мой внутренний крайний север
***
я дивлюсь на дівчат із цигарками в білих зубах. вони курять повільно і трохи вульгарно, картинно випускаючи дим через витончені ніздрі, невміло намагаючись пускати його кілечками, облизуючи фільтри, наче чиїсь пальці. дим смердить дешевим тютюном, поганими парфумами і несмаком. але я стою і заворожено спостерігаю за ними з-за темних окулярів у рожевій оправі.
***
светр мого брата завжди пахне милом. легкий мускусний запах, ледь солодкий. коли від притискає мене до грудей, я чую його дуже добре, настільки добре, що, здається, сама набираюсь тим запахом, стаю така ж густа, жовтувато-біла, легка, ледь солодка, і разом з ним розливаюсь кімнатою, проникаю у щілини, змішуюсь з прілим повітрям по кутках, зі свіжими рвучкими протягами знадвору, осідаю на меблях, одежі, волоссі присутніх, зрештою втомлена лягаю на килим і розчиняюсь сама у собі, повільно вивітрюючись через прочинену кватирку...
***
вдихати.
глибоко, нервово. боляче.
вдихати усім тілом. вдихати так сильно, що за якийсь час разом із повітрям у тебе потряпляють сіруваті хмари, поділене віконною рамою на четверо небо, почеркане тонкими чорними гілками, вереск і дзвін автостради, останній весняний холод, приречено ніжний, практично зневірений, кольорові силуети випадкових перехожих, голоси дітей, що граються під вікном у свої мудрі ігри, зірки, що заплутались у тонких нічних павутинах розбитого віконного скла, птахи, що несуть на своїх крилах асиметричні шматки синього кольору, сонце, натягнуте на тоненьких прозорих линвах ніким не баченої досі стелі... вдихати і думати, що є стіни, у які не можливо упертись. вдихати і уявляти, як в тобі літають, збиваючись з курсу літаки, які переносять твої страхи і бажання з однієї шальки на іншу... вдихати і згадувати, як колись, у шкільні роки їздила старим автобусом № 36, залишаючи на вікнах відбитки маленьких долонь, здряпуючи коричневий дермантин з нагрітих мотором задніх сидінь, вдихаючи позолочене пилом грунтових узбіч повітря, показуючи язика випадковим подорожнім, дрімаючи, спершись на скрипку... ти знала. ти завжди знала, що колись прийде час і ти неодмінно згадаєш смак того пилу, і він нагадає тобі смак усіх тих доріг, які ти потім пройшла з любов*ю, з потреби, через силу... нагадає, і неодмінно виявиться найкращим з усих, знаних тобою досі смаків, а тріскі на зубах пилинки виявляться зірками, які світять тільки зсередини, і тільки опісля, як ти вдихнеш.
вдихнеш до болю. нервово і сильно.
вдихнеш усім тілом.
***
сьогодні аж за край...
коли він торкається до мене, мене пересмикує; коли намагається мене обійняти, хочеться відсахнутись, скинути його руки геть, геть, або закричати несамовито і голосно; коли дивиться в очі, ціпко, вогко, пильно, хочеться призирливо зіщулити очі і усміхнутись; коли з силою хапає за передпліччя, стискаючи кліщами повні дурної сили пальці, що залишають синювато-рожеві округлі, рівно з відбиток, синці,
хочеться просто вдарити навідмаш, вирватись, звільнитись,
втекти аби хоч якось втамувати мимовільну злість...
напевно, у такі хвилини у моїх очах німо скрегоче, вилискуючи, щось сталеве, кольору льоду.
бодай мало б.
але поки я не маю права чинити жодної протидії.
ще три тижні. аж до Херсону... хай там як.
і безсила дати хоч якусь відсіч, відчуваю себе абсолютно безпомічною,
абсолютно, зовсім безпомічною, прозорою, несуттєвою, невагомою...
а може статись, що скоро мені просто урветься терпець,
і стане геть не сила далі приховувати свою відразу...
не до людини.
до її рук.
до її погляду.
її обіймів.
до болю, що вона мені завдає.
...
врешті я зізнаюсь собі: я себе просто жалію... жалію, і по тому.
так, чуєш, дівчино? тобі себе шкодашкодашкода!
і хочеться заварити терпкого чаю, загорнутись у старий, побитий міллю, чорно-червоний коцик, пропустивши ледь керовані пальці крізь проріхи у старому плетеві, покласти голову на чиїсь коліна, аби гладив по дурній голові, гладив і жалів, що вона така невимовно дурна, а більше ні за що.
і розповісти усе, що досі мучило, розказати, звіритись, пожалітись, зрештою поревіти, виливши із себе усю напругу, усю задавлену образу... а тоді притулитись щокою до щоки, аби відчути смак моїх сліз на чужій шкірі, судомно видихнути і заспокоїтись від внутрішньої тиші і відчуття теплих пальців у моєму волоссі...
