшку пива/апєльсінку я стою і дивилюсь на неї, спостерігаючи як її хвилювання зі звичайної розгубленості переростає у повне нерозуміння... аж доки не приходжу до тями, і не прошу те, за чим прийшла.
вона ніяково посміхається, добрі очі шукають якоїсь підтримки і я майже мимовільно, сама не помічаючи, починаю посміхатись у відповідь, аби її збадьорити... і нічим, геть, зовсім нічим, вона не особлива, і нічим не виняткова, просто вигляд людини по той бік віконця кіоску ще не почав її дратувати, просто їй ще не доводилось примушувати себе замість омріяного "а не хочеш піти на***?", казати: "ви щось хотіли?", просто її дії, голос, ще не набули формалізму, рухи не стали завченими, погляд подовгу бігав у пошуках запитаного, і від того вона хвилювалась, переживаючи затримати покупця довше, ніж він того сам сподівався, натягуючи домашні капці і плентаючись у кіоск зразу під вікнами своєї квартири.
напевно,
це були найприємніші 5 хвилин мого дня.
....спогад про біле сонце, що залило ціле місто, залило, забило памороки, змило, мов злизало своїм сухим, потрісканим за зиму язиком, звичні риси сирої похмурості, млявої байдужості, сірого спокою,
...запах старих газетяних підшивок і книжкового пилу;
...лекгий присмак власної солонуватої шкіри;
...темну пляму своєї тіні на білій від подорожнього пилу землі;
...швидкий, мов пульс міського асфальту, стукіт десятків-сотень кроків, по весняному рішучий;
...відкриті, повні безвекторного, привабливого у своїй не стримуваній пристрасті, пошуку очі перехожих підлітків;
...картинку стрункого рядочка пляшок з-під пива, кожна зі своєю історією хибної радості;
...власні сповільнені рухи: відкидання теплого пасма з очей, мимовільне торкання самими пучками щоки, якесь митке милування цим уповільненням, власною дисонансністю з метушливим, в*язким, киплячим людським супом, що ним залитий увесь центр міста;
...десять хвилин, проведених зі старим другом, сидячи мовчки на гарячих від повечірнього сонця сходах бібліотеки, кольоровий полиск його старих окулярів, добровільна покора моєму мовчанню, химерний, неіснуючий для жодного з нас спокій;
... пересичення чужими очікуваннями, пересичення марною увагою до себе. тією, яка сама себе не розуміє, а просто прагне тримати поруч себе усіх, хто хоч колись хоч якось - ХОЧ ЯКОСЬ! !! - може знадобитись;
...сухий зелений контраст із чорною замшею розсипаної у коробці для окулярів трави;
...шалено стрибаючі від вибоїн у асфальті літери старої зжовтілої книги;
...і погляд продавчині одного з наших кіосків.
напевно, я не сподівалась побачити щось незвичайне у настільки звичайній ситуації. новенька. під сорок. довгасте, сухувате, скупе на гарні риси, обличчя. до смішного, чи радше, милого, серйозний, геть зосереджений вигляд, і шаленим контрастом з цією серйозністю - абсолютно розгублений погляд. якась наївна послужливість, але без запопадливості, а скоріше, старанна, ввічлива... і вся вона якась надто недоречна, наче вирваний з іншої реальності плакат-агітка за психічно здоровий спосіб життя... а я стою і дивлюсь на неї, стрімко втрачаючи відчуття реальності, бо коли щось сильно резонує зі очикуваним, тебе інколи просто викидає за межі звичної схеми, підсвідомого плану дій. і замість того аби проявити свою роками плекану адекватність і попросити сирок/хліб/морозиво/пилу "дружба"/пляшку пива/апєльсінку я стою і дивилюсь на неї, спостерігаючи як її хвилювання зі звичайної розгубленості переростає у повне нерозуміння... аж доки не приходжу до тями, і не прошу те, за чим прийшла.
вона ніяково посміхається, добрі очі шукають якоїсь підтримки і я майже мимовільно, сама не помічаючи, починаю посміхатись у відповідь, аби її збадьорити... і нічим, геть, зовсім нічим, вона не особлива, і нічим не виняткова, просто вигляд людини по той бік віконця кіоску ще не почав її дратувати, просто їй ще не доводилось примушувати себе замість омріяного "а не хочеш піти на***?", казати: "ви щось хотіли?", просто її дії, голос, ще не набули формалізму, рухи не стали завченими, погляд подовгу бігав у пошуках запитаного, і від того вона хвилювалась, переживаючи затримати покупця довше, ніж він того сам сподівався, натягуючи домашні капці і плентаючись у кіоск зразу під вікнами своєї квартири.
напевно,
це були найприємніші 5 хвилин мого дня.